Козельщина жахливіша за Катинь

VІ

«Колгосп Ілліча»

День вже перевалив на вечір і сонечко в останнє торкнулося своїм лагідним полум’яним поглядом вікон сільради. Червоне його коло, немов засмажений велетенський млинець, почало непомітно для людського ока ховатися за малиновим небокраєм. Михайло Солов’яненко за столом голови сільради вкотре перегортав товстелезний колгоспний «Гросбух» і клацав на рахівниці. Ця товстелезна книга призначена для обліку негараздів на австрійському паровому млині, зі своїми порожніми сторінками стала заручницею запису туди усіх трудоднів «паличок» колгоспників. Як і ота гумова печатка, що дісталася Солов’яненку у спадок від п’ятого чи сьомого по рахунку свого попередника. Справа у тому, що на посаді голови довго ніхто не засиджувався, бо у сталінські часи всі рвалися працювати і мало хто хотів керувати. Мабуть це пояснюється ще й тим, що при радянській владі занадто дорого обходилося для кожної голови оте керівне крісло, з якого так добре проглядався Соловецькій монастир с Успенськім собором на островах Білого моря. Поряд з портретом В.І.Леніна висіли настінні ходики з підвішеними до них на ланцюжку гирями, які в додачу були підваженими амбарним замком. Немов метроном, годинник маятником розмірено відраховував останні хвилини осінньої днини. У пічці з грубкою приємно потріскували дровцята. Чорно-білої масті кіт Васька, скрутившись бубликом, мирно дрімав біля грубки на припічці і знервовано посіпував своїми лапками, випускаючи пазурі. Жіночка поважного віку, а це була прибиральниця Марфа, сиділа на ослінчику поряд вікна і в’язала на спицях шкарпетки на зиму онукам. Ідилію сільського буття несподівано урвав недоречний у цю мить лункий телефонний дзвоник. У передчутті недоброго у Михайла навіть випав з рук хімічний олівець. Не поспішаючи, він зняв із важелів телефонного апарату слухавку і приклав її до вуха. Потім у розтруб, що нагадував лійку, невдоволено так промовив:

– Алло! «Колгосп Іліча»

 слухає!

На протилежному кінці проводу щось заторохкотіло, захрипіло і нарешті прорвалося. Знайомий голос першого секретаря повіткому, який бравурно так промовив:

– «Здравствуй дорогой ты наш Михаил Свиридович! Ну, как там у тебя дела? Как обустроился на новом месте? Клопы не заедают? Таргани не достают, как у нас в городе? Много ли удалось собрать урожая?» – засипав той своїми питаннями.

На що голова відповів, що тієї напасті у селах ніколи не було і навряд чи буде, а ось врожай зібрали, десь так, на круг по 18 центнера.

– «Совсем неплохо, молодець! Неужели успели все колоски обмолотить и свезти в колхозный амбар и ничого не оставить хомячкам в поле?» – перепитав секретар.

– Даруйте Борис Маркович, у нас все до зернини зібрано і збережено, – відказав голова.

– «Ну, а тепер голуб мой, слушай меня внимательно и запоминай каждое слово.»

Тут співрозмовник враз змінив доброзичливий свій тон голосу на  якійсь металевий.

– «На утро к тебе из города прибудут подводы, так ты организуй пожалуста загрузку и вывоз урожая прямо на железнодорожную станцію в "Заготзерно„ ».

Від почутого у Михайла перехопило навіть подих. Хапаючи повітря, неначе виловлена риба на березі, він тільки і спромігся вимовити:

–А людям как? А посівний матеріал?

– «Послушай-ка Соловьяненко! Ты меня прямо разочаровуешь. Партия знает, что делает! Понял!»

І вже якось не так офіційно додав:

– «Миша, послушай меня дурака – не чуди. Ты припоминаешь тот анекдот, что нам на прошлом губкоме наш первый рассказывал. Как девка на выданье спрашивала у своей матушки, как ей в первую брачную ночь ложиться. На что та ответила:" Як доню, не крутися, а все рівно незайманою не залишишся”».

Пошляк зареготав і кинув телефонну слухавку. Та Михайлу було не до жартів.

– Все зерно вивезуть, самі поїдуть, а мене тут залишать. Як тоді я голодним людям в очі буду дивитися? Тільки оце недавно по завданню партії у числі отих п’яти тисячників  робітників переїхав з міста до села, та ще із дружиною і дітьми. І ось тобі на, позичай у Сірка очі, а душу комусь продай. Е ні, шановні мої партійці. Я не сьогоднішній і достатньо в житті всього побачив і почув, а особливо про подібні ваші «директивы».

Отож сам собі вирішив, чому бувати, того не минути. Від хати до хати не йшов, а летів харцизякою увесь розхристаний і схвильований Солов’яненко. Він стукав у шибки і двері хат своїми скоцюрбленими пальцями скликаючи людей на віче. Коли вже в сутінках всі зійшлися на майдані перед сільрадою, Михайло низько вклонився  громаді і промовив:.

– Ось вже майже рік, як ми разом із вами з самого ранку до пізньої ніченьки проливали свій піт на наших чорноземах! Ви мали надію отримати за свою чорну працю достатньо хліба, щоб прогодувати родини, принаймні до весни! Скажу вам люди добрі, як на духу, що ми добре попрацювали з вами і зібрали непоганий врожай. У нас, за моїми підрахунками, достатньо є збіжжя у засіках, щоб розрахуватися з державою і на посівну залишити. Але сталося не як гадалося. Тільки що я отримав телефонограму з міста. Мені дали команду зверху, щоб на ранок вивіз з колгоспу все збіжжя до зернини. Тож, що будемо робити, односельці мої дорогі? Давайте разом порадимося, як нам  тут далі бути?

– Ти голова тобі і вирішувати. А наше діло теляче закалявся й стій – донеслося із натовпу оте підступне, на кшталт – моя хата скраю, нічого не знаю. Не звертаючи уваги на провокаційні вигуки, голова продовжив:

– На свій ризик я все-таки вирішив прямо зараз розрахуватися з вами за кожен трудодень.

З цими словами М.Солов’яненко дістав з кишені зв’язку ключів і наказав комірнику видати кожному колгоспнику зароблене ним зерно. А про себе подумав:

– Хай там що. Може ще якось перемелеться і мука буде. Ну пожурять там на зборах. Хай догану винесуть, та хоч із партії виженуть – байдуже. Проте перед людьми у мене совість буде чиста.

А у тім сталося не як гадалося. Спозаранку Михайло сидів вже на ганку сільради і покурював солдатську скрутку з газети. Він зайняв позу, як оте теля, що очікує довбню на різниці. Вдивляючись у далечінь дикого степу голова сільради давно виглядав отих своїх «дорогих гостей». Ось нарешті ген на вигоні закурився шлях і з-за пагорбка посунула сірою хмарою курява. То виткнула ціла валка возів. І ось вже нарешті заявився що аж запилився озброєний гвинтівками і кулеметом «Максимом», продзагін. В голові колони посідав розсівшись, мов печериця, сам колишній сільський злидень Грицун – інструктор повіткому. Михайло ще здалека, угледів його на передку воза у кожанці із наганом на боці. Це був відомий на всю округу пришелепуватий п’яничка в червоних штанях. Рябе на морду від віспи іспанки оте велике цабе бундючно так покурювало фабричну цигарку. Порівнявшись з сільрадою він, неначе жолудь з дуба, зіскочив з воза і так зверхньо привітався з селянами. Проте чемно потискав голові сільради руку. Цей приблуда, ще не підозрював, який йому вже уготований був селянами гарбуз. Михайло не поспішаючи витяг із під свого паска усю оту колгоспну бухгалтерію і простягнув начальству. Далі комірник відчинив напівпорожню колгоспну комору. Грицун уважно поглянув спочатку у розгорнутий «Гросбух», а потім перевів спантеличений погляд на навпіл порожню комору. Німа сцена продовжувалася недовго. Враз обличчя відповідального працівника губкому перекосилося від люті і почервоніло, мов мавпячий зад. В наступну мить інструктора парткому прорвало, як бувало частенько після самогону вінегретом. Криком болотного бугая, точніше благим матом, він розродився на всю тутешню околицю:

– «Ты! Мать твою …, куда энто зерно дел?

– Кто тебе … дал такое право, растранжиривать народное добро?

– Да я тебя … сгною в буцегарне! Да ты у меня пожалеешь, что на свет народился!»

Далі цей, прищ на рівному місці, рвонув на одному місці до сільради, та так, що аж іскри полетіли з-під його підкованих підборів. Товариш інструктор вхопив слухавку і рвучко закрутив ручкою телефону, та так, що здавалося неначе у такій спосіб добував полум’я. Від шаленого тертя ось-ось із телефонного апарату мав з’явитися дим. Ледь не зірвав бідний дореволюційний «Телефункен» із цвяха разом із дощечкою, уповноважений засмикався перед апаратом в якомусь епілептичному припадку постійно горланячи на всю свою роззявлену, мов у кобили, пельку:

– «Станция! Это станция!

– Слушаю вас!

– Девушка немедленно соедините меня с ревкомом!» – почувши у відповідь:

– «Соединяю! Говорите!» – Грицун заволав у раструб та так голосно, що його мабуть чутно було без телефону у сусідньому селі:

– «Эй товарищ! Вы меня слышите!

– На проводе член партии большевиков с 1921 года Григорий Ипатиевич Грицун! Докладываю, что в колхозе "Луч Ильича” кулацкий заговор во главе с председателем енного колхоза. Немедленно высылайте сюда войска! Промедление смерти подобно! Нужно срочно окружить и придушить в самом зародыше кулацкий бунт против советской власти!»

Цей вискочка намолотив би ще кучу арештантів, якби Михайло вчасно не відштовхнув його вбік. Вирвав з рук у того телефонну слухавку Солов’яненко пояснив черговому у чому тут справа. Той уважно вислухав і нічогісінько не второпав загнув і собі:

– «Мать вашу …Вы что там все подурели!

– А ну вас. Розбирайтесь сами, – и кинув слухавку».

Та не тут то було. Кар’єрист знову і знову, мов та п’явка, присмоктався до телефону. Збоку здавалося, що Грицун злився з апаратом в одне ціле. Він дзвонив усюди, хіба що тільки не в церковні дзвони. Злидень наказував і благав, шантажував і загрожував. Нарешті він досяг свого. До телефону Михайла запросив секретар губкому Борис Маркович.

– «Михаил, что ты там чудишь с этим придурком? Послушай меня, как старый більшовик, більшовика. Прикажи своим селянам вернуть все это клятое зерно назад в амбар, будь оно трижды неладное и точка. Убедительно тебя прошу, не трогай ты это «ге»…, что бы оно не «вэ»… на всю страну. Ну ты сам меня понимаешь. Поверь, дорогой ты мой человечишка! Я как никто тебя понимаю. Не можешь ты по другому – так бери Дашутку и дорогоценных своих деток, и давай ко мне в город, а там хоть трава не рости. Ну понял! Тебе что с этим быдлом детей крестить? Ты только не переживай, подберем тебе другое более подходящее место! Была бы шея, а хомут найдется. Ну не клином же сошолся белый свт на этом, будь он неладным! «Колгосп Іліча» На один колхоз меньше или больше, ну какая нам разница. Главное Миша, как говорил товарищ Сталин:

– Кадры! И еще раз кадры, которые решают все!

Дошло тебе, наконец-то! Так что ты там не умничай. Это резолюция партии и точка! А против ветра знаешь, не попрешь».

Проте відступати Михайлу було нікуди, та й не мав він зроду такої звички, щоб кидати у тяжку хвилину тих, хто йому довірився.

– Ні, Борисе Марковичу, я так не можу.

– «Ну и дурак! Поверь, все что можно для тебя сделать я готов был сделать, как старому своему боевому другу, буденовцу в конце-концов. Но ты сам не хочеш даже мезинцем пошевельнуть для своего же блага. Пеняй потом сам на себя.»

Помовчав, цей більшовицький діяч глухо додав:

– «Передай  трубку инструктору Злыдню, а сам немедленно явись в повітком.»

Тут окрилений довірою партії Гриць відчув попід ногами опору і вирішив узяти реванш за приниження і зневагу збоку голови колгоспу, та ще на очах у селян. І вже відпрацьованим багатократно перед люстерком командним голосом він наказав:

– «А ну Соловьяненко, здай сейчас же мне свой партбилет!

Знав би Гриць, то краще не казав би того, бо у відповідь він отримав скручену смачну дулю, та ще під самісінький, скажу вам, картопляний червоний ніс».

Навіть селяни ніколи не очікували від такого здавалося завжди стриманого і виваженого свого голови колгоспи Михайла Свиридовича подібного відкоша, та ще начальству.

– Ось тобі, а не квиток! А ти мені його давав? Не тобі і відбирати! Може мені його сам товариш Ленін вручав. Ти ба, цабе, яке велике заявилося? Потрапив би ти мені раніше під гарячу руку – на капусту пошаткував би тебе не моргнув би й оком. Геть нечиста сила з моєї дороги! А не то, як вріжу тобі оцім «Гросбухом» по твоєму дурному черепку, то враз контузію отримаєш! Грицян мов ошпарений окропом відлетів з-під занесеної над ним загрози і витягнув з дерев’яної кобури свого маузера.

– Чого дивишся блюдолиз! Стріляй! Мені втрачати більше нічого!

Грицяна теліпало, як у лихоманці. Вистрелити він боявся, бо хто його знає як воно ще може обернутися. Як не як, а Мишко з самим першим секретарем приятелював із громадянської. Того і дивись. Чого доброго і промашка може статися. Тому він заїкаючись видавив із себе:

– «Извольте выполнять Михаил Свиридович распоряжение начальства». – і вдарив під зад одного, другого свого червоноармійця наказав їм супроводжувати Солов’яненка до міста при тому наставляючи:

– «Чтобы эту нашу драгоценность никто из кулаков преждевременно не грохнул».

Михайлу Солов’яненку нічого іншого не залишалося, як розпрощатися із дружиною і дітьми, та підкоритися партійній дисципліні. Він добре знав, що доки його не виженуть із партії, то сім’ю не чіпатимуть.