Козельщина жахливіша за Катинь

ХХXVI

Дядя Саша

Ось ще одна розповідь свідка, який палив груби у двоповерховому цегляному будинку, яке знаходиться і зараз неподалік від залізничного переїзду на Крюківській вагонобудівний завод. Сьогодні у цьому голубого кольору будинку розмістився дитячий притулок-санаторій, а в роки німецької окупації тут знаходилося гестапо. На дальньому кутку подвір'я цього дитячого закладу і по сьогодні частенько провалюється грунт прямокутної форми, вказуючи на ще не викриті таємні поховання жертв тоталітарного нацистського режиму:

Чоловік літнього віку, якого всі діти кликали не інакше як дядечко Саша під час німецької окупації працював у цьому будинку в кочегарці. Він усе чистісінько чув, а іноді і бачив наслідки того, що творилося у гестапівських катівнях. Стара система вентиляції доносила до підвалин, із кабінетів на горі, не тільки крики і прокльони, але і деякі уривки слів із зізнання на допитах

Про ті гіркі повоєнні часи і про прив’язаність літньої людини до малюка-безбатченка піде в подальшому розповідь. Пам’ятаю, як зараз, що розповідав мені дядечко Сашко.

– Перед парадним входом до цього злощасного двоповерхового цегляного будинку, що містився  в глибочіні парку з акацій, перетвореного німцями під час окупації на гестапо, гойдалися, мов вішальники, двоє червоних прапорів. Тільки замість серпа і молота тоді на них в середині білого кола чорніла свастика. І вдень і вночі тут стояло двоє вартових. У сталевих чорного кольору казках з карабінами на боку, німці здавалися якимись потворами. День минав розмірено тихо, так що прохожі робітники ремонтного заводу, які десятою дорогою обходили цей на перший погляд мирний заклад окупаційної влади, здаля не чули звідти жодного звуку. Проте вночі це гадюче кубло оживало. Із підвалу за коси або чуприну по сходах втягували на допит чергову свою жертву нелюди. На  молоденьких жінках гестапівці обривали одяг і німецькі офіцери по черзі ґвалтували їх. А потім кат брався за свою справу. Прийомів садизму немає обмежень. Навряд чи подібне може зародитися у маренні хворої людини, що вони тільки не творили тут з арештованими.

–Не вір мій маленький любий друже, що всі люди героїчно  мовчали і нікого не видавали, – продовжував дядечка Сашко свою розповідь.

– Під тортурами  батько частенько виказував сина, а син обмовляв свого батька. При цьому вони кричали, та так голосно, що у мене волосся здіймалося дибки, а у вухах лящали барабанні перетинки. Я ладен був забігти кудись безвість, та тільки дома залишалися немічні  мої батьки. Як подумаю, що на них за мене помстяться ці душогуби, то втрачав свідомість і як оце ти Тасю, помітив мою неньку, зараз затискаєш обома руками свої вуха, так і я це робив Щоб тільки не чути і не бачити того нечуваного звірства, але то мало допомагало. Одного разу навіть намагався покінчити життя самогубством. Вже і зашморг підвісив за трубу і на стілець видерся, проте не встиг. Мабуть не судьба. Прийшов до тями, коли мене оперезав нагайкою по спині жандарм і зняв з моєї шиї мотузку. Він мовчки повів мене до однієї із багатьох кімнат де вчиняли допити німецькі слідчі. Мої ноги відмовлялися мене слухатися, мабуть тому запліталися одна за одну, мов у того п’янички. Конвойний помітивши це почав знущатися кажучи, що дозвіл на смерть треба у них теж заслужити. Я плентався позаду цього німецького ката, якого ладен був удавити однією тільки правицею. Коридорна варта заштовхнула мене до одного із чисельних кабінетів. Направлений в очі рефлектор яскравого ліхтаря засліпив мене на порозі. По бридкому духу в повітрі  я відразу зрозумів, що ці нелюди тут вже перестаралися. Коли трохи призвичаївся до гострого світла, то зліва  від столу долі по під стіною розгледів якесь суцільне криваве місиво з м’яса і кісток, а по підлозі скрізь виднілися жовті і червоні калюжі та розмазане людське лайно. Неподалік, біля столу, лежала і облизувала червоним язиком  свою криваву пащеку здоровенна чорного кольору німецька вівчарка. Вона враз  перестала хекати і настовбурчила свої гостро підрізані вуха та й загарчала на мене. Потім хутко піднялася на лапи і скочила до мене. Гестапівець відразу крикнув їй щось таке на кшталт «фу» і та обнюхав мене з голови до п’ят своїм сопливим носом, незадоволено так повернулася до свого хазяїна. Перекладач підштовхнув до мене ногою помийне цеберко  з ганчіркою з під мішковини і пояснив, що я мушу тут все прибрати, а есесівець додав:

– Будеш карашо «arbeiten», будеш карашо « essen»!

– Не будеш слушайт, будеш кушайт – это дерьмо без клеба! – Гестапівець багатозначно кінчиком лакованих чобіт показав на закаляну підлогу і вишкірив свої гнилі зуби по звірячому зареготав, як йому здавалося, від вдалого  жарту.

Після прибирання підлоги я отримав додаткову продовольчу пайку, яку німецький офіцер  поклав на край столу. Я вже і не пам’ятаю до ладу, що в тому паперовому згортку і було. Мабуть галети, маргарин і якась бляшанка рибної консерви. Знаю тільки точно, що німці ніколи ковбасами і хлібом нікого з і своїх рабів не жалували.

Дорогенькі мої, отак майже кожен день тут знущалися над людьми. Вірите і зараз по ночам мені вчувається, що стіни цього будинку криком кричать, по звірячому виють, та стогнуть і плачуть. Не слухайте нікого, повірте мені, що під тортурами  арештовані, зчепив у роті останки вибитих зубів, героїчно  мовчали. То в пропагандистських фільмах так чудово грають актори. В дійсності не всяка людина здатна витримати біль, кров і наругу. Не спроможна нормальна людина мовчати, коли на її очах знущаються над близькими і рідними, а особливо над дітьми. Цим прийомом не гребували не тільки  енкаведисти, але і їх послідовники гестапівці. Підозрювані люди в катівнях полишалися розуму і усе чисто розповідали, – про все і про всіх. Вони робили це не тому що були такі слабодухі, боязливі чи там ще які негідники. Ні, просто людська сутність не розрахована на подібні знущання над людським єством. Зізнавшись вони опісля тортур, приходячи до тями, вже на ранок частенько кінчали життя самогубством, не в змозі собі пробачити зраду близьких і рідних.

Після відступу німців з міста і наступу Червоною армією, кому як не мені  можна було порівняти рівень професіоналізму у застосуванні тортур, як окупантами так і визволителями. Тому я маю моральне право  стверджувати, що радянські «смершовці»  були не на скільки-небудь кращими чи гіршими на допитах, аніж гестапівські кати. Вони теж підвішували арештантів на дибу і викручували їм руки, вивертали внутрішні «органи» з черева, затискали пальці в дверях, заганяли голки під нігті, топили в діжці з льодяною водою або у помиях, тижнями не давали а ні сісти, а ні їсти чи заснути. Енкаведисти теж натравлювали собак, які рвали зв’язаних підозрюваних. Як і гестапівці вони підвішували за ноги донизу головою людей, заливали в усі діри тулуба скипидар або кислоту, відрізали репродуктивні органи, вуха, носи, пальці, виколювали або випікали очі. Садистський арсенал одних і інших, так званих наших визволителів, складався із запозичених у стародавньої інквізиції знарядь, але в дечому вони  їх таки перевершили. Так на арештантів і по сьогодні надягають протигаз із закоркованою трубкою для дихання. Приєднують до органів людини електроди і пропускають електрострум, роблять різні ін’єкції з психотропними речовинами, терпугом спилюють зуби, а самим розповсюдженим і улюбленим прийомом зараз став метод підсадки в камеру до сексуальних збоченців, ґвалтівників і т.п. Мені простіше розповісти про те що ті кати тільки не робили і ці слідчі не роблять зараз, аніж розповідати про те, що тоді робили енкаведисти і гестапівці. Керуючись більшовицькою догмою, для досягнення мети усі засоби придатні, у сучасних репресивних органах відсутні  обмеження під час допитів. Презумпція невинності то гарна казочка, але не про нас.  Про яку таку гуманність в ті далекі часи можуть вести мову оті сучасні безкоштовні адвокати-захисники кривавих справ «НКВД-КГБ СССР» і Гестапо.

Невдовзі, після численних допитів, Олександр був засуджений на 15 років за співпрацю з німцями. Хоча, як я розумію, слідчих тоді чомусь більше цікавила не стільки його персона, а що розповідали під тортурами залишені у місті за різним обставинами партійці? Хто і кого здавав? І чи не мав він компромату чи інформацію про дачу згоди на співпрацю сьогоднішніх партійних босів з німцями.

Після смерті Сталіна і розстрілу Берії дядечко Олександр був виправданий, але невдовзі знову його запроторили назад у радянські концтабори. Мабуть комусь із партійців боязко було за себе. А то чого доброго може і чув цей злидень, як той чи інший партійний діяч, з числа отих залишених «товарищей», здавав інших своїх колег. Тому про всяк випадок, краще було, щоб свідок допитів в гестапо, сидів подалі у мордовських таборах і мовчав. Та це вже інша історія про чудову людину, якій я був багато у чому зобов’язаний.

Після війни у колишньому будинку гестапо по вул. Кала Лібкнехта вже розмістився єдиний на правобережній частині міста дитячий садок-ясла. Всередині цього будинку, всі кімнати, були заставлені дерев’яними саморобними розкладними краватками перетягнутими солдатським шинельним сукном на шкіряних поясках, ото і уся оснастка цієї дитячої установи. Молоденькі дівчата-комсомолки за своїми ухажерами не надто переймалися доглядом малят, тому ті частенько хворіли і навіть мерли від запалення легенів та відсутності ліків. Американського пеніциліну на всіх не вистачало. Дефіцитні ін’єкції тоді можна було дістати на аптечних складі тільки по записці, від першого секретаря Міськкому партії.

Отож бувало прийде дядечка Саша і візьме мене на руки і пригорнув до своїх грудей, тай виливає свою душу, як та вдова наймичка своїй дитині. Він розповідав мені далеко не казочки, а пережиту ним моторошну дійсність німецької окупації. Матуся частенько заставала нас разом і від почутого у неї стигла кров у жилах. Щоб не чути того, що розповідає ця одинока людина, ненька обома долонями затуляла собі вуха. Вона стояла осторонь за нашими спинами і тихенько плакала. А я сприймав ті розповіді, як казку про злу оту Бабу Ягу – кістяну ногу, чи про хороброго хлопчика Івасика Телесика. Дитяча психіка, мабуть самою природою, побудована таким чином, що передбачливо оберігає у такій напівсвідомий спосіб від психологічних травм, не сприймає оту моторошну дійсність. Та от біда, немов звідкілясь з небуття, як у кіно чи у кошмарному сні, пам’ять починає з часом бумерангом повертати у споминах нам  таке, про що дитина малолітнього віку не могла, а ні запам’ятати, а ні усвідомити. Ще не один подібний феномен підсвідомої пам’яті нам  іноді підносить матінка природа, та так, що диву даєшся звідки воно ото все береться і від цього нікуди дітися. Можливо мою пам’ять спонукали більш пізні спогади моєї матусі.