Козельщина жахливыша за Катинь

VІІ

Геноцид

Не встиг голова колгоспу ще від’їхати подалі від села, як почалося пограбування селян. Червоноармійці і озброєні «комбедівці» приступили до взяття на «буксир» колгоспників. З металевими штирями вони пішла нишпорити по дворах шукати в землі те зерно, що селяни вночі не встигли як слід приховати, або винести за село. Жінки зривали із себе хустки і виставляли поперед себе своїх замурзаних, заплаканих напівголих діточок приречених на голодну смерть. Чоловіки хапалися за вила і коси, але відразу отримували кулю в лоб чи багнет у живіт. Правнуки отих запорозьких козаків падали мов обмолочені снопи пшениці на свої вже кров’ю і потом политі чорноземи. Село гуло мов вулик із сполоханим роєм, і вже через мить воно перетворилося у суцільний цвинтар. Постріли, передсмертні зойки і відчайдушні крики людей з відтіль долинали далеко в степ, аж до брички, на якій конвоювали до міста голову колгоспу два озброєних продзагонівця. Від безсилля зарадити біді, по обличчю у Михайла Солов’яненка текла скупа чоловіча сльоза. Скільки цей, арештантський ескорт добирався до міста сказати важко, але Мишку це здалося вічністю. З оціпеніння його вивело лише те, що біля ганку повітового комітету партії більшовиків він побачив губкомівський «Форд». Тут видно давно вже хазяйнував перший секретар губкому товариш Самуил Аронович Заславський, колишній годинникар, пізніше він був розстріляний більшовиками у 1937 році. Всі члени бюро, само собою, вже були на місці і в повному складі. Не відкладаючи справу, як мовиться, у довгу скриню, розпочали збори. Порядок денний складався із трьох питань:

1. Неукоснительное соблюдение резолюції июльського пленума ЦК ВКП (б)

«О преодолении кулацкого саботажа».

2. Рассмотрение персонального дела члена ВКП (б) с 1905 года М. С. Соловьяненко.

3. Разное.

По першому питанню заслухали коротеньку доповідь, так на дві години, товариша Самуіла Григоровеча по матеріалам «Про саботаж і супротив, що чинять класові вороги кулаки та їхні пособники». По другому питанню порядку денного, яке було доповідачем тісно пов’язано з першим, козлом відпущення усіх гріхів, безумовно, став М.Солов’яненко. І тут, мов у провінційному театрі, почалася справжнісінька вистава. Спочатку, як було заведено, для затравки виступили із заздалегідь розписаними на клаптиках обгорточного паперу ролями, оратори місцевого ґатунку: доярка, конюх, прибиральниця, комірник, двірник і т.п... Часто-густо це були мало освічені люди. З усіх боків лунало оте, трафаретне волевиявлення трудового народу – виключити Михайла Свиридовича Солов’яненка із лав членів ВКП(б). Отож йдучи на зустріч побажанням трудящих мас, проголосували – «За» одноголосно. Точнісінько так, як оце робиться зараз на розширених засіданнях, підзвітних, залежних профкомах. Особливо коли потрібно адміністрації позбутися когось неїстівного. Михайло поклав свій партквиток на засланий кумачем стіл і обвівши мутним поглядом членів президії, мовчки вийшов у коридор. Серед облишеного ним кагалу своїх вчорашніх друзів, йому вже робити було нічого. Нарешті тому дійшло, що ці засідранці, кому він присвятив свої найкращі роки життя – значно гірші за папських інквізиторів. Вони не поцікавилися навіть його думки, про причини вчинку і не надали йому останнє слово для спростування того звинувачення. Цім фанатам було наплювати на ідеали будь-кого, якщо вони йшла у розріз, частенько суперечним і як правило шкідливим, постановам ЦК ВКП(б). Та і навіщо йому було виправдовуватися. Він не завинив ні перед ким. За дверима актового залу чулися гучні оплески і молодецькі вигуки з місць. Там продовжували свою чорну справу майбутні жертви партійних чисток і репресій ГПУ-НКВД. Про це буде мова потім у наступних 1932, 1937-39 роках, а зараз, у розділу Різне, поступила слушна «пропозиція» від доярки колгоспу «ім. Леніна» Одарки Вирвикішка, щоб передати справу Солов’яненка до Державного Політичного Управління.

В 1937г. ГПУ було реформовано в НКВД СССР у зв’язку з відкриттям цілого конвеєру по знищенню населення, навіть не за політичними чи будь якими соціальними ознаками.

Знову у залі засідання губкому над головами здійнялося оте одноколосся. Хоча би одна чиясь здійнялася рука – проти. Ні, ніхто не намагався навіть утриматися, чи там припуститься думки, що своєю одностайністю однопартійці підписували і собі вирок, хіба що відтермінований інколи – до ранку. А вже завтра на місці цього звільненого з партії «ворога народу» опиняться вони ж самі, або їх рідні, близькі, друзі чи знайомі. Навколішки вони будуть благати помилування, простягати свої руки до товаришів по партії, бити себе у груди кулаками, присягатися у вірності ідеям Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків на чолі з безмежно любимим Йосипом Сталіним, вірним послідовником  Володимира Ілліча. І будуть каятися, у несусвітніх, частенько надуманих гріхах, щоб тільки не чіпали їх родини і малолітніх дітей. Але зараз, без суду і слідства, не виходячи із будинку, відбулося засідання ревтрибуналу у складі трійки на чолі з першим секретарем губкому Станіславом Заславським, прокурором Іваном Зоріним і начальником міліції Тарасом Дубиніним. Ревтрибунал, не довго думаючи, засудив колишнього вірного бійця революції, учасника громадянської війни, більшовика Михайла Солов’яненка до вищої міри революційного покарання – до розстрілу. Присуд іменем СССР остаточний і оскарженню не підлягав. Попереду Михайла чекали допити, приниження і тортури, але то буде потім. А поки що його взяли під варту і відвели  під багнетами до буцегарні.

Зима не забарилася. Голод, як мовиться не тітка, і він довів до розпачу і Дашу, дружину Михайла. Волею долі вона з двома дітьми змушена була залишатися на селі. Малі діти нічого не хотіли розуміти і весь час плакали. Малеча протягувала до неї свої рученята і просила їстоньки, а дати було нічого. Мерзлий буряк і картопля, який вона поночі намацала на пустому колгоспному полі вже кінчалися, а до літа ще ген-ген скільки чекати. Та люди добре пам’ятали, як заподіяне більшовицькою владою зло, так і добро, яке намагався принести їм п’ятитисячник Михайло Солов’яненко. Тому час від часу на ранок Даша за тином у снігу знаходила, то підкинуту потай чиюсь обпатрану курку, то торбинку квасолі, зернятка соняшника і навіть борошна. Мабуть вночі комусь вдавалося розмолоти на домашніх жорнах те зерно, яке роздав їм Мишко перед своїм арештом, промайнула у жінки думка. Коли не коли відриваючи останнє від себе вдячні односельці не дали померти з голоду родині Мишка. Проте були й такі, що доносили на своїх сусідів, щоб отримати узаконену більшовиками нагороду – частку від відібраного у чужих дітей, навіть якщо це тарілочка баланди. Нарешті наступила весна, яка принесла свої нові клопоти. Саджати у землю Даші було нічого і дружина Солов’яненка, того самого репресованого голови колгоспу «Промінь Ілліча», змушена була повертатися до міста. Куди вона тільки не зверталася за свого Мишка і до кого тільки не писала і всесоюзному старості Калініну, і батьку всіх народів Сталіну, та відповідь була одна – «Ваше письмо передано в компетентные органы осуществлявшие арест вашого мужа – М.С.Солов’яненка». Вчорашні запеклі друзі і близькі знайомі почали шарахатися від неї немов від прокаженої. А були й такі, що намовляли пошепки розвестися з чоловіком допоки не загриміла разом з дітьми до Сибіру, як родина злісного «ворога народу». З такою анкетою у особистій справі годі було думати про будь яке працевлаштування навіть двірником. Тому потайки від докучливих фінінспекторів Даша по ночам шила і перелицьовувала людям одежину. Виручала подарована батьками до весілля швейна машинка «Зінгер». З того вони і жили. Я ніколи не забуду розповідь тітки Даши, про той щасливий у її житті випадок, коли під час голодовки вона упіймала собаку, яка украла десь у лавці кільце ковбаси. Відбив палкою у тої ковбасу вона вперше накормила дітей.

Підводи із збіжжям під посиленою охороною з’їжджалися до залізничних полустанків. В «Заготконтору» неначе струмки збігалися у могутню річку, точніше завозилося на підводах з навколишніх сіл зерно. Важко було повірити українцям з Карпатської і Малої України, Білорусії, Польщі, Угорщини, Румунії та іншим нашим братам і сусідам по західному кордону, що на просторах Великої України, традиційної житниці Європи – неподалік цілих курганів утворених від звезених сюди хлібних злаків, пухли і вмирали з голоду діти і їх ще працездатні батьки. Дощ і негода мов іржею роз’їдали зсипане під відкритим небом на подвір’ї «Заготовительной конторы» відібране у людей зерно. Воно пріло, диміло і проростало корінням. А далі не захищені навіть брезентом кургани заростали бур’яном під пильною охороною червоноармійців, щоб бодай яка дитина не ухопила в жменьку зернину і не сунула її до ротика. Непохитна радянська влада, тоді лише за три колоски засуджувала усіх злісних «расхитителей народного хозяйства» на 15 років до Сибіру, з конфіскацією майна і без права переписки. А ще у пакеті присуду додатком йшло «поражение в гражданських правах» – це б то без права голосувати на протязі 10 років після відбуття покарання.

Микола Якович Пучко мав середню освіту і тому працював у конторі «Заготзерно» «делопроизводителем». Мабуть завдяки тому, оті слюсарчукові діти, як звали по вуличному родину Пучків, і вижили. Так, принаймні, плескали дурними своїми язиками плетуни. Та в кожній брехні, звісно, була й гірка правда. Бувало, коли Микола повертався з роботи, його рідна сестра Мотря, що заступала хлопцям хвору матінку, старанно витрушувала з його черевиків і кишень чи то випадково, чи то навмисно попавши туди зерно. Якось вночі, за наклепом заздрісних сусідів, арештували Миколу і відправили до в’язниці, аж у сусідній район. Кожен день десятки верст проходила пішки туди і назад Мотря. Скільки тижнів і місяців сестра виплакала сліз поки в ГПУ розібралися, що хлопець не міг навіть за віковим станом служити у Третій Залізній Стрілецькій дивізії УНР Симона Петлюри. З того часу минув не один місяць допоки худий, мов скелет, Микола хворий на сухоти нарешті повернувся до дому і зліг.