Кременчуцький край

Козельщина жахливіший за Катинь

Надніпрянський — Thu, 01 Aug 2013 12:34:24 GMT

Козельщина жахливіша за Катинь

Анатолій Шолудько (Надніпровський)

Козельщина-Українсьа Катинь

роман

Кременчук

2013 р.

Передмова

В кінці ХХ століття в Україні намітилася тенденція до відродження національної самосвідомості, а від так пробудилася зацікавленість до історичної спадщини рідного краю. На цій перспективній для дослідження царині розгорнулася творчість цілої плеяди українських митців таких як: Олесь Гончар, Юрій Тютюнник, Олександр Довженко, Іван Багряний, Юрій Горліс-Горський, Роман Коваль, Василь Шкляр та інші.

Роман «Козельщина-жахливіша за Катинь» по праву можна віднести до історичного доробку одного з послідовників цієї благородної місії Анатолій Шолудько. Цей по праву епохальний твір увібрав в собі підсумок довготривалих зусиль багатьох людей різних національностей, які зберегли пам’ять про злочини тоталітарних режимів більшовицької та нацистської імперій проти людства. Документальний матеріал покладений в основу запропонованого твору віддзеркалює історичний пласт подій, які відбувалися у передвоєнні та повоєнні роки Другої Світової війни.

Хай вибачає читач, але назвати Другу Світову війну – Вітчизняною просто не повертається язик. Та і похідне від слова «вітчим», у російському перекладі означає «отчим», що за семантикою не є відповідником етимологічного перекладу слова «батько» відповідником якого у російській мові – «отец». Тому вживання нами мовної кальки «Отечественная война» у сенсі як "Вітчизняна війна”, м’яко кажучи, недоречне принаймні для інтелектуального вжитку. Московське князівство і подальше самопроголошення родом Романових Московське царство, доречи як і Російської імперії, а від так СРСР ніколи не ототожнювалася нашими пращурами з історіографічним та етнополітичним змістом як Київська Русь.

Отже, після вимушеного з’ясування логіки історичних категорій суджень, що впливають на національну свідомість українців у культурно-історичному плані, розглянемо окремі публікації історичних документів, а також безпосередні автобіографічні свідчення очевидців. В запропонованому публіцистичному творі «Козельщина-жахливіша за Катинь» виключно із морально етичних міркувань, прізвища окремих осіб подані завуальовано. Водночас, автор намагався якомога більше донести до своїх нащадків одіозні постаті безпосередніх замовників і виконавців злочинів проти людства останки яких береже Кремлівський некрополь

Під час розвалу радянської імперії в 1991 році у частково відкритих на короткий термін, архівах «ЦК ВКП(б)-КПСС, ГПУ-НКВД, СБ-КГБ» та в інших державних «Схронах СССР» було знайдено достатньо документальних матеріалів, які свідчили про чисельні факти кримінальних злочинів вчинених тоталітарним режимом не тільки проти автохтонного населення РСФСР, але і проти іншомовного на окупованих ним територіях союзних держав. Тому, на життєвих прикладах далеко не абстрактних героїв твору, мудрий читач здатен зробити для себе належний висновок.

Виходячи, хай навіть із найкращих намірів, правдивий роман «Козельщина-жахливіша за Катинь» не може претендувати на виключно автобіографічні чи географічні відповідники, оскільки у безправний і принизливий стан потрапили не тільки українці. З приходом більшовиків до влади, рабський спосіб життя став безальтернативною умовою виживання, як в СРСР так і на окупованих ним Євро Азійських теренах. Знущання над представниками різних національностей відбувалося повсякчас і скрізь. У роки розгорнутого тоталітаризму кожен другий громадянин Країни рад був ув’язненим і працював за баланду на будовах примарного комунізму, а кожен перший чекав своєї черги. Жах ставав нормою і засобом керування у державних відносинах.

– «В том, что вас не посадили нет вашей заслуги, это прежде всего недоработка системы.» – Цинічно запевняв люмпен пролетаріат залізний вартовий революції – Ф.Е.Дзержинський.

Так сталося, що лише під час війни почали з’являтися беззаперечні докази комуно-більшовицьких злочинів у Львові, Вінниці, Смоленську, Києві, Харкові і т.д.. При панічному відступу Червоної Армії перед гітлерівською навалою у 1941 році енкаведисти, як правило, замітаючи сліди своїх злочинів, знищували політичних в’язнів і свої архіви. Проте у паніці окремі секретні матеріали потрапляли до рук німців, а від так ставали трофеями для союзників по антигітлерівській коаліції. Шкода тільки те, що всі викриті факти злочинів радянської влади проти людства, як і італійських фашистів так і не стали звинувачувальним присудом на Нюрнберзькому процесі.

Виходячи з принципу прецедентності, що у кожному концтаборі ЧК-ГПУ-НКВД катування і вбивства відбувалися за єдиним сценарієм; розписаним у секретних інструкціях ЦК РКП(б)-ВКП(б) і те що вони мало чим відрізнялися від злочинів, які чинилися в концтаборах смерті нацисти – дослідникам вдалося шляхом реконструкції жахливих подій заповнити білі плями в кривавій мозаїці. Та попри все, автором роману «Козельщина-жахливіша за Катинь» було докладено чимало зусиль, щоб за допомогою художнього слова якомога більше передати дух тієї трагічної для багатьох народів епохи на зрізі певного історичного пласту.

Зрозуміло, що вже по війні увесь світ остаточно переконався, що В.І.Ленін (Ульянов-Бланк) і його учні та вірні послідовники такі як: І.В.Сталін (Джугашвілі-Коба), А.А.Гітлер (Шикльгрубер-Ротшильд) та Бенито Муссоліні – маніакальні параноїки із однієї клініки. Жахлива дійсність викритих злочинів проти людства, вчинених під орудою російських соціал-шовіністів із РСДРП-РКП(б) і німецьких націонал-соціалістів з робітничої партії NSDP та італійських фашистів – перевершила найнесподіваніші фантазії будь яких утопістів. Проте, треба не забувати, що за післявоєнний період у нас виросло не одне покоління нащадків і тому саме їм, у першу чергу, адресоване це послання.

Шкода, але сучасні ущербнуті кремлівські нуворіши і їх олігархічні клерки, проголосивши себе правонаступниками само названої держави Русі, а всіх інших громадян СРСР знеособленою масою, переконані у тому, що етнічним представникам колишніх колонізованих держав ні до чого мати свою національну мову, культуру чи навіть історичну пам’ять. Вони не бажають нести моральну відповідальність за злочинні вчинки своїх, таких же обділених матінкою природою, попередників не тільки перед Україною, але і перед усім світом. Монополізувавши право на істину, комплексуючи чинуші, з позиції мілітарної сили намагаються повсякчас нав’язати усьому світу свою прерогативу на встановлення історичної правди. Ось чому кожна спроба дослідників імперських архівів – істориків, журналістів, краєзнавців, публіцистів затаврувати ганьбою інтервенцію, яку чинила країна Рад проти дружніх сусідніх суверенних держав, таких як: Україна, Польща, Молдова, Фінляндія, Румунія, Японія, Китай, Монголія, Корея, Іспанія, Латвія, Естонія і Литва – сприймається спадкоємцями Петра І (Романова), та Й.В.Сталіна (Джугашвілі), як привід для розпалювання чергової постімперської істерії.

Тому, давайте разом, без надмірного фанатизму, крок за кроком подолаємо ту відстань, що віддаляє нас від цивілізованої спільноти, бо ми того варті.

Наш хрест постійно досліджувати і знати правдиву історію своєї багатостраждальної, старослов’янської, а не угро-фінської Батьківщини і її славного роду, щоб уникнути повтору національної трагедії. А оте споконвічне християнське прощення – ще не означає вічне забуття.

Анатолій Шолудько (Надніпровський)

Козельщина жахливіша за Катинь

Надніпрянський — Thu, 01 Aug 2013 12:27:36 GMT

Козельщина жахливіша за Катинь

Восени 1939-го

Бабине літо коротке, як доля,

Не встиг озирнутись – дерева геть голі.

У небі клекочуть в клину журавлі,

На південь прямують у теплі краї.

За вікнами осінь, не забарилась,

Свинцевими хмарами небо укрилось.

Пожовкла обабіч дороги трава,

Зима перебрала у літа права.

І чоботи грузнуть по литки в багнюці,

Женуть конвоїри поляків на муки.

Чекає їх куля не тільки в Катині

За що полягли у полоні невинні?

В середині вересня 39-го із півночі потужні холодні вітри принесли дощі. Літню теплу днину передчасно заступила осіння негода. Ранкові приморозки тоненькою кригою почали затягувати калюжі. Свинцеві хмари табунами набігали на місяць, затуляючи мороком все навколо, і також раптово віддаляючись пропадали в піднебессі. У білесенькій мазанці під солом’яною стріхою, що причілком виходила на одну з вулиць селища, ще не такий вже і старий, Антон Тягнирядно, все ніяк не міг заснути. Чи то давали взнаки давні рани, чи отой клятий цвіркун у закутті, але йому ніяк не спалося. Після численного кректання та вовтузіння на протопленій череватій печі, у Антона увірвався терпець. Чоловік сповз на припічок, а звідти зліз на піл і долівку. Зашарудів своїми старими шкарбунами, по встеленій сінцем підлозі, він тихесенько вийшов із хати. То був колишній учасник отієї ганебної Радянсько-Польської війни, більш знаної у світі, як похід на Варшаву.

Це трапилося ще у 1920 році, пригадував Антон. Тоді під проводом лицеміра і кар’єриста комкора Робітничо-селянської Червоної Армії (РККА) – Михайла Тухачевского, була зроблена чергова спроба окупації Польщі. Подібне явище, як кажуть французи «déjà vu» – вже мало місце, тільки правда двома роками раніше у січневі дні 1918 року, та й то з Україною. Почалося все тоді з того, що в кінці грудня 1917 року, уряд радянської Росії на чолі з Володимиром Леніним, точніше Ульяновим, розв'язав агресію проти молодої на той час Української народної республіки – УНР.

Наступ більшовицьких конкістадорів розпочався на початку наступного року. Причому із декількох напрямків. Так, 29 січня 1918 року, на станції Крути, що під Києвом, понад 300 юнаків, як і у далекому 480 році 300 спартанців під Фермопілами, полягли в нерівному кривавому бою з добре озброєним і чисельно перевищуючим загарбником. Тоді до Києва увірвалися три більшовицькі армійські групи під загальним командуванням колишнього царського полковника – авантюриста Михайла Муравйова. Після переможного вступу Червоної армії до столиці України, всі стовпи з ліхтарями на центральних вулицях Києва були обвішані людьми у вишиванках, що наважилися розмовляти своєю рідною українською мовою.

Як це не парадоксально, в середині вересня 20-го року, не останню скрипку у зупиненні переможної ходи Червоної Армії на Польщу під Варшавою, зіграв гонористо пихатий колишній унтер-офіцер царської армії Семен Будьонний. Він проігнорував вимогу командуючого Західного фронту Михайла Тухачевського і не направив з під Львова кінноту на підмогу оточеним полкам РККА, які в подальшому на Віслі були вщент розгромлені легіонерами маршала Польщі Юзефом Пільсудським. Антон Тягнирядно, якраз і був одним із отих небагатьох чудом уцілілих червоноармійців, що 50 тисячним військом так ніколи і не повернулися до своїх домівок.

Отже, притримавши рукою металеву клямку на дверях, щоб та ненароком не теленькнула і не розбудила сварливу дружину, чоловік опинився на подвір’ї. Маючи від роду веселу вдачу, той неборака завше підспівував сам собі під ніс якусь народну пісеньку на кшталт отієї:

У неділю пана син,

На конику грає,

А бурлаки – напас воли,

За плугом рушає…

Антон присів на призьбу і не кваплячись дістав із кишені своїх великих полотняних штанів кисет і кресало, з якими не розлучався а ні в день, а ні вночі. Покаліченими шрапнеллю пальцями, колишній гарматник, почав звично длубатися в капшуку допоки не набив тютюном свою незмінну подругу – глиняну люльку. Він вправно викресав на висушений гриб-трутовик іскру і роздмухав вогника, запалив оте бісове запаморочливе зілля. Запашний клубок сизого диму від власного самосаду приємно торкнувся його прокурених пожовклих вусів. Піднявши голову, господар відразу запримітив, що над ним нависли міріади мерехтливих зірок, що усіяли все небо. У нього промайнула слушна думка:

– Мабуть це на мороз.

Місяць на небі йому чомусь увижався окрайцем паляниці, що своїм пухким бочком уляглася відпочити та й задрімала сердешна на чорному оксамитовому простирадлі, гаптованому коштовними камінцями. Від хати до клуні на землю падала чорна, мов дьоготь, тінь. Посохла стара яблуня посеред двору, увінчана череп’яними горшками та макітрою, являла собою чи не єдину прикрасу цього подвір’я. Навколо було так гарно і по своєму чарівно. Та раптом до вуха господаря долинув незрозуміло звідки виниклий гомін. Ось вже стало виразно чути наростаючий говір, що несподівано вдерся у нічну тишу. Враз на все містечко почали брехати сусідські собаки.

– Нічого собі! – подумав бідолаха.

– Щоб це воно могло значати, та ще опівночі?

Проте цікавість узяла над безталанним верх. Зойкнув від прострілу в попереку, і перемагаючи нестерпну біль, допитливий сердега не поспішаючи піднявся з призьби. Далі господар почимчикував по стежці, що вела прямісінько до паркану. І треба ж було оце йому так необачно прочинити хвіртку і визирнути на вулицю, щоб потрапити у халепу. Правда Антон відразу і відсахнувся, бо йому у темряві приверзлося бозна що. Буцімто по вулиці на нього насувалася якась примара. Що найбільше селянина вразило, так це те, що їй не було а ні кінця, а ні краю. Від несподіванки чоловік тільки і спромігся перехреститися.

– Свят! Свят! Святий Боже, безсмертний оборони і помилуй нас! – шепотіли молитву його тремтячі і враз пересохлі губи.

– Та що ж то воно таке коїться? Людоньки добрі?

Із пітьми у суцільному чавканні багна до нього долинули людські зойки і лайка, але чомусь польською говіркою:

– «О Matka Boska!»

А потім ще щось на кшталт того, щоб нечистий тебе ухопив:

– «Szlіach by сі trafyw!»

Неначе блискавкою, недобитка радянської антипольської компанії, пройняла пекельна думка:

– Та це ж ляхи приступом йдуть на Козельщину! – Вирішив той.

– Але з якого ж це такого, скажіть мені, лиха? – заперечив він сам собі.

– Хіба ми вже встигли чимось завинити перед нашим сусідом? Щось в останньому номері друкованого органу Центрального Комітету і МК ВКП(б) у газеті «Правда» нічогісінько не писалося, про розірвання парафованої ще в 1939 році Ризької мирної угоди між СРСР із Польщею від 18 березня 1921 року.

Угледів осторонь колони крокуючих із гвинтівками на перейми червоноармійців –Тягнирядно зовсім був спантеличеним. Простакуватий чоловік, за звичкою, почухав свою лису потилицю і заклав чуба-оселедця за вухо і збентежено отак промовив до себе:

– Що це за вибрики? Ми ж полякам не об’являли війну? Звідки ж тоді у нас узялися їхні бранці, та ще ото стільки? Хіба так на світі буває?

Він ніяк не міг збагнути, що тут відбувається. Звідки взялася ота підступність у робітничо-холопській країні. Чоловік навіть не припускав думки до чого може призвести ота його хвора цікавість. На свою біду, роззявкуватий Антон, стояв на добре освітленій місячним сяйвом стежці. Через те і не вчувся, як не сіло, не впало отримав добрячого стусана. Та ще прямісінько у груди і від кого? Ви не повірите. Від отого "свого”, ріднесенького – бодай трясця його матері в печінку, москаля.

Добряче огрітий прикладом гвинтівки Антон заточився назад у двір і ледь не впав навзнак на купу сміття. Підступно, із пітьми від паркану до нього вигулькнув глистоподібний вертухай.

– «Чяво вытаращился? Захотелось узнать, где Макар телят пасет? Так енто у нас запросто! Я тебе, хохлатская твоя морда, такое удовольствие организую в один момент! Не успеешь у меня даже глазом моргнуть!» – проказав отой дорогий "наш товариш”, про якого за звичай добрі люди проти ночі і не згадують дітям, або якщо і кажуть то обов’язково додають:

– Парочку отаких друзів і ворогів не потрібно.

З рота представника конвойних військ НКВД СССР прямісінько в обличчя Антону тхнуло так, неначе там спорожнялося цілий тиждень принаймні ескадрон меринів. Ухопив старого за грудки, той акаючий смердючий представник національних меншин більшовицької імперії, зі словами:

– «Давай бидло к своим панам!» – з усієї дурі шарпонув остовпілого чоловіка на себе і в бік до колони етапованих поляків.

Те, що "старший” брат так брутально повівся зі своїм начебто "меншим” братом, ніяк не вписувалося ні в які рамки. Розправа з мешканцем тутешнього селища, через яке гнали етап польських офіцерів, сталася зовсім не випадково. Справа у тому, що на той час у енкаведистів існувала секретна інструкція: «Никогда и нигде, ни при каких обстоятельствах, не оставлять живыми даже случайных свидетелей акций»… «Хранить в полной тайне места отправки и пребывания этапированых заключенных » і т. п.

Ці нелюди не щадили навіть дітей, які з присутньою їм цікавістю іноді підглядали у шпаринки парканів, чи в отвори від сучків у дошках огороджених міст розстрілів. Це мало місце у грудні 1937 року у Вінниці, в Міському парку імені Максима Горького. Про подібний випадок розповідала кінострічка «Розстреляная свадьба» з відомого реалістичного «Галич фільму». Ось чому небажаний свідок, конвоювання через Козельщину польського цвіту нації, Антон Тягнирядно, змахнув рукавами сорочки, мов підбитий білий леґінь крилами, полетів сторчма головою з рідного двору, аж до крокуючого натовпу. Дужі руки польських офіцерів підхопили його і не дали впасти.

Не зупиняючись, місячи чобітьми осінню багнюку, польські бранці під ударами озброєних гвинтівками оскаженілих конвоїрів, сформованих переважно з числа малоосвічених азійців, мусили продовжувати рух на власну – українську Голгофу. Треба визнати, що в такому своєму припущенні польські офіцери мали рацію. На прибулих залізницею арештантів із пітьми насувалася ота чорна громада Козельщанської гори, яку , ще здалека добре було видно всім.

Як і в 1654 році на Переяславській чорній раді, з семи козацьких полків три вирішили подальшу долю України, або у січневі дні 1918-го більшість довірливих українців, так і поляки у вересневі дні 1939-го року теж повірили брехливій російській пропаганді.

Розплата за оту свою слов’янську ментальність – дитячу довірливість, не забарилася, і ось вже польські жовніри отримують по повній програмі платню в радянських концтаборах. Як казав один монах Києво-Печерської лаври:

– Зробив добру справу – озернися, чи не стоїть за твоєю спиною подяка з косою.

Виконуючи Наказ командування Польської армії на чолі з генералом Едвардом Ридз-Смігли; «Радянським військам опору не чинити, не стріляти!» – 22 вересня 1939 року останнім добровільно здався до полону військовий гарнізон міста Львова.

У скинутих із радянських літаків листівках до Війська Польського, повідомлялося:

СОЛДАТИ!

Протягом останніх днів армія

- польська була остаточно розгромлена.

Солдати міст: Тарнополя, Галича, Ровна, Дубна

у кількості 60 000 осіб добровільно перейшли на

наш бік.

Солдати! Що вам залишилось? За що і з ким

боретесь? Навіщо наражаєте життя?

Ваш опір є безнадійним. Офіцери штовхають в

на безглузді речі. Вони ненавидять вас и

ваші родини. То вони розстріляли ваших

делегатів, яких ви послали із пропозицією

здатися.

Не вірте своїм офіцерам. Офіцери

і генерали є вашими ворогами, вони бажають

Солдати! Бийте офіцерів і генералів!

вашої смерті.

Не підкоряйтесь наказам ваших офіцерів. Хеніть

їх з вашої землі. Переходьте сміло до нас, до

ваших братів, до Червоної Армії. Тут знайдете

Увагу і турботу.

Пам’ятайте, що тільки Червона Армія

визволить народ польський з нещасливої

війни і забезпечить можливість спокійного життя.

Вірте нам! Червона Армія Радянського

Союзу – то ваш єдиний друг.

Командувач Українського фронту Семен ТИМОШЕНКО

Козельщина жахливіша за Катинь

Надніпрянський — Thu, 01 Aug 2013 12:23:05 GMT

Козельщина-жахливіша за Катинь

Історичний роман

(Продовження)

Восени 39-го

Трохи оговтавшись Антон звернув увагу на те, що колона бранців безкінечною річкою впадала в розчинену навстіж рамкову дерев’яну браму, обкуту колючим дротом. В своєму, як здавалося невпинному русі бурхливий потік раптом спіткнувся об підніжжя велетенського православного храму і зупинився на огородженому колючим дротом соборному майдані. Перед головною спорудою жіночого монастиря, під променями направлених з наглядових дерев’яних веж потужних ліхтарів, на поляків вже чатувала табірна команда з німецькими вівчарками. Розставивши ноги, мов клоп-водомірка, поперед всіх постав начальник Козельщанського табору НКВС СРСР старший лейтенант служби безпеки СБ СРСР Василь Соколов. Прибулих бранців привітав також і капітан НКВС СРСР Федір Акуленко. Цей більшовицькій комісар Козельщанського концтабору, у чорних шкіряних рукавичках і хромових чоботях, погойдуючись на підборах, мов іграшковий Ванька-неваляйка, пояснив польським офіцерам, що ті прибули у фільтраційний табір, де їх будуть тимчасово утримувати до відправки на їх в Польщу. Він пообіцяв, що згідно Женевської конвенції від 27 липня 1929 року «Про утримання полонених, під час військових конфліктів», підписаної ще 25 серпня 1930 року Народним комісаром іноземних справ СРСР Максимом Литвиновим ( авт. дійсне прізвище якого Віллах), їм будуть створені належні умови. Зараз організовується харчування і вже на ранок прибулі отримають гарячу їжу. Також усім прибулим буде надано право переписки і пересилки грошових переказів до своїх родин. Ще їм буде дозволено отримувати поштові скриньки від рідні і червоного хреста. Їм виплачуватимуть добові кошти, відповідно до військового рангу. На території табору незабаром почне працювати буфет, кінотеатр і шпиталь. Для них намічається організована розважальна програма, як то показ радянських кінофільмів: «Волга-Волга», «Принцесса цирку», «Веселые ребята», «Молодость Максима» і навіть казки «Василиса Прекрасная» та «Золотой ключик», а також буде прочитано цілий цикл лекцій на політичні та економічні теми у супроводі художньої самодіяльності. Але зараз їм слід трохи потерпіти, бо новоутворений табір не розрахований на таку кількість прибулих.

Безумовно, подана червоним комісаром інформація не відповідала дійсності, оскільки ще до прибуття поляків до Козельщанського, Старобєльського, Сафроновського і Оранського монастирів там вже утримувалися в’язні із кінця 1929 року. Це витікає з Наказу НКВС № 0308 від 19 вересня 1939 року, за підписом наркома СРСР Лаврентія Берії. Згідно якого на базі вже існуючих таборів НКВС СРСР таких як: Путивльський – на 7тисяч осіб; Старобельський – на 5 тисяч осіб; Юхновський – на 7тисяч осіб; Козельській – на 7тисяч осіб; Осташковський – на 7тисяч осіб і Козельщанський – на 5 тисяч осіб – їх численність належить довести до 10 тисяч осіб терміном до 1 жовтня 1939 року.

Виняток склали – Оранський табір – на 2 тисячі осіб, де відбулося зростання утримання ув’язнених лише вдвічі – до 4 тисяч осіб і відповідно у 3 тисячному Южському – до 6 тисяч осіб.

Та і відправляти поляків фактично було нікуди, бо як окрема держава Польща втретє за історію свого існування зникла зі світової мапи. Розкраяна навпіл німцями і росіянами Польща, приблизно по умовній демаркаційній лінії, запропонованій ще у грудні 1919 року міністром закордонних справ Великобританії Джоржом Керзоном, як кордон Польщі і Радянської Росії, вона проходила через Гродно- Ялівку – Немиров – Берест-Литовськ –Дорогуськ –Устилуг,— на захід від Рави-Руської, на схід від Грубешова, через Красилів і від Перемишля аж до Карпат.

Спочатку план Керзона про перемир'я Росія не прийняла, відчуваючи на момент подання лінії кордону свою перевагу; а вже пізніше сама Польща не забажала приймати кордон по лінії Керзона, оскільки ситуація змінилась на її користь. Проте, як кордонна лінія Керзона, вона не відігравала жодної ролі в упровадженні польсько-радянського кордону 1921 року. Натомість, підписаний 18 березня 1921 року Ризький мирний договір, відвів Польщі майже 135,000 тис.кв.км. на схід від лінії Керзона, що в середньому на 200 км. віддалив її на схід. Проте вже з поправками 28 вересня 1939 року, «Керзонову лінію» перемістили на користь СРСР, як німецько-радянський кордон в договорі Німеччині з СРСР

Після хай невеличкого історичного відступу, повернемось до Козельщанського радянського концтабору. Подібним до комісарського популяробріхством страждав, двома роками пізніше у 1941 році міністр пропаганди Німеччини Йозеф Геббельс. Так само, з даху тільки що збудованих газових камер німецького концтабору «Auschwitz-Birkenau», перед прибулими першим ешелоном євреями він виголосив відому на весь світ свою красномовну промову. Суть доповіді зводилася до того, щоб якомога більш переконливо заспокоїти приречених до страти «Unter Menschen»:

– Ось ви наприклад, чоловіче високого зросту, що вмієте робити? – звернувся до одного із прибулих в’язнів Геббельс.

– Я каменяр, – відказав той нещасний.

– Браво! Нам такі фахівці вкрай потрібні для розбудови Німеччини. – тріумфував нацист.

– А ви? – звернувся гітлерівський міністр пропаганди до людини не високої статури.

– Хто ви за фахом?

– Швець. – зізнався той.

– Ой як вдало. Нам якраз вас і не вистачало, для шиття одягу…

Свою нацистську проповідь доктор Геббельс завершив словами, ну зовсім як ото у радянського поета Самуіла Маршака: "Все профессии важны, все профессии нужны”.

– Нам потрібні всі фахівці! Мерщій йдіть у душові кабінки і ретельно мийтеся з духмяним милом і рушником пухнастим, переодягайтеся у чистий одяг! На вас чекають великі справи! Heil Hitler! – нацистським гаслом і помахом руки, мов дурінь помелом, німецький пустобрех благословив євреїв, на неминучу смерть від газу «Циклон-Бе» поставкою якого займалася міжнародна корпорація «IG-Farben».

До слово будьмо сказано, в 1945 роках концтабір Явожно як і «Auschwitz-Birkenau», який знаходився неподалік від польського містечка Освенцім, використовували війська НКВС СРСР в якості тюрем аж до 1947 року. Там у нелюдських умовах утримувалися активні учасники польського руху опору і УПА проти здійснення прорадянським польським і чеськім режимом злочинної операції «Вісла». Суть акції була спланована Москвою, це примусова депортація українського населення з їх етнічних земель – з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на території західної та північної частини Польської держави, а від так і поляків з території Західної України.

Та все ж повернімося у той далекій 39-ий. Враз збоку червоних байкарів Козельщанського концтабору НКВС СРСР рвучко пролунала команда:

– «Генералам, полковникам и чинам до ротмістра на пра-во!»

– «Поручникам, хорунжим и вся прочая на ле-во! Левое плечо вперед! В здание по п’ять человек, шагом – марш! Ать два – левой! Ать два – правой!»

Оскільки у спідній домотканій білизні Антон не міг претендувати на вищій чин серед польських офіцерів, то йому, хоч не хоч, а довелося, тупцюючи на одному місці старими шкіряними чобітьми, приєднатися до «прочия».

– Коли ж це він в останнє бував тут?– пригадував цей відставної кози барабанщик.

– Ой, як то давно було – нарешті зібравшись із своїми думками констатував він.

Всередині культової споруди, заново відбудованої ще на зламі двадцятого століття, зараз стояли голі стіни з обдертими фресками. Розграбований і розтрощений більшовицькими варварами мармуровий іконостас темною плямою нагадував про свою відсутність. Із тих далеких часів, як цей православний Собор Різдва Богородиці пограбували радянські вандали Антона нога тут не ступала. Тоді, у 1929 році, в суцільній штурханині поміж чумних войовничих атеїстів-костомольців, він виніс під своєю пахвою родинну ікону Капністів – Божої матері, яку потім передав на збереження сестрі дружини, до Нижньої Мануйлівки.

Вірогідно, що саме з того 29-го року в СРСР і почалося перепрофілювання не тільки Козельщанського жіночого монастиря, але і Сафроновського, Старобєльського, Оранського монастирів під медичні дослідницькі і наукові центри, та полігони по випробуванню хіміко-біологічної зброї масового враження на «ворогах народу».

Ось тепер, ця релігійна споруда з товстелезними цегляними стінами і глибокими вікнами-бійницями, з високим склепінням і дала притулок польським бранцям. Тільки зараз у середині цього головного православного монастирського храму незрозуміло звідки з’явилися по під стінами дерев’яні риштовання. Вони сягали аж до самої стелі. Антон відразу і не збагнув, що то воно є і для чого призначено. Звичайно це були призначені для арештантів лежаки, збиті цвяхами з необтесаних березових дощок. То стояла пам’ятка, як матеріальна естафета, від попередніх в’язнів, з числа отих понад п’яти тисяч українців «зачищених» напередодні прибуття нової партії піддослідних, тільки тепер вже з числа польських офіцерів.

Відстань між ярусами у цій гігантській етажерці сягала, десь, менше аршина. Хто по молодше, так ті відразу залазили аж під самісінький купол де займали вакансії. Антону такі акробатичні вправи вже були не по віку, тому він не втримався і з сарказмом у голосі спромігся лише зауважити:

– Ну зовсім як ото під куполом у шатрі переїзного цирку «Шапіто»!

Весь час до собору все прибували і прибували бранці. Ставало не зрозумілим, а куди ото вони всі йдуть. Хай хоч яка це була значна будова, але щоб у ній розмістилося понад 1179 бранців, то це вже знаєте занадто.

– Що це? Народна казка на новий лад, про загублену дідову рукавичку? Тільки тепер для дорослих, – подумав про себе Антон.

А скринька просто відчинялась, бо збоку малась дірочка. Точніше, навпроти вівтаря в підлозі, викладеній з мозаїчної плитки кахлю, під відчиненою потаємною подвійною лядою виявився отвір розміром десь два на два метри. Коли прибулі в’язні підпирали у спини не бажаючих йти далі, то передні неминуче зіштовхувалися по кам’яних сходах, неначе збіжжя до льоху. Далі черга доходила і до задніх молодиків, які також не бажали залишатися зовні на холоді. Їх теж підпирали такі ж завзяті наступники і вже через кілька хвилин оті ініціатори штовханини вже самі летіли по кам’яних сходах в приймальню до радянського пекла. Прілий вогкий подих затхлого підземелля різко вдарив у ніс. Звідти на Антона дихнула цвіллю прохолода смерті. У козельщанця по спині поповзли мурахи. По похилій глиняній підлозі ноги бранців, самі по собі, несли їх кудись туди далі у пітьму. Тільки ото й успівай ними переставляти і дивитись, щоб ненароком не піймати гаву і не перечепитися об ті кляті рейки вузькоколійки навіщось прокладеної тут. Не помилюся якщо скажу, що у голові, кожного прибулого, закралася лише одна думка:

– Щоб тільки не впасти і не бути затоптаним все прибуваючим натовпом і як вибратися звідти.

Повсюдно чутно було польську лайку:

– Kuzwa! Psia krew! – та відвертий подив,

А чи доведеться коли на волю вийти? – звернувся Антон, незрозуміло до кого адресованим своїм по дитячому наївним запитанням.

На стіні штреків скрізь видно було, що обабіч тягнуться якісь прокладені у видовбаних штробах труби водогону і електричні кабелі на металевих гачках, товщиною десь із чоловічу руку. На протилежному від них боці стирчали вмуровані, мабуть ще за часи інквізиції, чавунні кільця із залишками від ланцюгів і кайданів. Через певний проміжок відстані, по під самою стелею, блимали оті підсліпувато-жовті лампочки Ілліча, що не горіли на селі без могорича. У самому кінці тьмяно освітленого глухого закутка печери проглядалася якась виготовлена з металевих прутків і швелера підвішена на тросах, щось на кшталт звірячої клітки.

– Мабуть викрадена чекістами із якогось зоопарку – подумав він.

При наближенні можна було розгледіти лебідку, подібній тій, що на річкових баржах застосовується для підйому і спуску якоря. Коли ця приспособа вщент заповнювалася партією прибулих піддослідних людей, то прислуга підйомника, утворена з числа арештантів-угодників, відпускала запобіжник – «собачку». З нечуваним торохкотінням об сталеві зубці шестірні, та залізяка спускалася кудись вниз і там різко гальмувала. Після спорожнення цієї шахтової кліті, купка арештантів з числа тих що лишалася на горі шурфу, ухопив важелі починала запопадливо обертати корбу. Шляхом зчеплення поміж собою, шестерні, у такий спосіб підіймали вгору на тросах цю спорожнілу платформу. Від тертя о не змащенні сталеві блоки та ручаї підйомного барабану, ця механіка постійно породжувала металевий скрегіт. Марилося, немов хтось тут під землею навмисно дряпав залізом по склу. Оте неприродне вищання відлунювалося і наповнювало вщент усі закутки печери. Отой скрегіт проникав аж у самісінькі щелепи. Рух тросів не припинявся а ні на хвилинку. Знову і знову, імпровізований ліфт, спорожнів швидко підіймався вгору і майже відразу заповнений провалювалася у нетрі однієї з чотирьох шахт, з яких закачувалася вода до підземного монастирського басейну в Козельщанській горі. Звідти питна вода розтікалася до ризниці, келії монашок, майстерню богомазів, церковно-приходську школу, шпиталь і на інші потреби прочан, а від так і у поселення.

Нарешті черга дійшла і до тієї партії прибулих смертників, серед яких і був випадковий наш свідок чергового радянського злочину восени 39-го. Отож, під поступом кожного наступного приреченого ця підвішена на тросах залізяка в стволу шахти розгойдувалася маятником у різні боки. Аж ось оте технічне пристосування доісторичного періоду здригнулося і поповзло, як здавалося у Тартар – царство мерців. Врешті оговтавшись, Антон не міг повірити своїм очам.

– Звідки ото взялися у цій козацькій горі середньовічні печери, та ще під порівняно недавно побудованим собором? Коли і хто їх тут нарив? Кому прийшло у хвору голову облаштувати на цьому святому для кожної православної людини місці підземну в’язницю?

На ці та інші питання він звісно не міг знайти жодної відповіді, бо мешканці навколишніх сіл навіть гадки не мали про існування у середині Козельщанської гори людських віварій – приміщень для утримання і репродукції на піддослідних людських організмах бактерій і вірусів.

А в цей час, це залізне пристосування вщент набите піддослідним, допоки ще живим, людським матеріалом продовжувало сповзати все далі і далі вниз, у темну прохолоду прірви. Збоку з’являлися і щезли у мороку тьмяно освітлені розгалуження підземелля позначені чомусь римськими цифрами і латинськими літерами: І-A, І-B, І-C; ІІ-D, ІІ-F; ІІІ-G; ІV-J; V-N; VI-R; VII-U; VIII-V; IX-W … Скільки ж ото їх там було? Десять! П’ятнадцять! А може й всі двадцять. Тягнирядно збився з рахунку. Нарешті це чудо більшовицької індустрії, смикнулося у судомах і зупинилося на якомусь поверсі, тобто рівні. Переповнений людьми металевий кошик по інерції продовжив свій рух до низу і враз просів на тросах, та так, що ледве всі не зірвалися в безодню. Душа у Антона, вмить подалася кудись у мандри до п’ят. А там, далеко внизу, чутно було лишень булькання і плескіт води від падаючого ґрунту. Аж ось цей кошик з людьми просів і довільно підтягнувся на тросах вгору, мов дитяча гойдалка на бич’їх жилах. Якась підземна нора під літерою «Х-Z» порівнялася з ними і всі прибулі змушені були, як щури з під очеретяної стріхи, рятуватися втечею, допоки цей імпровізований ліфт не обірветься чи не перекинеться, як отой шахтний хопер.

Що ж до тих 1106 польських військових бранців з вищих чинів, що залишилися на монастирському подвір’ї, то генералів і підполковників енкаведисти повели відразу окремо кого до келій, а майорів і капітанів перевели через дорогу до неприбраних стаєнь Козельщанського радгоспу. Решту офіцерів – поручників, підпоручників і хорунжих чекали солдатські намети, що знаходилися поруч, напнуті у три ряди. Картину огородженого колючим дротом сільськогосподарського подвір’я доповнювали розставлені по кутах дерев’яні вежі з кулеметами і кілька відхожих вуликів та шість польових кухонь, що чадно підкопчували небо. Ото і весь антураж притаманний радянськім концтаборам смерті. Цього всього явно було замало для утримання такої сили зігнаних сюди людей. Та і дворазове харчування одного колишнього польського офіцера обходилося державному бюджету СРСР у 2 руб. 58 коп. Як повідомляло Управління у справах військовополонених НКВС – кожен день 14728 полонених польських офіцерів проїдали харчів на 38000 руб., а місячний бюджет склав –1 млн. 138 т. рублів. А оскільки польських бранців рядового і цивільного складу було біля 200 тис. осіб, то можна було собі уявити які збитки від цієї Польсько-Радянської авантюри лягли на плечі простому роботящому люду не тільки України.

Тому мабуть й не дивно, що біля армійських годівниць не вбачалося лантухів з овочами чи борошном, крупами, сухарями не кажучи вже про рибні чи «свино-говяжие» консерви. Останні у інтендантів значилися як – «тушонка». А у тім біля паруючих котлів на колесах дзиґою крутилося кілька молодиць з числа місцевих найманців. Немов оті шевці із відомої казочки датського письменника Ганса Андерсена «Оголений король», кухарки займалися переливанням води, з пустої посудини до порожньої. При цьому ці акторки-аматорки, блискаючи своїми дорідними білими стегнами, заплигували на підніжки до котлів і мов конотопські відьми помелом, помішували там кописткою. Створювалося таке враження начебто вони щось там готували. У підтвердження вони навіть діставали своїми металевими черпаками на таких довгих дерев’яних держаках, як ото у золотарів при спорожнені відхожих вуликів начебто страву. Оту казкову стряпанину «з солдатської сокири», з удаваним присмаком куштувала і прицмокувала кожна з них, черпаючи здоровенним блискучим ополоником. Це робилося з таким перебільшеним натхненням, неначе кухарям вкрай треба було не проґавити момент, щоб вчасно посолити, поперчити і навіть вкинути у те вариво, цілу жменю спецій – лаврового листя, хіба що зірваного з сусідньої тополі.

Козельщина жахливіша за Катинь

Надніпрянський — Thu, 01 Aug 2013 12:14:08 GMT

Козельщина жахливіша за Катинь

ІІ

Козак гора

Щоб дати відповідь на цілу низьку логічних питань, які постали перед Антоном Тягнирядно, варто зробити невеличкий екскурс в історію віків рідного краю.

Відомо, що в ХV –XVI ст. безперестанно йшла кривава боротьба на степовому порубіжжі, але вона успіхів не мала. Перелом у перебігу подій принесла лише козаччина. Південний кордон Київського князівства посунувся на лінію Рашків – Умань – Кременчук – Полтава…

Завдяки перемогам Запорізького війська їх оселі почали посуватися чимраз далі у Дике поле і руський плуг почав глибше орати ніким не займані безкрайні простори степів.

Якщо уважно поглянути на мапу складену на початку сімнадцятого сторіччя французьким військовим інженером і картографом Гійомом Левассером де Бопланом, перекладеною Дмитром Бантиш-Каменським у 1829 році, то присутність на окраїні кордону Київського воєводства, у цій місцевості стародавньої цитаделі, є досить таки переконливим поясненням. Ймовірно тут, на перетині торгових шляхів, на узгір’ї в сиву давнину і була заснована нашими пращурами Козельщанська фортеця. Відомо також, що під прихистком мурів укріплень, що засновувалися на домінуючих над місцевістю узгір’ях знаходили притулок ремісники, торговий люд, скотарі та орачі. Окрім всього такі споруди мали подвійне призначення з одного боку як культова, а з іншого боку як оборонна будова. У такий спосіб виникали тисячоліттям тому усі городища – провісники сучасних міст. Навіть у семантиці особистих назв міст деякі з них зберегли своє походження – городи, город, град. Так наприклад: Миргород, Бєлгород, Городиш, Новгород, Копайгород на Житомирщині або поселення на Полтавщині Градизьк засноване на горі Півіха, що мало першопричину свою назву – Городище. А ще було засновано стародавнє городище на правому березі Дніпра, на іншій горі Деї – язичеської богині ночі, яка мала вигляд велетенського птаха з жіночим обличчям. Саме там в урочищі Ведмежі Лози(Лови) над Куруковим озером, де гніздилися велетенські чорні птахи – круки, неподалік від дохристиянського храму – капища і було засновано старе городище. Вік стоянки людей тут важко визначити навіть по останках мамонтів і кам’яної зброї, яку тут нерідко знаходять при розробці Крюківського гранітного кар’єру. Біля цієї фортеці на горі Ведмежі Вуха і утворилося козацьке поселення – Куруків. Саме тут біля відновленої запорізькими козаками стародавньої твердині в 1625 році і відбулася заключна битва Куруківської війни під проводом кошового отамана Війська Запорізького гетьмана Марка Жмайла. Тоді ця, по суті Громадянська війна в Речі Посполитій, завершилася підписанням мирної угоди між Польщею і Наддніпрянщиною. З одного боку Куруківську угоду підписав Коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Конєцпольський, а з іншого боку переобраний на Чорній раді, скликаною продажною заміжньою козацькою старшиною, кошовий отаман Війська Запорізького гетьман Михайло Дорошенко. Майже через два століття, в 1803 році цей згаданий посад тільки вже під асимільованою назвою Крюків адміністративно був підпорядкований сотенному містечку Кременчуку на Дніпрі. І таких прикладів з історії можна навести безліч.

Сучасні археологічні дослідження фортифікаційних споруд Києва, Севастополя, Керчі, Диканьки, Полтави, Табурища, Кременчука, посада Крюкова і не тільки дають нам право стверджувати, що військові цитаделі будувалися в давнину не тільки вгору, але і на декілька рівнів вниз під землею. Не залишаючи камінь на каменю захоплену приступом фортецю, дикі орди степових племен фізично не мали спроможності знищити її остаточно. Тому і полишалися недоторканими підземні частини фортифікаційних споруджень, що являють собою артефакти. Козельщанська фортеця, а відтак побудований на її рештках Собор Різдва Богородиці, не став винятком із загального правила.

Слід також звернути увагу на здавалося незначну, на перший погляд, дрібничку з історії виникнення Козельщанського собору. У зв’язку з чим, я не збираюся переповідати притчу про зцілення Марії, доньки місцевого магната C.М.Капніста, і про чудотворні властивості ікони Божої Матері. Скажу тільки те, що 8 вересня 1882 року за кошт цього Капніста на місці стародавньої фортеці і була похапцем побудована церква Різдва-Богородиці. Доказом сказаного є характерна особливість цієї церкви. За висловленням очевидців: «Ця, незграбна споруда, не мала архітектурної цінності». Висновок напрошується сам собою – церква була вимурувана із наявних кам’яних уламків, отих залишків від стародавньої козацької фортеці. Таким чином, зовсім не випадково, у 1891 році саме тут було освячено муровану з каміння Преображенську церкву, а релігійну общину перетворено у жіночий монастир.

Зведений за часи московського царату Собор Різдва Богородиці у 1900-1906 роках, описаний одним із відомих радянських письменників Олесем, точніше Олександром, Гончаром ніколи не був національною культурною спадщиною пригніченого українського народу. Скоріше за все це був собор шпитального типу, як і у Кременчуці побудований частково за кошт царя Миколи ІІ перед початком Російсько-Японської війни у 1905 році. Після того, як згадка про знаходження під цією культовою спорудою підземної в’язниці НКВС СРСР була вилучена автором із роману «Собор», саме тоді у 1968 році цей художній твір Олеся Терентійовича і отримав право на своє подальше існування. Твердженням, начебто прообразом твору Олеся Гончара «Собор» послужив Троїцький собор у Новомосковську Дніпропетровської області, була вчинена автором твору спроба відволікти увагу імперської фіскальної цензури від дійсних подій, що відбувалися в печерах саме Козельщанського собору Різдва Пресвятої Богородиці.

Підтвердженням сказаному є той факт, що до початку Другої світової війни саме на очах О.Гончара і відбувалися описані події. Уродженець села Сухе, Козельщанського району, кореспондент козельщанської районної газети "Развернутым фронтом ”, редакція якої містилася в одному з приміщень монастирського комплексу, талановитий письменник Олесь Гончар, з 38-го року вчителював тут поряд, у Мануйлівській середній школі-інтернаті. Доречно зауважити, що школа в Мануйлівці побудована коштом радянського письменника Олексія Максимовича Горького ( Пєшкова), тому О.Гончар просто не міг не знати про це зловіще і пропаще місце. Вже після війни підпоручик Війська Польського Stanislaw Westfalrwićz, який був ув’язненим в РСР з 1939-41рр. надав свідчення і малюнки свого перебування у Козельщанському таборі.

Козельщина жахливіша за Катинь

Надніпрянський — Thu, 01 Aug 2013 12:08:21 GMT

Козельщина жахливіша за Катинь
ІІІ

Радянське пекло

Скільки днів і ночей пробув тоді Антон у Козельщанській підземній в’язниці важко сказати. У печеру не проникало зовні денне світло, тому відлік часу у заручників печери перетворився в одну суцільну ніч. Піддослідних в’язнів кормили, скоріше за все, двічі на добу. Баланду у металевій бадді спускали почергово на кожен рівень і там виливали у дерев’яні корита. Звідти в’язні, хто на що гаразд, товплячись хапали конфедератками чи відірваними від штанів кишенями, а то і голими руками пекучі оті помиї і їли прямо з долонь. Так що вмерти відразу енкаведисти не давали, але при такому харчуванні недовго було і ноги протягти.

По прибуттю етапу арештантів, на горі, у келіях монастиря, відразу розпочалися звірення списків прибулих військовополонених польських офіцерів. Як з’ясувалося пізніше, перепис в’язнів у енкаведістів не припинявся а ні в день, а ні в ночі. Вірогідно, що такий поспіх обумовлений був завершенням терміну відпущеного Кремлем для обліку прибулих. Полонених партіями, десь по десять душ, піднімали на гору і негайно вели на анкетування. Отак черга дійшла і до Тягнирядна. Проходячи через собор, у сутінках чудових вітражів створених на біблейські теми, Антон угледів посеред храму велику купу паруючого від вологи брудного одягу і цілу панораму людських тіл, що тулилися по амфітеатрах, немов навколо арени цирку. Полоненні намагалися у такій спосіб рятуватися від отієї пошесті, що кишма вшила в їхньому одязі. У храмі стояв несусвітній сморід від немитих тіл, брудних онуч неначе від винайдених товаришем Биваловим парфумів «Вот солдаты идут» із улюбленої Йосипом Сталіним кінокомедії «Волга-Волга». Коли Антон вийшов із підземелля, то на подвір’ї стояв погожий ранок. Яскраве сонечко вбивчо вдарило йому в обличчя і засліпило очі. Заручник підземелля ледь встояв, щоб не впасти від запаморочення. Трохи призвичаївшись після безпросвітної темряві, купка польських полонених серед яких був і Антон, під прицілом гвинтівок і направлених на них багнетів повільно пішла у монастирські келії де на них вже зачекалися оті товариши у кашкетах з синім верхом і червоним околишком. Дознавці допитували в’язнів стаханівським методом; одночасно кількох осіб в одній кімнаті. Так що відповіді одного в’язня ставали надбанням для кожного присутнього. Надруковані на друкарських машинках радянського виробництва «Башкирія» анкети містили здавалося на перший погляд безневинні питання, як то: прізвище, рік народження, звідки родом, національність. Проте оті жовті папірці також містили в собі і суто політичний підтекст, як то: відношення до радянської влади, партійність або явно провокаційне запитання – участь в польському опорі проти радянсько-німецької влади. А ще їх цікавила співпраця польської контррозвідки з англійською або французькою розвідками. Слідчі також проявляли нездоровий інтерес до того, коли і хто з допитаних мав виїзд за терени Польщі і як тоді їм здавалося багато інших дурниць. Проте депортація польських родин, на початку 40-их до СРСР, круто змінила в уцілілих полонених офіцерів ставлення до мимовільно наданої ними конфіденційної інформації; про дівоче прізвище матері, дружини і тому подібне.

Коли слідчий дізнався від Антона, що той місцевий і що його випадково «замели» біля свого ж таки двору, то не втримався і брутально вилаявся:

– «Мать вашу… чурки черномазые! Вот откуда у нас берется путаница! Ну на кой ляд мне этот геморой дался?»

Офіцер енкаведе ще довго не вгамовувався, виливаючи із-за допомогою російського нецензурного лексикону свою злобу від цілодобової втоми. Але в решті решт чекіст мусив підкоритися службовій інструкції, тому відверто зізнався, що навіть при всій своїй повазі до віку і заслуг Антона перед країною Рад, він не має права відпустити того до дому. Потім слідчий чомусь пошепки на вухо запропонував йому, по братські, погодитися до співпраці з органами НКВД, щоб не повертатися до печери. Далі той благодійник дав Антону підписати якусь «бомагу», про нерозголошення до самої смерті «державної таємниці» і щодо відповідальності, точніше «розстрілу» в разі розголошення або порушення умови підписки. Зрозуміло що Тягнирядно особливо й не рвався повертатися до кротячого способу життя, тому погодився на все, до кінця не усвідомлюючи наслідків свого вчинку. Йому, як вже своєму колезі, дознавець запропонував роботу за фахом – електриком, без права покидати табір. І як мовиться у подібних випадках – альтернативи для Тягнирядна тоді не було. Перспектива повернення у дальні козельщанські печери Антона звісно не приваблювала.

Селянин спочатку не звернув особливої увагу на те, що всіх полонених поляків після допиту чомусь відразу направляли до медичної амбулаторії, на щеплення від начебто усіляких закордонних болячок. Проте новий, так званий, товариш-слідак застеріг його не робити цього, мотивуючи тим, що прибулі поляки не звиклі до місцевих хвороб і на те що вони теж могли завезти нам якусь холеру з Європи. Справжню суть таких, начебто благих намірів ескулапів, стали відомі місцевому населенню значно пізніше – після панічного відступу Червоної армії з Козельщини. А поки що Тягнирядна направили до «хозвзвода», щоб той став на «довольствие». Окрім нього тут були і інші невдахи, чи просто завербовані медсестри, кухарки, прачки, прибиральниці, конюхи і тому подібний цивільний контингент. І що саме цікаве, так це те що свій обслуговуючий персонал енкаведисти на ніч не відпускали по домівках і зачиняли на замки, мов арештантів.

Коли на ранок дружина Антона прокинулася і ніде не знайшла свого чоловіка, то вона відразу подалася шукати його по сусідах. Та то була марна праця. Антон немов крізь землю провалився. Кого тільки вона не розпитувала, та дарма ніхто нічого не бачив і не знав. Ось тоді то кумушки-зозулечки і порадили Явдосі звернутися до старого Охріма.

– Тут і до ворожки не ходи, цей антихрист усе як не є знає, – запевнила її кума Малан’я.

Жив цей злидень, якраз навпроти хати Тягниряднів. Він давно вже, як оте мале дитинча, сплутав день із ніччю. А тому багато часу проводив вночі лежачі на печі та спостерігаючи за світом в оте своє малесеньке віконце. З його підвіконня добре проглядалася уся вулиця. Старий Охрім багато чого бачив, а відтак знав і як крали кролів чи гусей у сусідів. Проте престарілий чоловік завжди тримав язик за зубами і не наче партизан, нікому не розповідав хто ж то насправді накоїв людям збитку. Мабуть він, як і всі смертні ще пожити хотів. Явдоха, за порадою куми, мерщій зарізала курку і подалася до діда Охріма. Але той навіть слухати не бажав нічого:

– Йди Явдоха від гріха подалі з моєї хати і квит! А не то рогачем ушкварю тебе по спині – верещав істерично невблаганний Охрім.

Проте після деяких вагань сусіда все ж таки спокусився на принесену курку і тільки попросив Явдоху присягнутися, як на духу, на ікону Божої матері, що вона нікому, ні при яких обставинах не розповість про те що почує від нього. А якщо і пробовтається, то він відмовиться від своїх слів.

– Ось тобі хрест – осінив себе знаменням Охрім.

–Чому саме на цей святий образ поклявся цей сіромаха? – запитаєте ви.

–Та просто у цього злидня у хаті іншої ікони відродясь не було.

Отак бідна жінка дізналася правду про долю свого зниклого чоловіка. Отакечки у неї закралася у голові підспудна думка:

–А як же ото своєму чоловікові зарадити?

Не довго думаючи, Явдоха пошкандибала до собору – свого Антона рятувати. Зовні двір жіночого монастиря здавався навіть і не огородженим, бо порівняно тонкий колючий дріт натягнутий поміж вбитими у землю кілками здалеку був майже непомітним. Односельці знали, що на подвір’ї монастиря розмістилася якась військова частина, але чим вона там займалася нікого це не обходило. Тоді був той час, коли люди намагалися уникати задавати зайвих запитань, бо самі не встигали давати відповіді в радянських каральних органах на чисельні анонімки. Звісно, що односельці бачили на подвір’ї монастиря крокуючих із жовтими шкіряними валізками і у чоботах офіцерів у небаченому раніше ніде однострої. Серед іноземців була запримічена навіть вродлива жінка. Як пізніше з’ясувалося, то була донька польського генерала Довбуша – підпоручник-пілот Янина Довидовська, яку потім вивезли звідси і стратили під Смоленськом в Катині. Та чомусь нікому і в голову тоді не приходила думка, що то польські бранці, а перед самим їх носом був вхід до підземної в’язниці. Однак, тільки-но Явдоха наблизилася до собору незрозуміло звідки, мов біс із табакерки, до неї вигулькнув вартовий і ввічливо так запитав:

– «Гражданка! Вы случайно не заблудились? Неужто чтото потеряли? Иль быть может, вчерашний день ищите? Вам чем-нибудь помочь?»

Відказавши солдатові якусь нісенітницю, про збір грибів на кшталт валуїв – тополеву рядовику, чи ще про якусь там дурницю, Явдоха подалася звідти, як мовиться, ні солоно сьорбнувши. Вона все далі йшла від гріха подалі, весь час озираючись із надією, хоч одним краєчком ока, щось угледіти біля собору. Але то була марна праця. Енкаведисти добре вміли приховувати правду. Порожні від зівак вулиці і підсліпуваті віконця були запорукою втаємничення радянських злочинців. Тільки клубок пташиного пір'я, проскочив поміж ніг в обмотках та кирзових черевиків чатуючого з гвинтівкою вартового, і покотився далі до рундуків. Та хіба він міг розповісти їй про побачене. Жінка вмилася слізьми і потайки втершись хусткою не поспішаючи почимчикувала до своєї садиби. Вона йшла і всю дорогу кляла Леніна і Сталіна і весь отой їхній більшовицький лад, що перетворив волелюбний її нарід на безремствуюче тяглове бидло

Козельщина жахливіша за Катинь

Надніпрянський — Thu, 01 Aug 2013 12:01:43 GMT

Козельщина жахливіша за Катинь

ІV

Порятунок

Допоки уряд Польщі знаходився в екзилі і не об’являв війну СРСР, то статус польських офіцерів був ще остаточно невизначеним. Проте коли з півдня Франції пролунав заклик до боротьби проти окупаційного режиму Москви і на вступ до фінського легіону польських офіцерів, то цей акт атентату розв’язав руки кремлівським катам.

Проте не можна сказати, що в сталінських, так званих, фільтраційних таборах польські офіцери були беззахисними ягнятками, які нічого не робили і воліли сидіти, тишком-нишком, склавши руки в очікувані довбні. Звісно виникали повстання у сталінських таборах, які жорстоко придушувалися озброєними до зубів каральними підрозділами НКВС і про цей утаємничений бік історії ще належить науковцям дослідити.

А втім в Козельщанському концтаборі НКВС СРСР немилосердний час спливав швидко і все впиралося у координацію дій керівного складу польського антирадянського опору із зовнішнім світом. Антон, як представник місцевого населення став для польських патріотів мов знахідка. На нього табірне підпілля покладало великі надії – бути отією з’єднуючою ланкою з польською громадою у Кременчуці, яка бракувала полякам для здійснення свого плану втечі. Проте чи могли полонені офіцери довіритися першій ліпшій людині. Та допоміг курйозний випадок.

Одного дня в монастирі перестала працювати підкачка води. Комендант Козельщанського концтабору НКВС Соколов викликав до себе Антона і наказав йому у найкоротший термін відремонтувати водогін, а якщо ні, то нехай там, у підземеллі і залишається назавжди, як покидьок. Антону начепили, мов собаці нашийник чи римському рабу на горло, алюмінієвий жетон із тисненням, звісно не «Бесс раб», а герба РСФСР – «Серпа і молота у променях сонця», та напису «Лагерь № 4 НКВД СССР -34». До водозабори довелося добиратися отим злощасним ліфтом. Це був найнижчий рівень підземної тюрми. Спочатку Тягнирядну було не зрозумілим, чому електродвигун на помпі не міг набирати обертів і шалено нагрівався та надривно так ревів, як ото підірваний віслюк. Проте ця задачка була, скоріше за все, розрахована для школяра по фізиці, а не для колишнього електрика 5-го розряду місцевого цегляного заводу. Хтось навмисно наплутав кінці дротів виходу обмотки статора у пучку підключення напруги на клемах «борно» асинхронного електродвигуна. Прововтузившись добряче Антон скрутив до купи кінці мідних електрообмоток двигуна, а їх початок з’єднав алюмінієвими дротами до живлення. Насос знову запрацював у робочому режимі, але чи на довго? Внаслідок електролізу між двома агресивними металами, міддю і алюмінієм, через кілька діб кінці з’єднань оплавилися і Тягнирядно знову став украй потрібним фахівцем по ремонту електричного обладнання, оскільки електромотор знову відмовився обертати вал водяної помпи. А тоді, як це вперше сталося, новоспечений посібник табірної варти не видав дійсної причини аварії, бо за диверсію чи саботаж дехто з поляків міг поплатитися головою. Опісля ремонту Антон звісно розвішував на вуха червоним лайдакам локшину. Він із надмірним пафосом молов їм щось про закон Кіргофа і Ома, але для обмежених типів придатних тільки вбивати і катувати, то була надто висока матерія. Нелюди у відповідь тільки мугикали і кивали значуще головами, як ото коза у спасівку. Тоді то поляки і збагнули, що мають справу з достойником і тому запросили Антона якось на склянку чаю. Проте вже порозумнішавши трохи після перебування у нетрях печери, козельщанець, відмовився від гостин і поставив умову, що буде мати справу лише з однією людиною. На тому змовники і порішили. Дещо розуміючи по польські Тягнирядно отримав від польського офіцера на прізвище, здається, Томаша Домбровського інформацію про ті злочинні досліди професорів Івана Ілліча Іванова по пересадці репродуктивних органів від приматів, що практикувалися в концтаборі. Бачили тут і інших подібних параноідальних професорів фанатів по створенню вірусної сиворотки «слухняності» при незначних дозах зараження чи миттєвого враження мас при підвищених дозах. Якимось чином, а скоріше за все, ціною підкупу полякам стало відомо, що табірна команда енкаведе готується до зачистки підземної в’язниці вже від поляків для прибалтів. Це відбулося напередодні Фінської війни. Ні для кого не було секретом, що вже прибуло двадцятеро виконавців вироків «стрілків» з Москви, Харкова, Мінська, Полтави зі своїм причандаллям, шкіряними фартушками, крагами і захисними окулярами та повною валізкою набоїв до німецьких наганів системи «Кольт», бо табельна зброя радянського виробництва револьвери не витримувала інтенсивної стрілянини і частенько заклинювали або давали «осечки»

Тож вже в кінці грудня 1939 року начальник Упраління по справам військовополонених НКВД СССР майор держбезпеки Сопруненко доповідав до Наркомату внутрішніх справ про готовність 6 названих раніше таборів НКВС до прийому фінських військовополонених лімітом на 27 тис. чоловік. Всі ці концтабори були «обжиті» військовослужбовцями Польської армії. В якості резерву трималися ще 3 табори – Карагандинський (Спасо-Заводський), Тайшетський і Велико-Устюжський.

Як пізніше з’ясувалося, проявлена пересторога, для Антона виявилася доречною і головне слушною. Серед полонених затесався у довіру завербований енкаведистами агент, якій здав усе керівне ядро табірного повстання. Як мовиться – у сім’ї не без урода. Зв’язковий під час допиту і тортур не видав Антона. Хорунжий Томаш Домбровський геройські загинув у катівнях Козельщанського концтабору. Проте тоді у Тягнирядна обірвався зв’язок з польським опором і йому самому треба було вирішувати, як не гаючи часу діяти далі. На ранок ініціаторів повстання у підземному таборі-тюрмі за організацію втечі було розстріляно у графських глинищах. Можливо серед останків були непритомні і тяжко поранені, але їх лікарі не оглянули і не виключено, що їх ще живими привалили кручею з глини. Про що свідчать післявоєнні жахливі знахідки під час ексгумації біля Пісчаної гори в м.Кременчуці невідомо звідки звезених туди 20 тис. трупів людей.

На початку сорокових більшовицька імперія почала готувалася до прийому нових полонених з Литви, Латвії, Естонії і Фінляндії. Антон звісно цього не міг знати, але чудово розумів, що за польськими офіцерами знищать і його, або відправлять на дослідницький живий матеріал. Рабське життя у таборі смертників протікало одноманітно. Частенько заради забави енкаведисти провокували сутички поміж поляками і євреями біля буфету чи біля туалетів.

Нерідко серед ночі операційних медсестер виводили з хазяйського блоку на якісь термінові виклики. Жінки відмовлялися йти плакали, але їх силоміць змушували йти до трапезної кімнати, перетвореної чекістами на операційну, і асистувати професорам-фанатам прибулим то з Харківського університету ім. О.М.Горького, то Московської ветеринарної академії ім. К.І Скрябіна або Ленінградського медичного інституту ім. І.В.Павлова. Одного разу Тягнирядно навіть поцікавився, кому дівчата отак терміново сьогодні вночі життя рятували. У відповідь Антон почув, що якщо він буде надто допитливим, то вони і його врятують. А товста операційна медсестра Пріська так та напряму пообіцяла йому відрізати мошонку і доточити бичачу. Дивним було й те, що від здавалося такого хай і чорного жарту, але ніхто з присутніх не розсміявся. Тому Антон зробив для себе висновок, що у тих нахвалках є доля правди.

Порятунок несподівано виявився у Антона під самісіньким носом. У центральній електрощитовій була наклеєна на дверцятах однолінійна електросхема живлення усіх електричних комунікацій табору. Мов на географічній мапі, на ній видно було куди заведені електрокабелі і дроти живлення. Підземелля неначе нутрощі гидкого павука враз розгорнулося у нього перед очима різнокольоровими, мов артерії, дротами. Тепер стало зрозумілим навіщо тут вузькоколійка. Ніяких верстатів, чи будь-яких виробничих обладнань під землею не було. Електропотяги шахтного типу з вагонетками призначалися виключно для вивозу відпрацьованого людського матеріалу і підвозу живого із зовні. Розгалуження вузькоколійок вели до залізничного полотна станцій Козельщина, Говтва через Ганівку, а також до цегляного заводу. Як пізніше з’ясувалося, там малася піч для спалення не тільки зараженої худоби.

Коли в черговий раз медсестер покликали до операційної, Антон і собі непомітно вислизнув за двері. Далі в проміжку промінів потужних ліхтарів, що обшарювали подвір’я, він прокрався до кабельної шахти. Звідти по тунелю, що вів вправо подався до залізничного вокзалу Козельщина. Втікач непоміченим добрався до замаскованого виходу з тунелю у пристанційній прибудові. На його щастя грати і двері, що вели до підземелля були кимось у поспіху не замкнутими. За світлофором Тягнирядно діждався товарняка і коли той призупинився на червоне світло, вскочив на підніжку останнього вагону. І тут в тамбурі він ніс до носу зіткнувся із провідником.

Сцепщика вагонів, Івана Онішка, мало чим можна було здивувати, отож раптова поява Антона викликала у нього хіба що деяку цікавість від такого прикрого вчинку збоку людини вже літнього віку. Провозити «зайців» без квитків не входило, до його службового обов’язку, проте обставини що змусили до такого ганебного вчинку викликали у залізничника певну зацікавленість. Це ж вам не хлопчик, що втікає від батьків на північний полюс, та і потяг прямував на південь. Привітавшись, як годиться вихованій людині, Антон вибачився за своє несподіване вторгнення і запитав дозволу трохи під’їхати:

– Та що ж ви питаєте, коли вже сіли і їдете. Краще розповіли б мені, що то за причина змусила вас отак на ніч дивлячись кудись ото добиратися.

Прибулець пояснив свій вчинок тим, що пасажирській потяг мав бути лишень на ранок, а у нього така термінова справа, що до ранку чекати не може. На що отримав від Івана глузливу посмішку. І як ото кажуть, не всіло не впало, Антон Тягнирядно взяв та й виклав доброзичливому чоловікові усю яку не є свою невеселу історію. Йому, по-правді кажучи, ще крупно повезло, бо натрапив на представника українського підпільного опору радянській владі. Патріоти перед початком Другої світової війни мали підняти повстання на залізниці, що стало б сигналом до всеукраїнського виступу народних мас за визволення України з під більшовицького ярма. Безумовно Іван був більш обережнішим аніж Антон. Тому залізничник порадив завербуватися і податися на Донбас до шахт. Він повідав також Антону про дійсний стан речей у вугільній промисловості:

– За браком робочої сили на шахтах особливо не придираються до документів, бо там майже кожен день трапляються викиди гірського газу метану і багато людей гинуть під завалами вугільної породи.

Та поглянувши ще раз на втікача він зрозумів, що то не в того коня харч. Вік вже не той. Отож, трохи помовчав, Іван сповістив втікачу:

– Ось вже на обрії з’явився залізничний полустанок Чередники. Наступна зупинка має бути станція Кременчук. Тобі туди з’являтися зовсім не обов’язково – додав він.

– Доберешся через Занасипь до Дніпра, а там рибалки тебе перевезуть на правий берег. Ось тримай троячку, цього вистачить. Висадитися біля мосту у тебе не вийде, бо там параходна бистрина, але тримай курс на чудову козацьку церкву побудовану в стилі українського бароко, як би не за кошт ще Івана Мазепи. Проминувши лісосплав, склади з сіллю, візьмеш ліворуч повз Вознесенську церкву і військові інтендантські склади. Здаля вони нагадують кінські стайні. Там після Вітчизняної війни з французами у 1812 роках стояв Катеринославський гусарській полк на чолі з рубакою, поетом і гульвісою Денисом Васильовичем Давидовим. Далі обминеш парового млина із величезним таким залізним димарем, що цілодобово коптить небо і попрямуєш на Раківку. Увесь час тримайся береге Дніпра і держи напрям на купол собору Усипіння Пресвятої Богородиці. За цвинтарем зразу звернеш у перший провулок. Там, на горбку біля будинку, побачиш вриті у землю невеличкі кам’яні стовпи для конов’язі. У людей спитаєш де знайти родину Швеця. Зрозумів? – Антон ствердно кивнув головою.

Як тільки потяг трохи пригальмував свій хід на Горці, співрозмовник Івана сплигнув з нього. Ніхто з них тоді ще не міг знати про те, що перед самою війною комсомолець Володька Швець, синок підпільника Ілька, буде заарештований і розстріляний енкаведистами у центрі міста на вулиці Леніна лише за одну оту хлоп’ячу витівку. Точніше за бравурну фразу , яку проронив він у червоному кутку під час ранкового читання політичної інформації:

– Хочеш потрапити в історію? Вбий Сталіна!

Та то буде пізніше, а зараз це був справді великій ризик – першому ліпшому назвати явочну квартиру у посаді Крюкові, але то були люди іншого гарту, що не раз скуштували біду. Потяг підходив до міста, а відтак втікач наближався до річки. Проте без будь-яких зайвих пригод Антон, на рибальському човні-душогубці переправився на правий берег. На фарватері бистрина була така сильна, що керманичу весь час доводилося тримати ніс човника проти течії. Як наставляв залізничник він прибув за вказаною адресою де на нього вже чекали підпільники. Вони переодягли його у одяг залізничника, а пізніше влаштували працювати малярем до вагоноремонтного заводу. Можливо його хто і шукав, але щоб отак ховатися під самим носом у енкаведистів, то це вже було зухвальством. Циганською поштою підпільникам вдалося незабаром повідомити Явдосі, що з Антоном все гаразд і що у неділю вони мають зустрінуться на привокзальному Крюківському базарі. Тоді дружина й передала Антону його особисті речі і документи. Вона розповіла, що його скрізь шукають і що її вже декілька разів викликали на допит. Проте вона стоїть на одному, що проспала коли де подівся її чоловік.

– Слідчі нічого не розповідали про тебе і тоді я зрозуміла, що ти утік з під їхньої варти.

Підпільники порадили жінці продати хату і перебратися від гріха подалі, бо ота тяганина по допитах добром не закінчиться. Вона так і зробила. Під виглядом повернення до своєї рідні стара Клименчиха купила хату у Жовнино.

Невдовзі розпочалася Друга світова війна. На початку вересня під Харковом німецькі бомбардувальники«Юнкерси-87»,прозвані «лапотниками» розбомбили військовий ешелон, якій супроводжував Іван Онішко. Офіцери, переважно росіяни, посплигували із залізничних вагонів рятуючись у копни сіна, кинувши на призволяща усю військову техніку і солдатів. В полі ніде було сховатися – жодного куща чи деревинки. Німецькі хвалені аси на своїх винищувачах «Henkel-129» тоді відкрили полювання, неначе у спортивному тирі. Тільки тут за мішені кулеметникам правили живі люди. Гори трупів і калюжі крові на випаленій землі, ото все що залишилося від того військового ешелону. Івану нічого іншого не залишилося, як повернутися до тяжко хворої, а відтак не транспортабельної дружини і двох діток: малого Валика і трохи старшу від нього Галинку. Рідну домівку окрім нього обороняти вже не було кому.

Звісно тоді, ще напередодні війни німців з совітами, Антон Тягнирядно не знав, що після «вигрузки» Козельщанської підземної в’язниці на місце полонених польських офіцерів до чотирьох радянських концтаборів направлять їх родини, що знаходилися за межею лінії Керзона у сфері радянських інтересів. Тоді то і вийшов Наказ Сталіна «Об ответственности по родству» продубльований 5 жовтня 1941 року у блокадному Ленінграді за № 0098.

Так на початку 41-го зі станції Кішенів до Козельщанського табору НКВД СССР прибудуть три літерних ешелони з Молдови заповнені людьми різних національностей з Румунії, Бессарабії (Придністров’я), Буковини. Були там румуни, роми (цигани), молдавани, гагаузи, євреї і українці західних областей. Але то окрема жахлива розповідь.

Під час німецької окупації Антон перебрався до жінки на село Жовнино. Разом зі своїми односельцями одного разу він натягнув кусок дроту і зрізав двох німців що їхали по большаку на мотоциклі. Після війни якось за чаркою він розповів, що якби не утопили тоді у болоті мотоцикла з німецькими зв’язковими та їх зброєю, то есесівці спалили б повністю село разом з жінками і дітьми. Випадків знищення повністю селищ було достатньо і на Полтавщині. Отак Антон Тягнирядно став ще і червоним партизаном. А Іван Онішко із підпільниками односельцями з села Потоки улаштувався в міську управу. Але після того як німці помітили, що почали безслідно зникати «Ausweis» – посвідчення особистості, та різні медичні довідки на звільнення від відправки до Німеччини, то почалися арешти і допити в гестапо. Проте декого з працівників управи підпільники встигли перевести звідти. Та на жаль не всіх.

Багато хто з кременчужан були вдячні одному із них це Івану Онішко, за те що не потрапили на примусові роботи до Німеччини, або не були розстріляні, як кілька тисяч заручників посаду Крюків, після диверсії на залізниці навпроти Крюківського гранкар’єру. Нерозважливий вчинок партизан та ще в межах міста дорого коштував крюківчанам, бо серед схоплених під час облави на Крюківському базарі були чиїсь батьки, сини і доньки, брати і сестри, рідні і знайомі. Тоді, ешелон із вугіллям, пущений під укіс партизанським загоном «Набат» із села Білецківки, на повороті колії на рівнинній місцевості наніс більше шкоди не німцям, а своїм ні в чому не винним людям. За кілька годин німці підняли на рейки вагони і відновили рух потягів.

Націонал патріотичне підпілля намагалося, як можна непомітно саботувати німецькі накази. Бувало вийде на ганок комендант Кременчуцького базару Іван і почне на пальці обертати в’язку ключів, то всі вже знали, що незабаром почнеться облава. Люди кидали все і мерщій тікали, Три склади членів управи, як і редактора міської газети «Дніпрова хвиля» Михайла Щепанського було тоді розстріляно разом з його родиною; чотирма доньками і дружиною за доносом зрадника. Вірогідно, то був заступник голови міської управи. Після відступу німців з міста Іван Онішко у складі Червоної Армії дійшов аж до Берліна. Проте після демобілізації і повернення до Кременчука цей орденоносець і повний кавалер «Слави» був заарештований «смершем» і отримав 15 років концтаборів суворого режиму, за участь у антигітлерівському націоналістичному підпіллі. Разом із ним були засуджені і відбували свій срок покарання у сталінських концтаборах на лісоповалах і командир партизанського загону «Набат» політрук Червоної Армії Іван Ус, на призвісько «Овод», і багато рядових членів націоналістичного антигітлерівського спротиву такі як Іван Матюшенко, що відсидів 10 років.

Козельщина жахливіша за Катинь

Надніпрянський — Thu, 01 Aug 2013 11:56:06 GMT

Козельщина жахливіша за Катинь

Німецька окупація

Нам не залишається нічого іншого, як дотримуючись хронології подання конкретного матеріалу навести деякі спогади самовидців тих подій, які відбувалися безпосередньо на території сумнозвісного Козельщанського Собору у передвоєнні роки. Мається на увазі до 9 вересня 1940 року, коли згідно:

«Служебной записки №25/9344» до «Начальника Особого отдела ГУГБ НКВД СССР» за підписом «майора госбезопасности Михеева А.Н.» повідомлялося наступне, що «лагеря НКВД СССР – Южский, Козельщанский, Путивльский, Оранский, Осташковский – свободны.»

Після відступу з Козельщини 1 вересня 1941 року № 692 аеродромного батальйону РСЧА прибулого сюди з Прилук, Собор Різдва Пресвятої Богородиці 10 вересня зайняв вже штаб німецької Першої панцерної дивізії. Це відбулося саме тоді коли група військ «А» зі складу угруповання «Wermacht – Ost» (Німецької армії - Південь), під командуванням Евальд фон Клейста з-під Кременчука, а 2-га панцер група – Х.В.Гудеріана, точніше Худор’яна вірмена за походженням, із під Конотопа захопили в лещата кілька армій РККА під Києвом. Саме тоді Й.Сталін зорганізував безплідну оборону Києва, щоб затримати просування німецьких військ на Москву ціною життя мільйонів українців і цілої Армії. Тоді лише армійські підрозділи на чолі з генералом А.Власовим у повному складі вийшли з оточення. Тим самим, цей безумовно обдарований тактик практично довів, що з німцями можна воювати. Звести рахунки і позбутися свого талановитого опонента в передвоєнних армійських іграх Григорію Жукову вдалося вже під Москвою. Однак це окрема тема, про причини участі півторамільйонної армії росіян, у війні проти Сталіна. Варто лише зазначити, що саме за цю військову операцію по оточенню Києва, такі міста як Конотоп і Кременчук були одними з перших нагороджені Адольфом Гітлером мальтійським орденом «Залізним хрестом ».

Ось ще одна розповідь очевидця того більшовицько-комуністичного жаху:

У передвоєнні роки в Козельщині співробітникам табору НКВД СРСР місцеве населення змушене було надавати свої послуги. Не маючи засобів до існування жінки прали їм білизну, прибирали, варили страви і т. ін. за що отримували скудну платню. З приходом німців умови виживання для козельщан практично не змінилися, хіба що платня в рублях – на «Deutschе Mark». Так стала перекладачкою Параска Василівна донька репресованого вдівця Василя Бондаренка – викладача з історії Кобеляцької середньо освітньої школи цього ж таки району. Бажаючих підзаробити у німців знайшлося досить, особливо серед потерпілих родин, репресованих радянською владою. Останні, фактично були позбавлені сталінськими каральними органами своїх годувальників. Приводом до арешту і позбавлення волі, а від так і життя, у радянську добу, частенько слугувало не тільки аристократичне походження особи, але і їх прізвища, що мали закінчення на «ській» або «цький». Носії подібних прізвищ визначалися більшовиками за такі, що мали шляхетне польське походження. Звісно, що родини «ворогів народу» не мали підстав до особливої вдячності радянській владі за вбивство їх близьких, тому залюбки співпрацювали з новою владою. Проте, знаходилися і такі благодійники, з числа отих вчорашніх активних анонімників НКВС, які повідомляли німцям, за винагороду, де мешкають партійці, міліціонери, сім’ї червоних командирів і комісарів. У такій спосіб німцям стало відомо, що у підземеллях Козельщанського собору і в келіях жіночого монастиря перед війною радянські лікарі-науковці вершили якісь там медичні досліди над людьми. Тоді-то із Берліна терміново прибуло до Козельщини десь біля 20 чоловік експертів. Розібравши замурований вхід до катакомб, на поверхню землі були витягнуті останки декількох людей. Коли поліцаї зігнали всіх селян на майдан до собору, перед ними виступив німецький офіцер. Зодягнутий у чорний однострій із сріблястим черепом і перехрещеними кістками на кашкеті, з блискавками на петлицях, той німець через перекладачку, на прізвище Параска Бондаренко, повідомив про ті нелюдські знущання, які чинили енкаведисти у підземеллях їхнього собору. Стьобаючи стеком себе по своїх лакованих халявам чобіт, гітлерівець заявив на ламаній російській мові:

– «Ви назыфаете нас фасистами! А кто есть эти издефатели над своим людьми?»

–«Признафайте, что большевицкие комиссары есть хуже пса!»

Отож не дочекавшись відповіді, той есесівець сам собі і відповів:

–«Потому, что ведут себья, как не делает это даже больной зверь!»

Проте незабаром, десь так через тиждень, оті німецькі криміналісти, які брали участь в ексгумації піднятих на поверхню трупів із підземної катівні всі, один за одним у короткий проміжок часу померли в шпиталі від невідомої заразної хвороби. Після чого німецький штаб Першої панцер-дивізії негайно покинув Козельщанський собор. Односельцям перекладачка Параска Василівна переказала звернення німецької управи до місцевого населення:

«Повідомляємо що, всіх, хто залізе в катакомби Козельщанського собору чекає неминуча смерть! Німецький порядок знімає із себе відповідальність за наслідки при невиконання нашого застереження.»

Ще довго, у післявоєнні часи, у підлозі монастирського собору Різдва Богородиці зіяв чорною дірою підірваний ще німцями вхід до підземелля. Відновлений у 1942 році Козельщанський жіночий монастир, після закінчення Другої Світової війни у 1949 році, було знову причинено радянською владою.

Перекладачку управи, цю осиротілу дівчину, яка на горе собі чудово володіла зі шкільної програми німецькою мовою, забрали до катівень Полтави. Там в уцілілому стародавньому кам’яному купецькому замку, відродило своє кубло НКВД, зараз будинок обласного управління СБУ. Як, дотепно, казав вже у дев’яності роки один із чільників обласного КДБ адмірал Парамонов:

–«Здесь сейчас находиться то заведение, что функционировало и в годы Великой Отечественной войны,» – розсміявся він, недвозначно натякаючи журналісту Олексію Сергієвському на те, що тут за двохметровими стінами купецького особняка під час німецької окупації містилося гестапо.

У численних кам’яних підвалинах цієї стародавньої споруди у казематах обласного управління НКВС СРСР і тримали наших дівчат-перекладачів, яких слідчі інакше як «німецькими вівчарками» не називали. Як розповідала крюків’янка Лідія Животовська, – енкаведисти там не тільки катували, але і морально принижували, цинічно знущалися над українськими дівчатами у прямому і переносному значенні. Їх ґвалтували щоночі слідчі, прямісінько на канцелярських столах, заставляли вилизувати язиками собі чоботи, підлогу і нужники. При цьому вони припалювали жінкам обличчя і груди трофейними гавайськими сигарами чи цигарками «Казбек», «Герцоговина Флор», «Золотой якорь», а хто рангом по нижче просто «Беломор каналом» або Кременчуцькою «Примой». Молодиць обливали помиями, травили собаками. Після безсонних цілодобових допитів і кількамісячних знущань українок засилали на 25 років до Мордовських таборів «сурового режиму» на вапняні підземні копальні. Мало того, так ще присуд давали із конфіскацією майна, якого і так у них, як кіт наплакав, та ще без права листування з рідними.

Для порівняння наведемо доконечно відомий, але чомусь замовчаний той факт, що у Кременчуці німцями під час окупації було розстріляно 20 перекладачів міської управи і всіх кореспондентів міської окупаційної газети «Дніпрова хвиля» на чолі з головним редактором Щепанським. Причому, гестапівці на очах батька спочатку розстріляли його доньок, а потім і дружину. Однак цей мужній патріот так і не видав членів антигітлерівського націоналістичного підпілля.

Після смерті ката Йосипа Сталіна і розстрілу Лаврентія Берії, такі як П.Бондар і Л.Животовська і багато інших перекладачів були відпущені радянською владою на волю, правда без права повернення на Україну. Але до самої смерті їх так і не було реабілітовано. Дійшло до абсурду, навіть після проголошення незалежності України в 1991 році ті, хто змушені були працювати, під час окупації в німецьких установах прибиральниками чи базарними і т.п. для олігархічної влади новітніх демократів вони продовжували нести загрозу. Судячи з того, як свято шанує держава і по сьогодні світлу пам’ять любій їм Радянській Україні, то фікція з незалежністю обов’язково прийде до свого логічного завершення. З тавром ворогів народу проти зниклих навіки з карти світу віртуальних держав, таких як: Українська РСР, Білоруська РСР, Молдовська РСР … і взагалі імперської СРСР пішли з життя чимало українців.

Під час окупації, щоб прокормити своїх дітей, хвору жінку чи похилого віку батьків, хтозна-скільки, з отих кинутих на призволяща людей, вони йшли працювати на колишні наполовину розграбовані і частково вивезені за Урал зруйновані заводи і фабрики. Робітники, чого гріха таїти, ремонтували і німецькі понівечені панцерники, і їхні гармати, відливали металеві деталі, точили гільзи для снарядів і патронів, добували вугілля, марганець і руду, водили потяги з німецькою військовою технікою до фронту. Та Бог їм суддя. Так наприклад комсомолка Людмила Карабліна виносила у кармані патрони і була затримана на прохідній Крюківського вагоноремонтного заводу. На заводах Чехословаччини за кусень хліба-ерзацу під загрозою смерті, євреї теж складали за зміну по 100 шт. німецьких кулеметів «МГ-40». Вони також, працювали в табірних крематоріях. Починаючи з березня 1933 року, за наказом Гімлера в концтаборі смерті «Dachau» вони асистували німецьким лікарям під час медичних дослідів над в’язнями. Доведених голодом до тваринного стану людей різних національностей, хіба можна звинувачувати у якійсь зраді і кого? Жируючих під час війни на заміській дачі Й.Сталіна і всю оту злочинну зграю членів Політбюро ЦК ВКП(б).

Пригадаємо для порівняння, ще один факт лицемірства радянської влади. Це зміст накладної випадково залишеної в архіві Кремля бухгалтерської звітності в якій зазначений був перелік страв, під час похорон 18 березня від 1919 року Якова Свердлова, справжнє ім’я якого Ешуа-Соломон Мовшевич. Там значилася червона риба та чорна ікра, балики і корейки, ковбаси і т.п., у той час як у дитячих притулках Москви пухли з голоду діти. Так через 16 років, 27 липня 1935 році, Генріх Ягода після випадкового викриття на складі коменданта Кремля сейфу Якова Свердлова в доповідній записці до Сталіна повідомляв, про виявлені там:

«Золотые монеты царской чеканки на сумму 108525 рублей, более 700 золотых изделий с драгоценными камнями.»

Також там були виявлені, поряд із пустими бланками, заповнені паспорти на ім’я Свердлова і нікому невідомих осіб, і облігації царського часу і т. ін. Треба зазначити, що з тих 20-х років кремлівський асортимент харчів не змінювався у вчорашніх друзів Гітлера.

Не порушуючи хронологію подій, давайте разом пригадаємо, а із чого те радянське пекло починалося. Звісно з Громадянської війни, розкулачення та розкозачення, колгоспотизації (колективізації) і знищення козацької республіки Холодного Яру. Що завадило розвернутися більшовикам і влаштувати українцям тотальний голодомор ще у 1920-21 роках в центральних губерніях України.

Козельщина жахливіша за Катинь

Надніпрянський — Thu, 01 Aug 2013 11:49:53 GMT

Козельщина жахливіша за Катинь

VІ

«Колгосп Ілліча»

День вже перевалив на вечір і сонечко в останнє торкнулося своїм лагідним полум’яним поглядом вікон сільради. Червоне його коло, немов засмажений велетенський млинець, почало непомітно для людського ока ховатися за малиновим небокраєм. Михайло Солов’яненко за столом голови сільради вкотре перегортав товстелезний колгоспний «Гросбух» і клацав на рахівниці. Ця товстелезна книга призначена для обліку негараздів на австрійському паровому млині, зі своїми порожніми сторінками стала заручницею запису туди усіх трудоднів «паличок» колгоспників. Як і ота гумова печатка, що дісталася Солов’яненку у спадок від п’ятого чи сьомого по рахунку свого попередника. Справа у тому, що на посаді голови довго ніхто не засиджувався, бо у сталінські часи всі рвалися працювати і мало хто хотів керувати. Мабуть це пояснюється ще й тим, що при радянській владі занадто дорого обходилося для кожної голови оте керівне крісло, з якого так добре проглядався Соловецькій монастир с Успенськім собором на островах Білого моря. Поряд з портретом В.І.Леніна висіли настінні ходики з підвішеними до них на ланцюжку гирями, які в додачу були підваженими амбарним замком. Немов метроном, годинник маятником розмірено відраховував останні хвилини осінньої днини. У пічці з грубкою приємно потріскували дровцята. Чорно-білої масті кіт Васька, скрутившись бубликом, мирно дрімав біля грубки на припічці і знервовано посіпував своїми лапками, випускаючи пазурі. Жіночка поважного віку, а це була прибиральниця Марфа, сиділа на ослінчику поряд вікна і в’язала на спицях шкарпетки на зиму онукам. Ідилію сільського буття несподівано урвав недоречний у цю мить лункий телефонний дзвоник. У передчутті недоброго у Михайла навіть випав з рук хімічний олівець. Не поспішаючи, він зняв із важелів телефонного апарату слухавку і приклав її до вуха. Потім у розтруб, що нагадував лійку, невдоволено так промовив:

– Алло! «Колгосп Іліча»

слухає!

На протилежному кінці проводу щось заторохкотіло, захрипіло і нарешті прорвалося. Знайомий голос першого секретаря повіткому, який бравурно так промовив:

– «Здравствуй дорогой ты наш Михаил Свиридович! Ну, как там у тебя дела? Как обустроился на новом месте? Клопы не заедают? Таргани не достают, как у нас в городе? Много ли удалось собрать урожая?» – засипав той своїми питаннями.

На що голова відповів, що тієї напасті у селах ніколи не було і навряд чи буде, а ось врожай зібрали, десь так, на круг по 18 центнера.

– «Совсем неплохо, молодець! Неужели успели все колоски обмолотить и свезти в колхозный амбар и ничого не оставить хомячкам в поле?» – перепитав секретар.

– Даруйте Борис Маркович, у нас все до зернини зібрано і збережено, – відказав голова.

– «Ну, а тепер голуб мой, слушай меня внимательно и запоминай каждое слово.»

Тут співрозмовник враз змінив доброзичливий свій тон голосу на якійсь металевий.

– «На утро к тебе из города прибудут подводы, так ты организуй пожалуста загрузку и вывоз урожая прямо на железнодорожную станцію в "Заготзерно„ ».

Від почутого у Михайла перехопило навіть подих. Хапаючи повітря, неначе виловлена риба на березі, він тільки і спромігся вимовити:

–А людям как? А посівний матеріал?

– «Послушай-ка Соловьяненко! Ты меня прямо разочаровуешь. Партия знает, что делает! Понял!»

І вже якось не так офіційно додав:

– «Миша, послушай меня дурака – не чуди. Ты припоминаешь тот анекдот, что нам на прошлом губкоме наш первый рассказывал. Как девка на выданье спрашивала у своей матушки, как ей в первую брачную ночь ложиться. На что та ответила:" Як доню, не крутися, а все рівно незайманою не залишишся”».

Пошляк зареготав і кинув телефонну слухавку. Та Михайлу було не до жартів.

– Все зерно вивезуть, самі поїдуть, а мене тут залишать. Як тоді я голодним людям в очі буду дивитися? Тільки оце недавно по завданню партії у числі отих п’яти тисячників робітників переїхав з міста до села, та ще із дружиною і дітьми. І ось тобі на, позичай у Сірка очі, а душу комусь продай. Е ні, шановні мої партійці. Я не сьогоднішній і достатньо в житті всього побачив і почув, а особливо про подібні ваші «директивы».

Отож сам собі вирішив, чому бувати, того не минути. Від хати до хати не йшов, а летів харцизякою увесь розхристаний і схвильований Солов’яненко. Він стукав у шибки і двері хат своїми скоцюрбленими пальцями скликаючи людей на віче. Коли вже в сутінках всі зійшлися на майдані перед сільрадою, Михайло низько вклонився громаді і промовив:.

– Ось вже майже рік, як ми разом із вами з самого ранку до пізньої ніченьки проливали свій піт на наших чорноземах! Ви мали надію отримати за свою чорну працю достатньо хліба, щоб прогодувати родини, принаймні до весни! Скажу вам люди добрі, як на духу, що ми добре попрацювали з вами і зібрали непоганий врожай. У нас, за моїми підрахунками, достатньо є збіжжя у засіках, щоб розрахуватися з державою і на посівну залишити. Але сталося не як гадалося. Тільки що я отримав телефонограму з міста. Мені дали команду зверху, щоб на ранок вивіз з колгоспу все збіжжя до зернини. Тож, що будемо робити, односельці мої дорогі? Давайте разом порадимося, як нам тут далі бути?

– Ти голова тобі і вирішувати. А наше діло теляче закалявся й стій – донеслося із натовпу оте підступне, на кшталт – моя хата скраю, нічого не знаю. Не звертаючи уваги на провокаційні вигуки, голова продовжив:

– На свій ризик я все-таки вирішив прямо зараз розрахуватися з вами за кожен трудодень.

З цими словами М.Солов’яненко дістав з кишені зв’язку ключів і наказав комірнику видати кожному колгоспнику зароблене ним зерно. А про себе подумав:

– Хай там що. Може ще якось перемелеться і мука буде. Ну пожурять там на зборах. Хай догану винесуть, та хоч із партії виженуть – байдуже. Проте перед людьми у мене совість буде чиста.

А у тім сталося не як гадалося. Спозаранку Михайло сидів вже на ганку сільради і покурював солдатську скрутку з газети. Він зайняв позу, як оте теля, що очікує довбню на різниці. Вдивляючись у далечінь дикого степу голова сільради давно виглядав отих своїх «дорогих гостей». Ось нарешті ген на вигоні закурився шлях і з-за пагорбка посунула сірою хмарою курява. То виткнула ціла валка возів. І ось вже нарешті заявився що аж запилився озброєний гвинтівками і кулеметом «Максимом», продзагін. В голові колони посідав розсівшись, мов печериця, сам колишній сільський злидень Грицун – інструктор повіткому. Михайло ще здалека, угледів його на передку воза у кожанці із наганом на боці. Це був відомий на всю округу пришелепуватий п’яничка в червоних штанях. Рябе на морду від віспи іспанки оте велике цабе бундючно так покурювало фабричну цигарку. Порівнявшись з сільрадою він, неначе жолудь з дуба, зіскочив з воза і так зверхньо привітався з селянами. Проте чемно потискав голові сільради руку. Цей приблуда, ще не підозрював, який йому вже уготований був селянами гарбуз. Михайло не поспішаючи витяг із під свого паска усю оту колгоспну бухгалтерію і простягнув начальству. Далі комірник відчинив напівпорожню колгоспну комору. Грицун уважно поглянув спочатку у розгорнутий «Гросбух», а потім перевів спантеличений погляд на навпіл порожню комору. Німа сцена продовжувалася недовго. Враз обличчя відповідального працівника губкому перекосилося від люті і почервоніло, мов мавпячий зад. В наступну мить інструктора парткому прорвало, як бувало частенько після самогону вінегретом. Криком болотного бугая, точніше благим матом, він розродився на всю тутешню околицю:

– «Ты! Мать твою …, куда энто зерно дел?

– Кто тебе … дал такое право, растранжиривать народное добро?

– Да я тебя … сгною в буцегарне! Да ты у меня пожалеешь, что на свет народился!»

Далі цей, прищ на рівному місці, рвонув на одному місці до сільради, та так, що аж іскри полетіли з-під його підкованих підборів. Товариш інструктор вхопив слухавку і рвучко закрутив ручкою телефону, та так, що здавалося неначе у такій спосіб добував полум’я. Від шаленого тертя ось-ось із телефонного апарату мав з’явитися дим. Ледь не зірвав бідний дореволюційний «Телефункен» із цвяха разом із дощечкою, уповноважений засмикався перед апаратом в якомусь епілептичному припадку постійно горланячи на всю свою роззявлену, мов у кобили, пельку:

– «Станция! Это станция!

– Слушаю вас!

– Девушка немедленно соедините меня с ревкомом!» – почувши у відповідь:

– «Соединяю! Говорите!» – Грицун заволав у раструб та так голосно, що його мабуть чутно було без телефону у сусідньому селі:

– «Эй товарищ! Вы меня слышите!

– На проводе член партии большевиков с 1921 года Григорий Ипатиевич Грицун! Докладываю, что в колхозе "Луч Ильича” кулацкий заговор во главе с председателем енного колхоза. Немедленно высылайте сюда войска! Промедление смерти подобно! Нужно срочно окружить и придушить в самом зародыше кулацкий бунт против советской власти!»

Цей вискочка намолотив би ще кучу арештантів, якби Михайло вчасно не відштовхнув його вбік. Вирвав з рук у того телефонну слухавку Солов’яненко пояснив черговому у чому тут справа. Той уважно вислухав і нічогісінько не второпав загнув і собі:

– «Мать вашу …Вы что там все подурели!

– А ну вас. Розбирайтесь сами, – и кинув слухавку».

Та не тут то було. Кар’єрист знову і знову, мов та п’явка, присмоктався до телефону. Збоку здавалося, що Грицун злився з апаратом в одне ціле. Він дзвонив усюди, хіба що тільки не в церковні дзвони. Злидень наказував і благав, шантажував і загрожував. Нарешті він досяг свого. До телефону Михайла запросив секретар губкому Борис Маркович.

– «Михаил, что ты там чудишь с этим придурком? Послушай меня, как старый більшовик, більшовика. Прикажи своим селянам вернуть все это клятое зерно назад в амбар, будь оно трижды неладное и точка. Убедительно тебя прошу, не трогай ты это «ге»…, что бы оно не «вэ»… на всю страну. Ну ты сам меня понимаешь. Поверь, дорогой ты мой человечишка! Я как никто тебя понимаю. Не можешь ты по другому – так бери Дашутку и дорогоценных своих деток, и давай ко мне в город, а там хоть трава не рости. Ну понял! Тебе что с этим быдлом детей крестить? Ты только не переживай, подберем тебе другое более подходящее место! Была бы шея, а хомут найдется. Ну не клином же сошолся белый свт на этом, будь он неладным! «Колгосп Іліча» На один колхоз меньше или больше, ну какая нам разница. Главное Миша, как говорил товарищ Сталин:

– Кадры! И еще раз кадры, которые решают все!

Дошло тебе, наконец-то! Так что ты там не умничай. Это резолюция партии и точка! А против ветра знаешь, не попрешь».

Проте відступати Михайлу було нікуди, та й не мав він зроду такої звички, щоб кидати у тяжку хвилину тих, хто йому довірився.

– Ні, Борисе Марковичу, я так не можу.

– «Ну и дурак! Поверь, все что можно для тебя сделать я готов был сделать, как старому своему боевому другу, буденовцу в конце-концов. Но ты сам не хочеш даже мезинцем пошевельнуть для своего же блага. Пеняй потом сам на себя.»

Помовчав, цей більшовицький діяч глухо додав:

– «Передай трубку инструктору Злыдню, а сам немедленно явись в повітком.»

Тут окрилений довірою партії Гриць відчув попід ногами опору і вирішив узяти реванш за приниження і зневагу збоку голови колгоспу, та ще на очах у селян. І вже відпрацьованим багатократно перед люстерком командним голосом він наказав:

– «А ну Соловьяненко, здай сейчас же мне свой партбилет!

Знав би Гриць, то краще не казав би того, бо у відповідь він отримав скручену смачну дулю, та ще під самісінький, скажу вам, картопляний червоний ніс».

Навіть селяни ніколи не очікували від такого здавалося завжди стриманого і виваженого свого голови колгоспи Михайла Свиридовича подібного відкоша, та ще начальству.

– Ось тобі, а не квиток! А ти мені його давав? Не тобі і відбирати! Може мені його сам товариш Ленін вручав. Ти ба, цабе, яке велике заявилося? Потрапив би ти мені раніше під гарячу руку – на капусту пошаткував би тебе не моргнув би й оком. Геть нечиста сила з моєї дороги! А не то, як вріжу тобі оцім «Гросбухом» по твоєму дурному черепку, то враз контузію отримаєш! Грицян мов ошпарений окропом відлетів з-під занесеної над ним загрози і витягнув з дерев’яної кобури свого маузера.

– Чого дивишся блюдолиз! Стріляй! Мені втрачати більше нічого!

Грицяна теліпало, як у лихоманці. Вистрелити він боявся, бо хто його знає як воно ще може обернутися. Як не як, а Мишко з самим першим секретарем приятелював із громадянської. Того і дивись. Чого доброго і промашка може статися. Тому він заїкаючись видавив із себе:

– «Извольте выполнять Михаил Свиридович распоряжение начальства». – і вдарив під зад одного, другого свого червоноармійця наказав їм супроводжувати Солов’яненка до міста при тому наставляючи:

– «Чтобы эту нашу драгоценность никто из кулаков преждевременно не грохнул».

Михайлу Солов’яненку нічого іншого не залишалося, як розпрощатися із дружиною і дітьми, та підкоритися партійній дисципліні. Він добре знав, що доки його не виженуть із партії, то сім’ю не чіпатимуть.

Козельщина жахливыша за Катинь

Надніпрянський — Thu, 01 Aug 2013 11:44:58 GMT

Козельщина жахливыша за Катинь

VІІ

Геноцид

Не встиг голова колгоспу ще від’їхати подалі від села, як почалося пограбування селян. Червоноармійці і озброєні «комбедівці» приступили до взяття на «буксир» колгоспників. З металевими штирями вони пішла нишпорити по дворах шукати в землі те зерно, що селяни вночі не встигли як слід приховати, або винести за село. Жінки зривали із себе хустки і виставляли поперед себе своїх замурзаних, заплаканих напівголих діточок приречених на голодну смерть. Чоловіки хапалися за вила і коси, але відразу отримували кулю в лоб чи багнет у живіт. Правнуки отих запорозьких козаків падали мов обмолочені снопи пшениці на свої вже кров’ю і потом политі чорноземи. Село гуло мов вулик із сполоханим роєм, і вже через мить воно перетворилося у суцільний цвинтар. Постріли, передсмертні зойки і відчайдушні крики людей з відтіль долинали далеко в степ, аж до брички, на якій конвоювали до міста голову колгоспу два озброєних продзагонівця. Від безсилля зарадити біді, по обличчю у Михайла Солов’яненка текла скупа чоловіча сльоза. Скільки цей, арештантський ескорт добирався до міста сказати важко, але Мишку це здалося вічністю. З оціпеніння його вивело лише те, що біля ганку повітового комітету партії більшовиків він побачив губкомівський «Форд». Тут видно давно вже хазяйнував перший секретар губкому товариш Самуил Аронович Заславський, колишній годинникар, пізніше він був розстріляний більшовиками у 1937 році. Всі члени бюро, само собою, вже були на місці і в повному складі. Не відкладаючи справу, як мовиться, у довгу скриню, розпочали збори. Порядок денний складався із трьох питань:

1. Неукоснительное соблюдение резолюції июльського пленума ЦК ВКП (б)

«О преодолении кулацкого саботажа».

2. Рассмотрение персонального дела члена ВКП (б) с 1905 года М. С. Соловьяненко.

3. Разное.

По першому питанню заслухали коротеньку доповідь, так на дві години, товариша Самуіла Григоровеча по матеріалам «Про саботаж і супротив, що чинять класові вороги кулаки та їхні пособники». По другому питанню порядку денного, яке було доповідачем тісно пов’язано з першим, козлом відпущення усіх гріхів, безумовно, став М.Солов’яненко. І тут, мов у провінційному театрі, почалася справжнісінька вистава. Спочатку, як було заведено, для затравки виступили із заздалегідь розписаними на клаптиках обгорточного паперу ролями, оратори місцевого ґатунку: доярка, конюх, прибиральниця, комірник, двірник і т.п... Часто-густо це були мало освічені люди. З усіх боків лунало оте, трафаретне волевиявлення трудового народу – виключити Михайла Свиридовича Солов’яненка із лав членів ВКП(б). Отож йдучи на зустріч побажанням трудящих мас, проголосували – «За» одноголосно. Точнісінько так, як оце робиться зараз на розширених засіданнях, підзвітних, залежних профкомах. Особливо коли потрібно адміністрації позбутися когось неїстівного. Михайло поклав свій партквиток на засланий кумачем стіл і обвівши мутним поглядом членів президії, мовчки вийшов у коридор. Серед облишеного ним кагалу своїх вчорашніх друзів, йому вже робити було нічого. Нарешті тому дійшло, що ці засідранці, кому він присвятив свої найкращі роки життя – значно гірші за папських інквізиторів. Вони не поцікавилися навіть його думки, про причини вчинку і не надали йому останнє слово для спростування того звинувачення. Цім фанатам було наплювати на ідеали будь-кого, якщо вони йшла у розріз, частенько суперечним і як правило шкідливим, постановам ЦК ВКП(б). Та і навіщо йому було виправдовуватися. Він не завинив ні перед ким. За дверима актового залу чулися гучні оплески і молодецькі вигуки з місць. Там продовжували свою чорну справу майбутні жертви партійних чисток і репресій ГПУ-НКВД. Про це буде мова потім у наступних 1932, 1937-39 роках, а зараз, у розділу Різне, поступила слушна «пропозиція» від доярки колгоспу «ім. Леніна» Одарки Вирвикішка, щоб передати справу Солов’яненка до Державного Політичного Управління.

В 1937г. ГПУ було реформовано в НКВД СССР у зв’язку з відкриттям цілого конвеєру по знищенню населення, навіть не за політичними чи будь якими соціальними ознаками.

Знову у залі засідання губкому над головами здійнялося оте одноколосся. Хоча би одна чиясь здійнялася рука – проти. Ні, ніхто не намагався навіть утриматися, чи там припуститься думки, що своєю одностайністю однопартійці підписували і собі вирок, хіба що відтермінований інколи – до ранку. А вже завтра на місці цього звільненого з партії «ворога народу» опиняться вони ж самі, або їх рідні, близькі, друзі чи знайомі. Навколішки вони будуть благати помилування, простягати свої руки до товаришів по партії, бити себе у груди кулаками, присягатися у вірності ідеям Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків на чолі з безмежно любимим Йосипом Сталіним, вірним послідовником Володимира Ілліча. І будуть каятися, у несусвітніх, частенько надуманих гріхах, щоб тільки не чіпали їх родини і малолітніх дітей. Але зараз, без суду і слідства, не виходячи із будинку, відбулося засідання ревтрибуналу у складі трійки на чолі з першим секретарем губкому Станіславом Заславським, прокурором Іваном Зоріним і начальником міліції Тарасом Дубиніним. Ревтрибунал, не довго думаючи, засудив колишнього вірного бійця революції, учасника громадянської війни, більшовика Михайла Солов’яненка до вищої міри революційного покарання – до розстрілу. Присуд іменем СССР остаточний і оскарженню не підлягав. Попереду Михайла чекали допити, приниження і тортури, але то буде потім. А поки що його взяли під варту і відвели під багнетами до буцегарні.

Зима не забарилася. Голод, як мовиться не тітка, і він довів до розпачу і Дашу, дружину Михайла. Волею долі вона з двома дітьми змушена була залишатися на селі. Малі діти нічого не хотіли розуміти і весь час плакали. Малеча протягувала до неї свої рученята і просила їстоньки, а дати було нічого. Мерзлий буряк і картопля, який вона поночі намацала на пустому колгоспному полі вже кінчалися, а до літа ще ген-ген скільки чекати. Та люди добре пам’ятали, як заподіяне більшовицькою владою зло, так і добро, яке намагався принести їм п’ятитисячник Михайло Солов’яненко. Тому час від часу на ранок Даша за тином у снігу знаходила, то підкинуту потай чиюсь обпатрану курку, то торбинку квасолі, зернятка соняшника і навіть борошна. Мабуть вночі комусь вдавалося розмолоти на домашніх жорнах те зерно, яке роздав їм Мишко перед своїм арештом, промайнула у жінки думка. Коли не коли відриваючи останнє від себе вдячні односельці не дали померти з голоду родині Мишка. Проте були й такі, що доносили на своїх сусідів, щоб отримати узаконену більшовиками нагороду – частку від відібраного у чужих дітей, навіть якщо це тарілочка баланди. Нарешті наступила весна, яка принесла свої нові клопоти. Саджати у землю Даші було нічого і дружина Солов’яненка, того самого репресованого голови колгоспу «Промінь Ілліча», змушена була повертатися до міста. Куди вона тільки не зверталася за свого Мишка і до кого тільки не писала і всесоюзному старості Калініну, і батьку всіх народів Сталіну, та відповідь була одна – «Ваше письмо передано в компетентные органы осуществлявшие арест вашого мужа – М.С.Солов’яненка». Вчорашні запеклі друзі і близькі знайомі почали шарахатися від неї немов від прокаженої. А були й такі, що намовляли пошепки розвестися з чоловіком допоки не загриміла разом з дітьми до Сибіру, як родина злісного «ворога народу». З такою анкетою у особистій справі годі було думати про будь яке працевлаштування навіть двірником. Тому потайки від докучливих фінінспекторів Даша по ночам шила і перелицьовувала людям одежину. Виручала подарована батьками до весілля швейна машинка «Зінгер». З того вони і жили. Я ніколи не забуду розповідь тітки Даши, про той щасливий у її житті випадок, коли під час голодовки вона упіймала собаку, яка украла десь у лавці кільце ковбаси. Відбив палкою у тої ковбасу вона вперше накормила дітей.

Підводи із збіжжям під посиленою охороною з’їжджалися до залізничних полустанків. В «Заготконтору» неначе струмки збігалися у могутню річку, точніше завозилося на підводах з навколишніх сіл зерно. Важко було повірити українцям з Карпатської і Малої України, Білорусії, Польщі, Угорщини, Румунії та іншим нашим братам і сусідам по західному кордону, що на просторах Великої України, традиційної житниці Європи – неподалік цілих курганів утворених від звезених сюди хлібних злаків, пухли і вмирали з голоду діти і їх ще працездатні батьки. Дощ і негода мов іржею роз’їдали зсипане під відкритим небом на подвір’ї «Заготовительной конторы» відібране у людей зерно. Воно пріло, диміло і проростало корінням. А далі не захищені навіть брезентом кургани заростали бур’яном під пильною охороною червоноармійців, щоб бодай яка дитина не ухопила в жменьку зернину і не сунула її до ротика. Непохитна радянська влада, тоді лише за три колоски засуджувала усіх злісних «расхитителей народного хозяйства» на 15 років до Сибіру, з конфіскацією майна і без права переписки. А ще у пакеті присуду додатком йшло «поражение в гражданських правах» – це б то без права голосувати на протязі 10 років після відбуття покарання.

Микола Якович Пучко мав середню освіту і тому працював у конторі «Заготзерно» «делопроизводителем». Мабуть завдяки тому, оті слюсарчукові діти, як звали по вуличному родину Пучків, і вижили. Так, принаймні, плескали дурними своїми язиками плетуни. Та в кожній брехні, звісно, була й гірка правда. Бувало, коли Микола повертався з роботи, його рідна сестра Мотря, що заступала хлопцям хвору матінку, старанно витрушувала з його черевиків і кишень чи то випадково, чи то навмисно попавши туди зерно. Якось вночі, за наклепом заздрісних сусідів, арештували Миколу і відправили до в’язниці, аж у сусідній район. Кожен день десятки верст проходила пішки туди і назад Мотря. Скільки тижнів і місяців сестра виплакала сліз поки в ГПУ розібралися, що хлопець не міг навіть за віковим станом служити у Третій Залізній Стрілецькій дивізії УНР Симона Петлюри. З того часу минув не один місяць допоки худий, мов скелет, Микола хворий на сухоти нарешті повернувся до дому і зліг.

Козельщина жахливіша за Катинь

Надніпрянський — Thu, 01 Aug 2013 11:37:49 GMT

Козельщина жахливіша за Катинь

VІІІ

"Чума” в степах України

Саме тут, неподалік залізничного полустанку Галещина, що з’явився у 1869 році в наслідок будівництва купецькою гільдією, що торгувала зерном за кордон, «чугунки» Харьково-Миколаївської, тепер Південної залізниці і розгорнулися події про які далі піде мова. Масове облаштування на території України і Білорусії в 30 роках цілої мережі фабрик по виробництву біологічних сполук, точніше, біологічної зброї масового враження дісталося і до цього віддаленого поселення в степах України. Ніде інде, а на території, що підпорядкована була першій столиці Радянської України – місту Харкові, в 1929 році і розпочалося секретне будівництво філіалу одного з багатьох науково-дослідних інститутів CРCР. Цікаво й те, що в тому ж таки році співпало закриття Козельщанського жіночого монастиря. Навряд чи цей збіг обставин можна віднести до випадкових, як і те що будівельні роботи на цих, псевдо наукових, об’єктах велися силами виключно в’язнів. Пізніше це явище називалося відбуття строку покарання на хімії.

Щоб зберегти секретність, після завершення подібного будівництва мереж біологічних фабрик, чи інших секретних споруд, як наприклад 11 підземних бункерів для Сталіна по всій території СРСР, то усю наявну робочу силу енкаведисти знищували. Як правило ліквідація свідків проводилась на місці, або згідно інструкції НКВС в межах 3-4 кілометрах від об’єкту. Такий досвід зачистки свідків пізніше перебрали у більшовиків і нацисти при будівництві секретних підземних заводів по виробництву зброї помсти і інших об’єктів, як то: дослідницьких полігонів по випробовуванню паралітичних газів та пускових майданчиків для ракет «FAU-1», «FAU-2» і т.п. Варто пригадати одне тільки будівництво в 1941-1942 роках квітня місяця у двадцяти кілометрах на північ від Вінниці Командного пункту № 3 для Гітлера «Eichenhain» – Дубовий гай, перейменованого 43-го року на «Werwolf» – Перевертень, вовк. Після завершення будівельних робіт німцями було знищено 1100 військовополонених задіяних лише на цьому будівництві. Про що з-під Рівна доповідав у Москву командир терористичного загону «ім. Й.Сталіна» майор НКВС Медвєдєв. По зізнанню у місцевій пресі перед самою смертю чекіста Медведєва, автора книги "Сильные духом” усі учасники націоналістичного підпілля, які допомогли Червоній Армії у викритті цього бункеру Гітлера на Україні, пізніше були замордовані у сталінських концтаборах.

Та повернемося до радянського стратегічного об’єкту Біофабрики №17 «Новая заря». Привертає до себе увагу подробиця, що навіть час завершення робіт у Галещині, чомусь співпадає з пуском Біохімічної лабораторії в селі Козельщина у 1931 році. Підпорядкування цих двох об’єктів разом із територією їх розташування спочатку до Харківської області – 26 .IV.1933 року, а пізніше віднесення їх до новоутвореної в 22.ІХ.1937 році Полтавської області, сприяло знищенню будь-якої наявної інформації в державних архівах про характер діяльності не тільки цих об’єктів, але і підземної в’язниці під церковною культовою спорудою у селищі Козельщина.

Отож, через декілька місяців, після арешту, та доведення на допитах Михайла Солов’яненка до психологічно виснажливого стану, його присудили до вищої міри покарання. Від вироку трійки – розстрілу, Михайла врятував щасливий випадок. Одного дня до камери смертників зайшов помічник тюрми разом із незнайомою особою у штапельному костюмі із записничком в руці.

– Мабуть, прокурор перед стратою, з процедурними запитами стосовно останніх побажань приречених, – промайнула у голові кожного смертника слушна думка.

Однак, поважний товариш в окулярах суржиком запитав:

– «Есть серед присутніх здесь товарищей плотники и каменщики?»

– Тамбовський вовк тобі товариш! – з сарказмом у голосі відповів один із в’язнів.

– Може і єсть тільки не про вашу честь! – додав хтось із нар.

Михайло відразу зрозумів, що це підвернувся саме той один із тисячі шансів, щоб уникнути розстрілу, тому відразу зголосився. Раніше, у юнацькі роки, йому доводилося з батьком підробляти по людях. Вони перекривали і обкожушували хати, перекладали груби, будували комори і не тільки. Тому Солов’яненко, підморгнув сокамерникам, зголосився на цю авантюру. Цивільний тип старанно записав персональні номера кожного хто мав хоч якесь віддалене відношення до будівництва. Не минуло і кілька годин після уходу химерного відвідувача, як Солов’яненка разом із такими як він сам «ворогами народу», викликали з речами на вихід. На них у дворі в’язниці вже чекав «Воронок». Вертухаї позаганяли їх по одному у цей «автозак» і відправили на залізничний вокзал. Збоку глухого кутка перону, де за звичаєм зупинявся виключно під розгрузку поштовий вагон, їх по одному із заломленими руками за спини перегнали, мов баранів, у «столипінській» вагон. Ці товарні вагони у свій час мали прозаїчне призначення для переселення малоземельних хліборобів з України до Сибіру на вільні землі, під час аграрної реформи прем’єра і водночас міністра внутрішніх справ царської Росії Петра Столипіна у 1908 році. З того часу відсіки вагонів, де переселенці мали тримати домашню худобу, були переобладнані для перевезення спецконтингенту, засуджених або попередньо ув’язнених. Камери з вузьким дверцятами були розділені перегородками, одна сторона яких мала грати від полу аж до самої стелі. Невдовзі потяг смикнувся, мов епілептик у конвульсіях, і тут вже хтось із урків затягнув оту свою:

Таганка дорога дальняя

Все ночи полные огя

Дорога дальняя....

Так розпочалося для Солов’яненка оте нове микання по покутах. Спочатку їх повезли в одному, потім в іншому напрямку. Вагон то причіпляли, то відчіпляли від ешелону. Інколи здавалося, що про них часом зовсім забували, бо на кілька діб залишали на залізничних тупиках. Потім якось згадували і ця в’язниця на колесах приходила у рух і знову десь зупинялася на рейках за світлофором. Чи то навмисно так робилося, чи ще як розуміти ту дурість, але невдовзі арештанти зовсім втратили не те що відлік часу, але і орієнтацію у просторі. Наштовхані, мов оселедці у діжці, люди мали природні потреби, які відправляли у кутку на підлозі, тому дихати ставало практично нічим. Стояв нестерпний сморід. Малесеньке заґратоване віконце вагону не справлялося із задухою і люди хворі на серце і астму були приречені. Проте конвоїри мертвих не прибирали і трупи знаходилися у вагоні поряд із живими претендентами на знищення. "Жмуриків”, як правило складали в штабеля, щоб при передачі контингенту етапованих зійшлося оте сальдо – між живими і напівмертвими. Нарешті, одного дня, потяг зупинився на якомусь залізничному полустанку і засувні двері вагону з металевим вищанням відчинилися. Сп’янілі від припливу насиченого киснем свіжого повітря, люди чуманіли і просто випадали з дерев’яної труни на колесах. Цю залізничну платформу в степу навряд чи назвеш станцією. Конвоїри, не давши в’язням прийти до тями, почали їх підганяти прикладами гвинтівок і шомполами. Ці нацмени били куди їм заманеться; в спини, голови, плечі. У такий спосіб вертухаї примушували знесилених арештантів йти вперед і нести ще з собою останки своїх померлих колег, для балансу в акті прийому-передачі конвойних військ НКВС. В’язнів, мов закаляну тварину, погнали кудись в степ. Невдовзі прибулі потрапили у нову загороджену колючим дротом секретну зону. Як продекламував Тараса Шевченка один із прибулих:

– Серед степу широкого на Вкраїні милій.

Неподалік виднілися сиротливо розкидані один від одного білесенькі хатинки-мазанки з отими невід’ємними вишневими садочками і стрункими тополями обабіч битого шляху. Ну, чим справжнісінькій не рай? Проте, під ясним небом хай і неньки України тут недовго було і ноги навіки протягти. Воно хоч і рання весна, а по ночах було ще, я вам скажу, далеко не Ташкент. Отож, в’язням доводилося весь час тупцювати на місці або куняти по черзі біля розведеного із сміття багаття. Спочатку, мов кроти, прибулі раби вирили собі оті кротячі нори і там жили. Коли завезли лісоматеріали, то по ночах вони почали і собі будувати з обзолу барак, щоб було де сховатися від негоди, бо вдень треба виконувати, будь вона неладною, оту наркомівську норму. А якщо ні, то не отримаєш отієї баланди з кісткового навару і полови. «Прорабы» начебто з одного боку були наші, із Слобожанщини, а з іншого – суцільне покруччя. Мишко їх чомусь кликав манкуртами, цебто яничарами – тими, що забули не тільки свою мову, але і рід своїх пращурів.

Будівництво почалося зі зведення двохметрового цегляного муру навколо розміченого розташування майбутнього об’єкту. На вершечку цегляної огорожі рабів змусили вмурувати скляні уламки і натягти піддашок з колючого дроту. А у довершення вони ще мали клопіт обсадити навколо майбутнього підприємства пірамідальні тополі, завезені з Криму, і викопати попід муром глибоченький рів. Чи то щоб огорожа вищою здавалася зовні, чи то щоб ми не робили підкопи і не втекли. Ну чим вам не твердиня Київської Русі. Далі ця безвідмовна рабсила побудувала понад шляхом двоповерховий будинок, де розмістилося усе керівництво біофабрики; бухгалтерія, науковці, охорона і всяка прислуга.

Залізницею сюди, на полустанок Галещина, постійно доставлялось різне технічне обладнання і будівельні матеріали такі як: ліс, бруси, дошки, цемент, металеву бляху, вапно окрім звісно цегли і глини, які доправлялися сюди з сусідньої монастирської цеглярні та глинища. Отож, в’язням доводилося постійно те добро вивантажувати. І тут трапився один кумедний випадок. Якось, для секретного відділу біофабрики з столичного державного банку доставили по залізниці здоровезний дореволюційний вогнетривкий сейф. Здається, той був якогось швейцарського виробництва. Коли кинулися його відчиняти, то не змогли знайти чим відімкнути – десь при транспортуванні запропастився ключ. Тут у працівників розумової праці почалася справжнісінька істерика. Ніхто не знав, що робити далі із клятою залізякою. Хоч бери це одоробло і вези назад, звідки привезли. Кому, скажіть мені, потрібні таки меблі? А це ж усе таки відіграється на наших руках і спинах, бо ми ж «на пупка» оте одоробло ледве втягли в кабінет. Тому теж розуміли, що якщо вперше ця потвора нас пощадила і не покалічила, то удруге нам може і не так поталанити. Ось тут і знайшовся серед нас Кулібін.

А було це так. «Кум» – головний вертухай, так заведено було називати начальника табірної охорони, при всіх пообіцяв, що тому хто відчинить цей клятий сейф дасть п’ять пачок Грузинського чаю № 36. Проте ми безкомпромісно заявили, що серед політичних в’язнів «ведмежатника» немає і бути не може. Який же подив був у начальника охорони і головного бухгалтера біофабрики, коли після обідньої перерви у їх кабінетах на полу купою лежали складені усі наявні у приміщенні вже відчинені замки. Навстіж розчинений супер-пупер секретний сейф вітав своїх нових господарів відчиненими навстіж броньованими товстелезними дверцятами. Своєю чорною порожниною головного бухгалтера теж зустрів розчинений і його сейф, фірми «Кrupp», з подвійним секретом. Переляканий товстун бігав по сусідніх кабінетах і волав. Він незрозуміло до кого звертався і невідомо кому доводив:

– «Товарищи! Я же не просил никаво, слышете меня, открывать мой сейф! У меня же, в конце концов, есть в наличии свой ключ от персонального сейфа, и я его не терял, как некоторые товарищи. Я не буду на них указывать пальцем, вы и так меня поняли. Вот вам истинный крест. Есть свидетели. Смотрите! Смотрите я вам не вру.» – При цьому пузань демонстрував масивний, неначе від амбарного замка, металевий ключ прив’язаний намертво мотузкою до його лантухоподібних штанів. Нестримний регіт колег котився коридорами і вигулькнув з будинку на зовні, чим привів у істеричний сміх усіх присутніх у дворі в’язнів.

Ніхто у «содеянному поступке» так і не зізнався, як то не намагався кум спокусити майстра по замках підвищенням своєї премії до неймовірних розмірів. Погодьтеся, кому з нас потрібно було мати проблему, на одне місце, коли у якоїсь там роззяви щезне щось із сейфу або із замкненої шухляди столу, чи шафи. Звісно, що підозра відразу впаде на майстра і тоді спробуй довести слідчому, що ти не верблюд і нічого не брав. Тому ота заслужена нагорода «чефир» так і не знайшла свого безіменного героя.

Об'єм усіх будівельних робіт, згідно генерального плану цієї науково-дослідної забудови державного значення, ніяк не вкладався у відведений річний термін. Як казали деякі оптимісти-реалісти:

– Ця робота на три дні. Може зробим, а може й ні.

Так пройшов у клопотах непомітно цілий рік. Наступний не провіщав ударникам індустріальної п’ятирічки нічого доброго. Від більшовицької гідри очікувати вдячності за вчасне завершення будівництва міг хіба, що навіки хворий на усю голову. Вже були побудовані навпроти в’їзду до біофабрики «віварії» – бокси для утримання піддослідних кроликів, рогатої худоби, морських і свійських свинок, птиці. Зліва від масивної брами побудували навіть їдальню. Ось тільки вона чомусь збоку нагадувала, скоріше за все, вхід до бомбосховища. Епідеміологічний статус цього об’єкту мабуть передбачав повну ізоляцію контингенту науковців від зовнішнього світу і автономізації його існування у разі витоку вірусів чи бактерій. Трохи далі від їдальні знаходилися операційний і утилізаційний бокси. Там ми встановили такі блискучі зовні електропечі з герметичними люками на закрутках «барашках». Як стверджували науковці, що ті автоклави здатні спалювати на попіл навіть людські кісточки. Ну чим не крематорій німецького концтабору «Dachau» – де у березні 1833 року за наказом Гиммлера проводилися експерименти на людях

Правіше від цього крематорію через дорогу ми побудували одноповерховий будинок –цех вакцин і сховище для збереження модифікованих рідинних штамів вірусів виділених з організмів інфікованих тварин або людей.

Якось, під час транспортування до лабораторії, прибулих по залізниці контейнерів із різними рідинами, один з параноїдальний фанатиків всю дорогу нам навіщось пояснював тему своєї наукової дисертації. Начебто, віруси зі світу тварин носять назву зоонози і можуть передаватися від тварин людям безпосередньо через кров. У тулубі людини цей звір мутує і з’являється новий вид вірусу шкідливий для людини. І що у світі не існує жодного вірусу, який би був нездатним знищити усе людство на планеті. Він також нас попередив, що прибулі у поштових скриньках штативи містять у середині склянки, точніше сказати пробірки, у кожній з яких малися готові зразки різних штамів наділених фізико-біохімічними властивостями, як то сибірською язвою, холерою, віспою, малярією, свинячою чумою, іспанкою і ще бозна з чим. Тому від нас вимагалася особлива обережність. Звісно, ми не мали захисного одягу і вразі необережного руху могли відразу заразитися вірусом, на який ще не було винайдено в світі анти вакцини. Мокрі, як хлющ, не стільки від фізичних зусиль, як від нервової напруги ми нарешті затарили це, м’яко кажучи, осине гніздо. В якості подяки цей науковець зробив презент Солов’яненку. Він подарував йому повну колбу з прозорою рідиною із написом С₂Н₅ОН, яку Михайло приховав подалі на всякий випадок. Усім своїм нутром Михайло Свиридович відчував, і чисто по ленінські розумів, «Что час расплаты настал». Не сьогодні так завтра, відкладений йому вирок «трійки» може бути приведений до стану виконання вже тут; прямісінько під самим муром Альма-мами вірусів. І як співають в’язні:

– «И некто не узнает, где могилка твоя».