ХХXVІІ

Голодомор 47-го

Щоб трохи увійти в курс подальшої нашої розповіді варто пригадати, що 5 квітня 1945 року, згідно Ялтинської домовленості, І.В.Сталін на засіданні ЦК ВКП(б) наполіг на денонсації пакту про нейтралітет, підписаний між СРСР і Японією восени 1941 року. Таким чином була розпалена війна СССР із Японією. Це, по суті віроломне вторгнення Радянської держави, було нічим не кращим, як невмотивований напад гітлерівської Німеччини на СРСР. Як відомо, 2 вересня 1945 р. Японія капітулювала. На відміну від сучасної проблеми повернення Японії анексованих Курильських островів, світовій громадкості практично нічого не відомо про утримання військовополонених на території СРСР у період з 1945-1956 рр.

Так 23 серпня 1945 р. І.В.Сталін підписав постанову СССР № 9898 « О прийоме и размещении в трудовом использовании 500 тыс. военнопленных Японской армии.»

Фактично після закінчення Другої світової війни в СРСР було репатрійовано понад 650 тис. бійців Квантунської армії для утримання яких було організовано 55 додаткових стаціонарних таборів для військовополонених

Тоді у приймально-пересильних таборах трьох фронтів (Забайкальського, Далекосхідного та Приморського) залишалося трохи більше 82 тис. японських бранців. Всіх інших, а це понад 540 тис. було вивезено ешелонами у глиб СРСР. Японські бранці окрім Хабаровського краю, були інтерновані до 30 областей і районів РСФСР, а також в Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Грузію і навіть в Україну. В якості робочої сили вони використовувалися на металургійних комбінатах, підприємствах вугільної і паливно-енергетичної галузі та будовах різних міністерств. В першу чергу дармова робоча сила знадобилася для Міністерства шляхів сполучення «МПС СССР» та Головного управління будівництва шосейних доріг (ГУШСДОР). Японські бранці фактично ставали рабами на вугільних, залізорудних і гранітних копальнях.. З 500 сформованих трудових японських батальйонів кілька тисяч бранців були відправлені на Україну. Сьогодні достеменно стало відомо про існування у післявоєнні часи стаціонарних радянських концтаборів по утриманню військовополонених в Артемівську, Слов’янську, Ізюмі, Харкові, Чугуєві, Донецьку проте і слова ніде не обумовлено про існування на ту пору також не стаціонарних таборів для військовополонених.

На Україні все це неподобство розпочалося 3 серпня 1946 року, коли прийшов перший ешелон в Запоріжжя з 28 офіцерами, 195 молодшими командирами і 1078 чоловіками з рядового складу Квантунської армії. Далі почалися регулярні поставки японських бранців. Більш як на 70% японці не мали а ні теплого одягу, а ні заміни зношеному сукняному взуттю, непридатному для снігового покрову.

Мабуть всім відомо, що1 червня 1941 року Постановою Ради Народних Комісарів СРСР було прийнято « Положение о военнопленных », згідно якого бранцям гарантувалося життя, визначався порядок і правила їх утримання. Заборонялося використання військовополонених на тяжких і шкідливих для здоров’я роботах. Військовополонені забезпечувалися всім необхідним, а за роботу отримували грошові винагороди. Здійснювався контроль за станом здоров’я .Вони отримували додаткові харчові пайки. Проте як виконувалася у Радянському Союзі ця міжнародна конвенція залишається лише здогадуватися. Тяжкій стан утримання японських військовополонених пояснюється, ще тим, що у післявоєнні роки промисловими і харчовими товарами населення СРСР забезпечувалося по картках. Відомо, що після безперешкодного вивезення залізницею з центральної України сільськогосподарського збіжжя у 1947 році в Великій Україні був влаштований третій за рахунком; після 21 та 32рр.штучний голод. Варто зазначити, що в Західній Україні УПА (Українська Повстанчеська армія) не допустила пограбування краю, а від так до голодомору.

Так що про дотримання в СРСР міжнародних умов утримання японських або німецьких бранців говорити не доводиться тим більше що їх утримували разом. Приблизно так робили і нацисти, щоб приховати поіменне і національний склад жертв концтаборів. Зокрема, у Запорізькому таборі №100 з 15952 контингенту військовополених– японців було 1226, а в Харківському таборі № 415 із 3621 в’язнів японців нараховувалося 3462 особи.

Треба ще зазначити, що у післявоєнні роки у Радянському союзі ганебним явищем було також використання в якості головної тяглової сили жінок. Замість винищених на війні чоловіків їх дружини, навіть після пологів, не мали декретних відпусток. Матері повинні були на другій чи третій день після пологів відразу приступати до виснажливої, повсякденної праці. Якщо тільки на виробництві дозволяла пропускна система, то напівголодні матері в обідню перерву бігли до дому годувати грудним молоком своїх немовлят. Проте, якщо годувальниці жили далеченько, то це вже ставало цілою проблемою. Нерідко доводилося бачити на вулицях міста, як підлітки обв’язані навхрест материнськими хустками брунатного кольору, теліпали поперед себе, мов ляльку немовлят, щоб неньки могли їх погодувати на робочому місці. Не минула і мене така лиха доля і я низько вклоняюся своїй отій малій годувальниці Лілі, що носила мене до матусі і діду Олександру, що дістав кілька ампул пеніциліну і не дав померти від запалення легенів. На відміну від Сталіна до такої зневаги до жінки-матері, навіть Гітлер на протязі усієї війни, ніколи не доходив. Кинуті на призволяща в дитячих яслах голодні діти з роздутими до нестями животами від перепитого чаю, часто-густо ставали рахітами.

Однак нестача харчів у громадських та відомчих їдальнях тоді компенсувалася набігами народних контролерів. Як завжди без попередження в їдальню Крюківського гранкар’єру МПС СРСР вскочила робітнича комісія перевіряти закладку у котли продуктів, якіх і так було як кіт наплакав. Тоді продуктами вважалися обрізані зловонні кістки, гнила або морожена картопля капуста, буряки і морква. І це робилося заради того, щоб бодай ніхто нічого не вкрав із отого помийного добра. Поява контролерів, перш за все була обумовлена масовим мором серед японських військовополонених. У котловані вже не залишилося жодного живого плазуна, щоб його не похарчували японці. Отож, полазив по каструлям голова робітничого комітету вже збирався йти, як незрозуміло звідки пролунав дитячий гомін. Стара повариха Кошманка почала тирли-ликати язиком, щоб заглушити дитяче аґукання. Та де там, контролер второпав, що щось тут не так. Він зазирнув за піч і обомлів; в каструлі обкладеній з усіх сторін ватниками сиділа дитина. Їх погляди зійшлися і хлопчик простягнув до чоловіка свої рученята, як до свого татка, якого по правді не міг і знати, бо за тиждень до його народження батька – Івана Онішко було заарештовано за доносом. Суд трьох, визнав голову профспілки Крюківського рейкозварювального потягу МПС СССР «ворогом народу», за те що виступав на зборах профспілок проти нелюдських умов праці робітників і мізерної платні. Наталя кинулася у сльози, бо дитину і справді їй нікуди було діти. Одні єдині ясла були переповнені і діти там масово хворіли і мерли як мухи.

– Так ви ж дитину можете обшпарити!– З цими словами голова народного контролю кулею вилетів із кухні, находу бурмочучи собі під ніс:

– Я нічого не бачив і нічого не чув.

Взуті у дерев’яні вистругані з дерев’яної тари стукалки японці, сумно сиділи голодні на ганку. Із докором вони дивилися своїми маленькими очима навколо, неначе промовляючи:

– За що оце ви нас так принижуєте? Ми ж не нападали на вас і не робили вам нікому зла.

Майор МВС СРСР підфутболив своїми хромовими чобітьми чиїсь розставлені на полу ноги і з матом влетів на кухню.

– «А полицейские немецкие морды мать вашу….Обжираловку …тут устроили, а у меня вон пачками япошки гигнут. Сегодня только он семеро перекинулось».

Повариха не втрималася і дала гідну відсіч цьому зухвалому вояці, що скоріше за все у заград загонах чи в особовому відділі фронту не тільки не бачив війну, але і не нюхав пороху.

– Хоч ти і майор, а дурінь безпросвітній. Японці мруть від знесилення і того що звикли до іншого харчу. Їм, рис і рибу потрібно давати. Зрозумів розумако? – завершила свій лікбез хоробра жінка.

А й справді через деякий час це подіяло, завезли рис і морську рибу, військовополонених стали краще годувати. Тоді поменшала кількість поховань на кладовищі, що знаходидося поруч із кар’єром. Проте на копальнях часто траплялись обвали і травмування від уламків каміння після підриву їх амоналом з трагічними наслідками. Одного разу японці урятували дитину, яка спустилася у копальню за водою з джерельця. Ніхто не очікував, як раптово посипалося каміння зі скелі на дитину. Охоронці оціпеніло зосталися на одному місці. Тільки молодий японський бранець кинувся і вихопив з ущелини дитину. Нажаль прізвище його не збереглося, але залишився у пам’яті людей цей героїчний вчинок гідного сина Країни сходу сонця. Японські бранці тросами на вагонетках витягували каміння з котловану по прокладеній вузькоколійці.. За допомогою кувалд, точніше такими важкими металевими гайками на вербових подовжених ручках (хлистах) полонені розбивали їх вручну. Досвідчені каменярі знали куди вдарити, щоб із першого разу розколоти брилу, а якщо ти у цій справі аматор, то хоч цілий день будеш гамселити по глибі толку від того не буде ніякого. Зрозуміло що, якщо норму видобутку не виконаєш, то і пайку харчів не отримаєш. Скільки військовополонених японців там було, сказати важко. Дівчинка тоді ще рахувати не вміла, але як вона пізніше стверджувала їх там було якщо поглянути зверху, то як у мурашнику. З усього видно, що передислокація 764 японця із Харківського табору № 415 до табору №217 у Краматорськ і передання у кінці серпня 1947 року цієї групи до інших таборів відповідала планам радянського уряду заплутати і приховати кількість робочих рук після удаваного репатриювання. Очевидці розповідали, що зранку стукіт дерев’яних колодок о бруківку лунав від бараків так, що пробуджував робітниче селище. Одна колона йшла до котловану, а інша до розвалин міста Кременчука, оскільки Крюків повністю уцілів від руйнування. Конвоїри не допускали місцеве населення до колони полонених і не дозволяли їх підхарчовувати. Тому на шляху до місця праці діти і жінки навмисно на дорозі заздалегідь залишали купки зелених яблучок, помідорів, баклажанів тощо. Так був відбудований Кременчуцькій міській залізничний вокзал і не тільки. Військовополонені окрім того, що добували граніт вручну, і грузили на залізничні відкриті платформи і відправляли по залізниці на будівництво автошляху Харків – Дебальцево – Ростов на Дону. Будівництво останньої покладалося на Управління будівництва ГУШОСДОР № 5, яке очолював начальник табору військовополонених № 415 – полковник МВС СССР Хохлов.

Хоронили усіх бранців незалежно від віросповідання. Спочатку ставили хрести. Пізніше, у шестидесяті роки, під приводом перепоховання до братської могили останки померлих були вилучені із землі і вивезені у невідомому напрямку, а цей цвинтар знеслили. Місцеве населення цей клаптик землі узяла під огородину.

Вже давно світ переконався, що не існує у природі випадковостей, а є проста закономірність. Тому заслуговує на увагу той збіг обставин. що між Козельщанським і Крюківським концтабором НКВС є спільна особливість, а саме біля радянських концтаборів НКВД-МВД знаходилися не крематорії, а цеглярні. Так біля Крюківського кар’єру на відстані десь 1,2км.-2 км знаходиться стара цеглярні і цивільне кладовище.

Історикам-баталістам відомо, що у давнину до появи пороху, під ворожі фортеці нападники робили підкопи шурфи (міни), в які заганяли свиней і там їх підпалювали. Від шаленої температури тріскалися підмурівки і падали кам’яні вежі. Звісно, що при обпаленні цегли теж використовується цей ефект. Тому нерідко дослідники німецьких чи радянських злочинів не знаходять останків, а лише попіл. Це стосується і євреїв розстріляних поліцаями в глиняному урвищі біля Крюківської цеглярні в районі с.Маламівка на околиці посада Крюків.

Тоді, у роки окупації Кременчука, німці видали наказ в якому під загрозою смерті, всім євреям треба було разом з дітьми зібратися на площі для відправки. Через все місто їх погнали на Деївську гору. В підвалі одного з бараків Крюківського кар’єру їх утримували по коліна у крижаній воді кілька діб. Потім усіх повели на розстріл до урвища з якого добували глину для цеглярні. Стріляли євреїв відводячи по одному в потилицю. Стара хата Говорунів стояла якраз неподалік на горі, над самим урвищем кар’єру. Малий Василь сидів на подвір’ї біля хати і чув стрілянину. Оскільки він був ще малограмотним, то хворостинкою проводив на землі риску після кожного пострілу. Коли до нього підійшла старша сестра Галя, то він попрохав її підрахувати. Так стала відома ця страшна цифра – 110 розстріляних євреїв. Як стверджували очевидці, що залишалися в місті під окупацією, то Кременчук в роки війни був перетворений німцями у суцільний концтабір. Вже після закінчення Другої світової війни цю ганебну естафету, як ми бачимо, підхопила Радянська влада і її послідовники та нащадки.