Козельщина жахливіша за Катинь
ІІІ

Радянське пекло

Скільки днів і ночей пробув тоді Антон у Козельщанській підземній в’язниці важко сказати. У печеру не проникало зовні денне світло, тому відлік часу у заручників печери перетворився в одну суцільну ніч. Піддослідних в’язнів кормили, скоріше за все, двічі на добу. Баланду у металевій бадді спускали почергово на кожен рівень і там виливали у дерев’яні корита. Звідти в’язні, хто на що гаразд, товплячись хапали конфедератками чи відірваними від штанів кишенями, а то і голими руками пекучі оті помиї і їли прямо з долонь. Так що вмерти відразу енкаведисти не давали, але при такому харчуванні недовго було і ноги протягти.

По прибуттю етапу арештантів, на горі, у келіях монастиря, відразу розпочалися звірення списків прибулих військовополонених польських офіцерів. Як з’ясувалося пізніше, перепис в’язнів у енкаведістів не припинявся а ні в день, а ні в ночі. Вірогідно, що такий поспіх обумовлений був завершенням терміну відпущеного Кремлем для обліку прибулих. Полонених партіями, десь по десять душ, піднімали на гору і негайно вели на анкетування. Отак черга дійшла і до Тягнирядна. Проходячи через собор, у сутінках чудових вітражів створених на біблейські теми, Антон угледів посеред храму велику купу паруючого від вологи брудного одягу і цілу панораму людських тіл, що тулилися по амфітеатрах, немов навколо арени цирку. Полоненні намагалися у такій спосіб рятуватися від отієї пошесті, що кишма вшила в їхньому одязі. У храмі стояв несусвітній сморід від немитих тіл, брудних онуч неначе від винайдених товаришем Биваловим парфумів «Вот солдаты идут» із улюбленої Йосипом Сталіним кінокомедії «Волга-Волга». Коли Антон вийшов із підземелля, то на подвір’ї стояв погожий ранок. Яскраве сонечко вбивчо вдарило йому в обличчя і засліпило очі. Заручник підземелля ледь встояв, щоб не впасти від запаморочення. Трохи призвичаївшись після безпросвітної темряві, купка польських полонених серед яких був і Антон, під прицілом гвинтівок і направлених на них багнетів повільно пішла у монастирські келії де на них вже зачекалися оті товариши у кашкетах з синім верхом і червоним околишком. Дознавці допитували в’язнів стаханівським методом; одночасно кількох осіб в одній кімнаті. Так що відповіді одного в’язня ставали надбанням для кожного присутнього. Надруковані на друкарських машинках радянського виробництва «Башкирія» анкети містили здавалося на перший погляд безневинні питання, як то: прізвище, рік народження, звідки родом, національність. Проте оті жовті папірці також містили в собі і суто політичний підтекст, як то: відношення до радянської влади, партійність або явно провокаційне запитання – участь в польському опорі проти радянсько-німецької влади. А ще їх цікавила співпраця польської контррозвідки з англійською або французькою розвідками. Слідчі також проявляли нездоровий інтерес до того, коли і хто з допитаних мав виїзд за терени Польщі і як тоді їм здавалося багато інших дурниць. Проте депортація польських родин, на початку 40-их до СРСР, круто змінила в уцілілих полонених офіцерів ставлення до мимовільно наданої ними конфіденційної інформації; про дівоче прізвище матері, дружини і тому подібне.

Коли слідчий дізнався від Антона, що той місцевий і що його випадково «замели» біля свого ж таки двору, то не втримався і брутально вилаявся:

– «Мать вашу… чурки черномазые! Вот откуда у нас берется путаница! Ну на кой ляд мне этот геморой дался?»

Офіцер енкаведе ще довго не вгамовувався, виливаючи із-за допомогою російського нецензурного лексикону свою злобу від цілодобової втоми. Але в решті решт чекіст мусив підкоритися службовій інструкції, тому відверто зізнався, що навіть при всій своїй повазі до віку і заслуг Антона перед країною Рад, він не має права відпустити того до дому. Потім слідчий чомусь пошепки на вухо запропонував йому, по братські, погодитися до співпраці з органами НКВД, щоб не повертатися до печери. Далі той благодійник дав Антону підписати якусь «бомагу», про нерозголошення до самої смерті «державної таємниці» і щодо відповідальності, точніше «розстрілу» в разі розголошення або порушення умови підписки. Зрозуміло що Тягнирядно особливо й не рвався повертатися до кротячого способу життя, тому погодився на все, до кінця не усвідомлюючи наслідків свого вчинку. Йому, як вже своєму колезі, дознавець запропонував роботу за фахом – електриком, без права покидати табір. І як мовиться у подібних випадках – альтернативи для Тягнирядна тоді не було. Перспектива повернення у дальні козельщанські печери Антона звісно не приваблювала.

Селянин спочатку не звернув особливої увагу на те, що всіх полонених поляків після допиту чомусь відразу направляли до медичної амбулаторії, на щеплення від начебто усіляких закордонних болячок. Проте новий, так званий, товариш-слідак застеріг його не робити цього, мотивуючи тим, що прибулі поляки не звиклі до місцевих хвороб і на те що вони теж могли завезти нам якусь холеру з Європи. Справжню суть таких, начебто благих намірів ескулапів, стали відомі місцевому населенню значно пізніше – після панічного відступу Червоної армії з Козельщини. А поки що Тягнирядна направили до «хозвзвода», щоб той став на «довольствие». Окрім нього тут були і інші невдахи, чи просто завербовані медсестри, кухарки, прачки, прибиральниці, конюхи і тому подібний цивільний контингент. І що саме цікаве, так це те що свій обслуговуючий персонал енкаведисти на ніч не відпускали по домівках і зачиняли на замки, мов арештантів.

Коли на ранок дружина Антона прокинулася і ніде не знайшла свого чоловіка, то вона відразу подалася шукати його по сусідах. Та то була марна праця. Антон немов крізь землю провалився. Кого тільки вона не розпитувала, та дарма ніхто нічого не бачив і не знав. Ось тоді то кумушки-зозулечки і порадили Явдосі звернутися до старого Охріма.

– Тут і до ворожки не ходи, цей антихрист усе як не є знає, – запевнила її кума Малан’я.

Жив цей злидень, якраз навпроти хати Тягниряднів. Він давно вже, як оте мале дитинча, сплутав день із ніччю. А тому багато часу проводив вночі лежачі на печі та спостерігаючи за світом в оте своє малесеньке віконце. З його підвіконня добре проглядалася уся вулиця. Старий Охрім багато чого бачив, а відтак знав і як крали кролів чи гусей у сусідів. Проте престарілий чоловік завжди тримав язик за зубами і не наче партизан, нікому не розповідав хто ж то насправді накоїв людям збитку. Мабуть він, як і всі смертні ще пожити хотів. Явдоха, за порадою куми, мерщій зарізала курку і подалася до діда Охріма. Але той навіть слухати не бажав нічого:

– Йди Явдоха від гріха подалі з моєї хати і квит! А не то рогачем ушкварю тебе по спині – верещав істерично невблаганний Охрім.

Проте після деяких вагань сусіда все ж таки спокусився на принесену курку і тільки попросив Явдоху присягнутися, як на духу, на ікону Божої матері, що вона нікому, ні при яких обставинах не розповість про те що почує від нього. А якщо і пробовтається, то він відмовиться від своїх слів.

– Ось тобі хрест – осінив себе знаменням Охрім.

–Чому саме на цей святий образ поклявся цей сіромаха? – запитаєте ви.

–Та просто у цього злидня у хаті іншої ікони відродясь не було.

Отак бідна жінка дізналася правду про долю свого зниклого чоловіка. Отакечки у неї закралася у голові підспудна думка:

–А як же ото своєму чоловікові зарадити?

Не довго думаючи, Явдоха пошкандибала до собору – свого Антона рятувати. Зовні двір жіночого монастиря здавався навіть і не огородженим, бо порівняно тонкий колючий дріт натягнутий поміж вбитими у землю кілками здалеку був майже непомітним. Односельці знали, що на подвір’ї монастиря розмістилася якась військова частина, але чим вона там займалася нікого це не обходило. Тоді був той час, коли люди намагалися уникати задавати зайвих запитань, бо самі не встигали давати відповіді в радянських каральних органах на чисельні анонімки. Звісно, що односельці бачили на подвір’ї монастиря крокуючих із жовтими шкіряними валізками і у чоботах офіцерів у небаченому раніше ніде однострої. Серед іноземців була запримічена навіть вродлива жінка. Як пізніше з’ясувалося, то була донька польського генерала Довбуша – підпоручник-пілот Янина Довидовська, яку потім вивезли звідси і стратили під Смоленськом в Катині. Та чомусь нікому і в голову тоді не приходила думка, що то польські бранці, а перед самим їх носом був вхід до підземної в’язниці. Однак, тільки-но Явдоха наблизилася до собору незрозуміло звідки, мов біс із табакерки, до неї вигулькнув вартовий і ввічливо так запитав:

– «Гражданка! Вы случайно не заблудились? Неужто чтото потеряли? Иль быть может, вчерашний день ищите? Вам чем-нибудь помочь?»