Козельщина жахливіша за Катинь

ІІ

Козак гора

Щоб дати відповідь на цілу низьку логічних питань, які постали перед Антоном Тягнирядно, варто зробити невеличкий екскурс в історію віків рідного краю.

Відомо, що в ХV –XVI ст. безперестанно йшла кривава боротьба на степовому порубіжжі, але вона успіхів не мала. Перелом у перебігу подій принесла лише козаччина. Південний кордон Київського князівства посунувся на лінію Рашків – Умань – Кременчук – Полтава…

Завдяки перемогам Запорізького війська їх оселі почали посуватися чимраз далі у Дике поле і руський плуг почав глибше орати ніким не займані безкрайні простори степів.

Якщо уважно поглянути на мапу складену на початку сімнадцятого сторіччя французьким військовим інженером і картографом Гійомом Левассером де Бопланом, перекладеною Дмитром Бантиш-Каменським у 1829 році, то присутність на окраїні кордону Київського воєводства, у цій місцевості стародавньої цитаделі, є досить таки переконливим поясненням. Ймовірно тут, на перетині торгових шляхів, на узгір’ї в сиву давнину і була заснована нашими пращурами Козельщанська фортеця. Відомо також, що під прихистком мурів укріплень, що засновувалися на домінуючих над місцевістю узгір’ях знаходили притулок ремісники, торговий люд, скотарі та орачі. Окрім всього такі споруди мали подвійне призначення з одного боку як культова, а з іншого боку як оборонна будова. У такий спосіб виникали тисячоліттям тому усі городища – провісники сучасних міст. Навіть у семантиці особистих назв міст деякі з них зберегли своє походження – городи, город, град. Так наприклад: Миргород, Бєлгород, Городиш, Новгород, Копайгород на Житомирщині або поселення на Полтавщині Градизьк засноване на горі Півіха, що мало першопричину свою назву – Городище. А ще було засновано стародавнє городище на правому березі Дніпра, на іншій горі Деї – язичеської богині ночі, яка мала вигляд велетенського птаха з жіночим обличчям. Саме там в урочищі Ведмежі Лози(Лови) над Куруковим озером, де гніздилися велетенські чорні птахи – круки, неподалік від дохристиянського храму – капища і було засновано старе городище. Вік стоянки людей тут важко визначити навіть по останках мамонтів і кам’яної зброї, яку тут нерідко знаходять при розробці Крюківського гранітного кар’єру. Біля цієї фортеці на горі Ведмежі Вуха і утворилося козацьке поселення – Куруків. Саме тут біля відновленої запорізькими козаками стародавньої твердині в 1625 році і відбулася заключна битва Куруківської війни під проводом кошового отамана Війська Запорізького гетьмана Марка Жмайла. Тоді ця, по суті Громадянська війна в Речі Посполитій, завершилася підписанням мирної угоди між Польщею і Наддніпрянщиною. З одного боку Куруківську угоду підписав Коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Конєцпольський, а з іншого боку переобраний на Чорній раді, скликаною продажною заміжньою козацькою старшиною, кошовий отаман Війська Запорізького гетьман Михайло Дорошенко. Майже через два століття, в 1803 році цей згаданий посад тільки вже під асимільованою назвою Крюків адміністративно був підпорядкований сотенному містечку Кременчуку на Дніпрі. І таких прикладів з історії можна навести безліч.

Сучасні археологічні дослідження фортифікаційних споруд Києва, Севастополя, Керчі, Диканьки, Полтави, Табурища, Кременчука, посада Крюкова і не тільки дають нам право стверджувати, що військові цитаделі будувалися в давнину не тільки вгору, але і на декілька рівнів вниз під землею. Не залишаючи камінь на каменю захоплену приступом фортецю, дикі орди степових племен фізично не мали спроможності знищити її остаточно. Тому і полишалися недоторканими підземні частини фортифікаційних споруджень, що являють собою артефакти. Козельщанська фортеця, а відтак побудований на її рештках Собор Різдва Богородиці, не став винятком із загального правила.

Слід також звернути увагу на здавалося незначну, на перший погляд, дрібничку з історії виникнення Козельщанського собору. У зв’язку з чим, я не збираюся переповідати притчу про зцілення Марії, доньки місцевого магната C.М.Капніста, і про чудотворні властивості ікони Божої Матері. Скажу тільки те, що 8 вересня 1882 року за кошт цього Капніста на місці стародавньої фортеці і була похапцем побудована церква Різдва-Богородиці. Доказом сказаного є характерна особливість цієї церкви. За висловленням очевидців: «Ця, незграбна споруда, не мала архітектурної цінності». Висновок напрошується сам собою – церква була вимурувана із наявних кам’яних уламків, отих залишків від стародавньої козацької фортеці. Таким чином, зовсім не випадково, у 1891 році саме тут було освячено муровану з каміння Преображенську церкву, а релігійну общину перетворено у жіночий монастир.

Зведений за часи московського царату Собор Різдва Богородиці у 1900-1906 роках, описаний одним із відомих радянських письменників Олесем, точніше Олександром, Гончаром ніколи не був національною культурною спадщиною пригніченого українського народу. Скоріше за все це був собор шпитального типу, як і у Кременчуці побудований частково за кошт царя Миколи ІІ перед початком Російсько-Японської війни у 1905 році. Після того, як згадка про знаходження під цією культовою спорудою підземної в’язниці НКВС СРСР була вилучена автором із роману «Собор», саме тоді у 1968 році цей художній твір Олеся Терентійовича і отримав право на своє подальше існування. Твердженням, начебто прообразом твору Олеся Гончара «Собор» послужив Троїцький собор у Новомосковську Дніпропетровської області, була вчинена автором твору спроба відволікти увагу імперської фіскальної цензури від дійсних подій, що відбувалися в печерах саме Козельщанського собору Різдва Пресвятої Богородиці.

Підтвердженням сказаному є той факт, що до початку Другої світової війни саме на очах О.Гончара і відбувалися описані події. Уродженець села Сухе, Козельщанського району, кореспондент козельщанської районної газети "Развернутым фронтом ”, редакція якої містилася в одному з приміщень монастирського комплексу, талановитий письменник Олесь Гончар, з 38-го року вчителював тут поряд, у Мануйлівській середній школі-інтернаті. Доречно зауважити, що школа в Мануйлівці побудована коштом радянського письменника Олексія Максимовича Горького ( Пєшкова), тому О.Гончар просто не міг не знати про це зловіще і пропаще місце. Вже після війни підпоручик Війська Польського Stanislaw Westfalrwićz, який був ув’язненим в РСР з 1939-41рр. надав свідчення і малюнки свого перебування у Козельщанському таборі.