Козельщина жахливіша за Катинь

V

Німецька окупація

Нам не залишається нічого іншого, як дотримуючись хронології подання конкретного матеріалу навести деякі спогади самовидців тих подій, які відбувалися безпосередньо на території сумнозвісного Козельщанського Собору у передвоєнні роки. Мається на увазі до 9 вересня 1940 року, коли згідно:

«Служебной записки  №25/9344» до «Начальника Особого отдела ГУГБ НКВД СССР» за підписом «майора госбезопасности Михеева А.Н.» повідомлялося наступне, що «лагеря НКВД СССР – Южский, Козельщанский, Путивльский, Оранский, Осташковский – свободны.»

Після відступу з Козельщини 1 вересня 1941 року № 692 аеродромного батальйону РСЧА прибулого сюди з Прилук, Собор Різдва Пресвятої Богородиці 10 вересня зайняв вже штаб німецької Першої панцерної дивізії. Це відбулося саме тоді коли група військ «А» зі складу угруповання «Wermacht – Ost» (Німецької армії - Південь), під командуванням Евальд фон Клейста з-під Кременчука, а 2-га панцер група – Х.В.Гудеріана, точніше Худор’яна вірмена за походженням, із під Конотопа захопили в лещата кілька армій РККА під Києвом. Саме тоді Й.Сталін зорганізував безплідну оборону Києва, щоб затримати просування німецьких військ на Москву ціною життя мільйонів українців і цілої Армії. Тоді лише армійські підрозділи на чолі з генералом А.Власовим у повному складі вийшли з оточення. Тим самим, цей безумовно обдарований тактик практично довів, що з німцями можна воювати. Звести рахунки і позбутися свого талановитого опонента в передвоєнних армійських іграх Григорію Жукову вдалося вже під Москвою. Однак це окрема тема, про причини участі півторамільйонної армії росіян, у війні проти Сталіна. Варто лише зазначити, що саме за цю військову операцію по оточенню Києва, такі міста як Конотоп і Кременчук були одними з перших нагороджені Адольфом Гітлером мальтійським орденом «Залізним хрестом ».

Ось ще одна розповідь очевидця того більшовицько-комуністичного жаху:

У передвоєнні роки в Козельщині співробітникам табору НКВД СРСР місцеве населення змушене було надавати свої послуги. Не маючи засобів до існування жінки прали їм білизну, прибирали, варили страви і т. ін. за що отримували скудну платню. З приходом німців умови виживання для козельщан практично не змінилися, хіба що платня в рублях – на «Deutschе Mark». Так стала перекладачкою Параска Василівна донька репресованого вдівця Василя Бондаренка – викладача з історії Кобеляцької середньо освітньої школи цього ж таки району. Бажаючих підзаробити у німців  знайшлося досить, особливо серед потерпілих родин, репресованих радянською владою. Останні, фактично були позбавлені сталінськими каральними органами своїх годувальників. Приводом до арешту і позбавлення волі, а від так і життя, у радянську добу, частенько слугувало не тільки аристократичне походження особи, але і їх прізвища, що мали закінчення на «ській» або «цький». Носії подібних прізвищ визначалися більшовиками за такі, що мали шляхетне польське походження. Звісно, що родини  «ворогів народу» не мали підстав до особливої вдячності радянській владі за вбивство їх близьких, тому залюбки співпрацювали з новою владою. Проте, знаходилися і такі благодійники, з числа отих вчорашніх активних анонімників НКВС, які повідомляли німцям, за винагороду, де мешкають партійці, міліціонери, сім’ї червоних командирів і комісарів. У такій спосіб німцям стало відомо, що у підземеллях Козельщанського собору і в келіях жіночого монастиря перед війною радянські лікарі-науковці вершили якісь там медичні досліди над людьми. Тоді-то із Берліна терміново прибуло до Козельщини десь біля 20 чоловік експертів. Розібравши замурований вхід до катакомб, на поверхню землі були витягнуті останки декількох людей. Коли поліцаї зігнали всіх селян на майдан до собору, перед ними виступив німецький офіцер. Зодягнутий у чорний однострій із сріблястим черепом і перехрещеними кістками на кашкеті, з блискавками на петлицях, той німець через перекладачку, на прізвище Параска Бондаренко, повідомив про ті нелюдські знущання, які чинили енкаведисти у підземеллях їхнього собору. Стьобаючи стеком себе по своїх  лакованих халявам чобіт, гітлерівець заявив на ламаній російській мові:

 – «Ви назыфаете нас фасистами! А кто есть эти издефатели над своим людьми?»

 –«Признафайте, что большевицкие комиссары есть хуже пса!»

 Отож не дочекавшись відповіді, той есесівець сам собі і відповів:

 –«Потому, что ведут себья, как не делает это даже больной зверь!»

Проте незабаром, десь так через тиждень, оті німецькі криміналісти, які брали участь в ексгумації піднятих на поверхню трупів із підземної катівні всі, один за одним у короткий проміжок часу померли в шпиталі від невідомої заразної хвороби. Після чого німецький штаб Першої панцер-дивізії негайно покинув Козельщанський собор. Односельцям перекладачка Параска Василівна переказала звернення німецької управи до місцевого населення:

«Повідомляємо що, всіх, хто залізе в катакомби Козельщанського собору чекає неминуча смерть! Німецький порядок знімає із себе відповідальність за наслідки при невиконання нашого застереження.»

Ще довго, у післявоєнні часи, у підлозі монастирського собору Різдва Богородиці зіяв чорною дірою підірваний ще німцями вхід до підземелля. Відновлений у 1942 році Козельщанський жіночий монастир, після закінчення Другої Світової війни у 1949 році, було знову причинено радянською владою.

 Перекладачку управи, цю осиротілу дівчину, яка на горе собі чудово володіла зі шкільної програми німецькою мовою, забрали до катівень Полтави. Там в уцілілому стародавньому кам’яному купецькому замку, відродило своє кубло НКВД, зараз будинок обласного управління СБУ. Як, дотепно, казав вже у дев’яності роки один із чільників обласного КДБ адмірал Парамонов:

–«Здесь сейчас находиться то заведение, что функционировало и в годы Великой Отечественной войны,» – розсміявся він, недвозначно натякаючи журналісту Олексію Сергієвському на те, що тут за двохметровими стінами купецького особняка під час німецької окупації містилося гестапо.

У численних кам’яних підвалинах цієї стародавньої споруди у казематах обласного управління НКВС СРСР і тримали наших дівчат-перекладачів, яких слідчі інакше як «німецькими вівчарками» не називали. Як розповідала крюків’янка Лідія Животовська, – енкаведисти там не тільки катували, але і морально принижували, цинічно знущалися над українськими дівчатами у прямому і переносному значенні. Їх ґвалтували щоночі слідчі, прямісінько на канцелярських столах, заставляли вилизувати язиками собі чоботи, підлогу і нужники. При цьому вони припалювали жінкам обличчя і груди трофейними гавайськими сигарами чи цигарками «Казбек», «Герцоговина Флор», «Золотой якорь», а хто рангом по нижче просто «Беломор каналом» або Кременчуцькою «Примой». Молодиць обливали помиями, травили собаками. Після безсонних цілодобових допитів і кількамісячних знущань українок засилали на 25 років до Мордовських таборів «сурового режиму» на вапняні підземні копальні. Мало того, так ще присуд давали із конфіскацією майна, якого і так у них, як кіт наплакав, та ще без права листування з рідними.

Для порівняння наведемо доконечно відомий, але чомусь замовчаний той факт, що у Кременчуці німцями під час окупації було розстріляно 20 перекладачів міської управи і всіх кореспондентів міської окупаційної газети «Дніпрова хвиля» на чолі з головним редактором Щепанським. Причому, гестапівці на очах батька спочатку розстріляли його доньок, а потім і дружину. Однак цей мужній патріот так і не видав членів антигітлерівського націоналістичного підпілля.

Після смерті ката Йосипа Сталіна і розстрілу Лаврентія Берії, такі як П.Бондар і Л.Животовська і багато інших перекладачів були відпущені радянською владою на волю, правда без права повернення на Україну. Але до самої смерті їх так і не було реабілітовано. Дійшло до абсурду, навіть після проголошення незалежності України в 1991 році ті, хто змушені були працювати, під час окупації в німецьких установах прибиральниками чи базарними і т.п. для олігархічної влади новітніх демократів вони продовжували нести загрозу. Судячи з того, як свято шанує держава і по сьогодні світлу пам’ять любій їм Радянській Україні, то фікція з незалежністю обов’язково прийде до свого логічного завершення. З тавром ворогів народу проти зниклих навіки з карти світу віртуальних держав, таких як: Українська РСР, Білоруська РСР, Молдовська РСР … і взагалі імперської СРСР пішли з життя чимало українців.

Під час окупації, щоб прокормити своїх дітей, хвору жінку чи похилого віку батьків, хтозна-скільки, з отих кинутих на призволяща людей, вони йшли працювати на колишні наполовину розграбовані і частково вивезені за Урал зруйновані заводи і фабрики. Робітники, чого гріха таїти, ремонтували і німецькі понівечені панцерники, і їхні гармати, відливали металеві деталі, точили гільзи для снарядів і патронів, добували вугілля, марганець і руду, водили потяги з німецькою військовою технікою до фронту. Та Бог їм суддя. Так наприклад комсомолка Людмила Карабліна виносила у кармані патрони і була затримана на прохідній Крюківського вагоноремонтного заводу. На заводах Чехословаччини за кусень хліба-ерзацу під загрозою смерті, євреї теж складали за зміну по 100 шт. німецьких кулеметів «МГ-40». Вони також, працювали в табірних крематоріях. Починаючи з березня 1933 року, за наказом Гімлера в концтаборі смерті «Dachau» вони асистували німецьким лікарям під час медичних дослідів над в’язнями. Доведених голодом до тваринного стану людей різних національностей, хіба можна звинувачувати у якійсь зраді і кого? Жируючих під час війни на заміській дачі Й.Сталіна і всю оту злочинну зграю членів Політбюро ЦК ВКП(б).

Пригадаємо для порівняння, ще один факт лицемірства радянської влади. Це зміст накладної випадково залишеної в архіві Кремля бухгалтерської звітності в якій зазначений був перелік страв, під час похорон 18 березня від 1919 року Якова Свердлова, справжнє ім’я якого Ешуа-Соломон Мовшевич. Там значилася червона риба та чорна ікра, балики і корейки, ковбаси і т.п., у той час як у дитячих притулках Москви пухли з голоду діти. Так через 16 років, 27 липня 1935 році, Генріх Ягода після випадкового викриття на складі коменданта Кремля сейфу Якова Свердлова в доповідній записці до Сталіна повідомляв, про виявлені там:

«Золотые монеты царской чеканки на сумму 108525 рублей, более 700 золотых изделий с драгоценными камнями.»

 Також там були виявлені, поряд із пустими бланками, заповнені паспорти на ім’я Свердлова і нікому невідомих осіб, і облігації царського часу і т. ін. Треба зазначити, що з тих 20-х років кремлівський асортимент харчів не змінювався у вчорашніх друзів Гітлера.

Не порушуючи хронологію подій, давайте разом пригадаємо, а із чого те радянське пекло починалося. Звісно з Громадянської війни, розкулачення та розкозачення, колгоспотизації (колективізації) і знищення козацької республіки Холодного Яру. Що завадило розвернутися більшовикам і влаштувати українцям тотальний голодомор ще у 1920-21 роках в центральних губерніях України.