Козельщина жахливіша за Катинь

VІІІ

"Чума” в степах України

Саме тут, неподалік залізничного полустанку Галещина, що з’явився у 1869 році в наслідок будівництва купецькою гільдією, що торгувала зерном за кордон, «чугунки» Харьково-Миколаївської, тепер Південної залізниці і розгорнулися події про які далі піде мова. Масове облаштування на території України і Білорусії в 30 роках цілої мережі фабрик по виробництву біологічних сполук, точніше, біологічної зброї масового враження дісталося і до цього віддаленого поселення в степах України. Ніде інде, а на території, що підпорядкована була першій столиці Радянської України – місту Харкові, в 1929 році і розпочалося секретне будівництво філіалу одного з багатьох науково-дослідних інститутів CРCР. Цікаво й те, що в тому ж таки році співпало закриття Козельщанського жіночого монастиря. Навряд чи цей збіг обставин можна віднести до випадкових, як і те що будівельні роботи на цих, псевдо наукових, об’єктах велися силами виключно в’язнів. Пізніше це явище називалося відбуття строку покарання на хімії.

Щоб зберегти секретність, після завершення подібного будівництва мереж біологічних фабрик, чи інших секретних споруд, як наприклад 11 підземних бункерів для Сталіна по всій території СРСР, то усю наявну робочу силу енкаведисти знищували. Як правило ліквідація свідків проводилась на місці, або згідно інструкції НКВС в межах 3-4 кілометрах від об’єкту. Такий досвід зачистки свідків пізніше перебрали у більшовиків і нацисти при будівництві секретних підземних заводів по виробництву зброї помсти і інших об’єктів, як то: дослідницьких полігонів по випробовуванню паралітичних газів та пускових майданчиків для ракет «FAU-1», «FAU-2» і т.п. Варто пригадати одне тільки будівництво в 1941-1942 роках квітня місяця у двадцяти кілометрах на північ від Вінниці Командного пункту № 3 для Гітлера «Eichenhain» – Дубовий гай, перейменованого 43-го року на  «Werwolf» – Перевертень, вовк. Після завершення будівельних робіт німцями було знищено 1100 військовополонених задіяних лише на цьому будівництві. Про що з-під Рівна доповідав у Москву командир терористичного загону «ім. Й.Сталіна» майор НКВС Медвєдєв. По зізнанню у місцевій пресі перед самою смертю чекіста Медведєва, автора книги "Сильные духом” усі учасники націоналістичного підпілля, які допомогли Червоній Армії у викритті цього бункеру Гітлера на Україні, пізніше були замордовані у сталінських концтаборах.

Та повернемося до радянського стратегічного об’єкту Біофабрики №17 «Новая заря». Привертає до себе увагу подробиця, що навіть час завершення робіт у Галещині, чомусь співпадає з пуском Біохімічної лабораторії в селі Козельщина у 1931 році. Підпорядкування цих двох об’єктів разом із територією їх розташування спочатку до Харківської області – 26 .IV.1933 року, а пізніше віднесення їх до новоутвореної в 22.ІХ.1937 році Полтавської області, сприяло знищенню будь-якої наявної інформації в державних архівах про характер діяльності не тільки цих об’єктів, але і підземної в’язниці під церковною культовою спорудою у селищі Козельщина.

Отож, через декілька місяців, після арешту, та доведення на допитах Михайла Солов’яненка до психологічно виснажливого стану, його присудили до вищої міри покарання. Від вироку трійки – розстрілу, Михайла врятував щасливий випадок. Одного дня до камери смертників зайшов помічник тюрми разом із незнайомою особою у штапельному костюмі із записничком в руці.

– Мабуть, прокурор перед стратою, з процедурними запитами стосовно останніх побажань приречених, – промайнула у голові кожного смертника слушна думка.

Однак, поважний товариш в окулярах суржиком запитав:

– «Есть серед присутніх здесь товарищей плотники и каменщики?»

– Тамбовський вовк тобі товариш! – з сарказмом у голосі відповів один із в’язнів.

– Може і єсть тільки не про вашу честь! – додав хтось із нар.

Михайло відразу зрозумів, що це підвернувся саме той один із тисячі шансів, щоб уникнути розстрілу, тому відразу зголосився. Раніше, у юнацькі роки, йому доводилося з батьком підробляти по людях. Вони перекривали і обкожушували хати, перекладали груби, будували комори і не тільки.  Тому Солов’яненко, підморгнув сокамерникам, зголосився на цю авантюру. Цивільний тип старанно записав персональні номера кожного хто мав хоч якесь віддалене відношення до будівництва. Не минуло і кілька годин після уходу химерного відвідувача, як Солов’яненка разом із такими як він сам «ворогами народу», викликали з речами на вихід. На них у дворі в’язниці вже чекав «Воронок». Вертухаї позаганяли їх по одному у цей «автозак» і відправили на залізничний вокзал. Збоку глухого кутка перону, де за звичаєм зупинявся виключно під розгрузку поштовий вагон, їх по одному із заломленими руками за спини перегнали, мов баранів, у «столипінській» вагон. Ці товарні вагони у свій час мали прозаїчне призначення для переселення малоземельних хліборобів з України до Сибіру на вільні землі, під час аграрної реформи прем’єра і водночас міністра внутрішніх справ царської Росії Петра Столипіна у 1908 році. З того часу відсіки вагонів, де переселенці мали тримати домашню худобу, були переобладнані для перевезення спецконтингенту, засуджених або попередньо ув’язнених. Камери з вузьким дверцятами були розділені перегородками, одна сторона яких мала грати від полу аж до самої стелі. Невдовзі потяг смикнувся, мов епілептик у конвульсіях, і тут вже хтось із урків затягнув оту свою:

Таганка дорога дальняя

Все ночи полные огя

Дорога дальняя....

Так розпочалося для Солов’яненка оте нове микання по покутах. Спочатку їх повезли в одному, потім в іншому напрямку. Вагон то причіпляли, то відчіпляли від ешелону. Інколи здавалося, що про них часом зовсім забували, бо на кілька діб залишали на залізничних тупиках. Потім якось згадували і ця в’язниця на колесах приходила у рух і знову десь зупинялася на рейках за світлофором. Чи то навмисно так робилося, чи ще як розуміти ту дурість, але невдовзі арештанти зовсім втратили не те що відлік часу, але і орієнтацію у просторі. Наштовхані, мов оселедці у діжці, люди мали природні потреби, які відправляли у кутку на підлозі, тому дихати ставало практично нічим. Стояв нестерпний сморід. Малесеньке заґратоване віконце вагону не справлялося із задухою і люди хворі на серце і астму були приречені. Проте конвоїри мертвих не прибирали і трупи знаходилися у вагоні поряд із живими претендентами на знищення. "Жмуриків”, як правило складали в штабеля, щоб при передачі контингенту етапованих зійшлося оте сальдо – між живими і напівмертвими. Нарешті, одного дня, потяг зупинився на якомусь залізничному полустанку і засувні двері вагону з металевим вищанням відчинилися. Сп’янілі від припливу насиченого киснем свіжого повітря, люди чуманіли і просто випадали з дерев’яної труни на колесах. Цю залізничну платформу в степу навряд чи назвеш станцією. Конвоїри, не давши в’язням прийти до тями, почали їх підганяти прикладами гвинтівок і шомполами. Ці нацмени били куди їм заманеться; в спини, голови, плечі. У такий спосіб вертухаї примушували знесилених арештантів йти вперед і нести ще з собою останки своїх померлих колег, для балансу в акті прийому-передачі конвойних військ НКВС. В’язнів, мов закаляну тварину, погнали кудись в степ. Невдовзі прибулі потрапили у нову загороджену колючим дротом секретну зону. Як продекламував Тараса Шевченка один із прибулих:

– Серед степу широкого на Вкраїні милій.

Неподалік виднілися сиротливо розкидані один від одного білесенькі хатинки-мазанки з отими невід’ємними вишневими садочками і стрункими тополями обабіч битого шляху. Ну, чим справжнісінькій не рай? Проте, під ясним небом хай і неньки України тут недовго було і ноги навіки протягти. Воно хоч і рання весна, а по ночах було ще, я вам скажу, далеко не Ташкент. Отож, в’язням доводилося весь час тупцювати на місці або куняти по черзі біля розведеного із сміття багаття. Спочатку, мов кроти, прибулі раби вирили собі оті кротячі нори і там жили. Коли завезли лісоматеріали, то по ночах вони почали і собі будувати з обзолу барак, щоб було де сховатися від негоди, бо вдень треба виконувати, будь вона неладною, оту наркомівську норму. А якщо ні, то не отримаєш отієї баланди з кісткового навару і полови. «Прорабы» начебто з одного боку були наші, із Слобожанщини, а з іншого – суцільне покруччя. Мишко їх чомусь кликав манкуртами, цебто яничарами – тими, що забули не тільки свою мову, але і рід своїх пращурів.

Будівництво почалося зі зведення двохметрового цегляного муру навколо розміченого розташування майбутнього об’єкту. На вершечку цегляної огорожі рабів змусили вмурувати скляні уламки і натягти піддашок з колючого дроту. А у довершення вони ще мали клопіт обсадити навколо майбутнього підприємства пірамідальні тополі, завезені з Криму, і викопати попід муром глибоченький рів. Чи то щоб огорожа вищою здавалася зовні, чи то щоб ми не робили підкопи і не втекли. Ну чим вам не твердиня Київської Русі. Далі ця безвідмовна рабсила побудувала понад шляхом двоповерховий будинок, де розмістилося усе керівництво біофабрики; бухгалтерія, науковці, охорона і всяка прислуга.

Залізницею сюди, на полустанок Галещина, постійно доставлялось різне технічне обладнання і будівельні матеріали такі як: ліс, бруси, дошки, цемент, металеву бляху, вапно окрім звісно цегли і глини, які доправлялися сюди з сусідньої монастирської цеглярні та глинища. Отож, в’язням доводилося постійно те добро вивантажувати. І тут трапився один кумедний випадок. Якось, для секретного відділу біофабрики з столичного державного банку доставили по залізниці здоровезний дореволюційний вогнетривкий сейф. Здається, той був якогось швейцарського виробництва. Коли кинулися його відчиняти, то не змогли знайти чим відімкнути – десь при транспортуванні запропастився ключ. Тут у працівників розумової праці почалася справжнісінька істерика. Ніхто не знав, що робити далі із клятою залізякою. Хоч бери це одоробло і вези назад, звідки привезли. Кому, скажіть мені, потрібні таки меблі? А це ж усе таки відіграється на наших руках і спинах, бо ми ж «на пупка» оте одоробло ледве втягли в кабінет. Тому теж розуміли, що якщо вперше ця потвора нас пощадила і не покалічила, то удруге нам може і не так поталанити. Ось тут і знайшовся серед нас Кулібін.

А було це так. «Кум» – головний вертухай, так заведено було називати начальника табірної охорони, при всіх пообіцяв, що тому хто відчинить цей клятий сейф дасть п’ять пачок Грузинського чаю № 36. Проте ми безкомпромісно заявили, що серед політичних в’язнів «ведмежатника» немає і бути не може. Який же подив був у начальника охорони і головного бухгалтера біофабрики, коли після обідньої перерви у їх кабінетах на полу купою лежали складені усі наявні у приміщенні вже відчинені замки. Навстіж розчинений супер-пупер секретний сейф вітав своїх нових господарів відчиненими навстіж броньованими товстелезними дверцятами. Своєю чорною порожниною головного бухгалтера теж зустрів розчинений і його сейф, фірми «Кrupp», з подвійним секретом. Переляканий товстун бігав по сусідніх кабінетах і волав. Він незрозуміло до кого звертався і невідомо кому доводив:

– «Товарищи! Я же не просил никаво, слышете меня, открывать мой сейф! У меня же, в конце концов, есть в наличии свой ключ от персонального сейфа, и я его не терял, как некоторые товарищи. Я не буду на них указывать пальцем, вы и так меня поняли. Вот вам истинный крест. Есть свидетели. Смотрите! Смотрите я вам не вру.» – При цьому пузань демонстрував масивний, неначе від амбарного замка, металевий ключ прив’язаний намертво мотузкою до його лантухоподібних штанів. Нестримний регіт колег котився коридорами і вигулькнув  з будинку на зовні, чим привів у істеричний сміх усіх присутніх у дворі в’язнів.

Ніхто у «содеянному поступке» так і не зізнався, як то не намагався кум спокусити майстра по замках підвищенням своєї премії до неймовірних розмірів. Погодьтеся, кому з нас потрібно було мати проблему, на одне місце, коли у якоїсь там роззяви щезне щось із сейфу або із замкненої шухляди столу, чи шафи. Звісно, що підозра відразу впаде на майстра і тоді спробуй довести слідчому, що ти не верблюд і нічого не брав. Тому ота заслужена нагорода «чефир» так і не знайшла свого безіменного героя.

Об'єм усіх будівельних робіт, згідно генерального плану цієї науково-дослідної забудови державного значення, ніяк не вкладався у відведений річний термін. Як казали деякі оптимісти-реалісти:

– Ця робота на три дні. Може зробим, а може й ні.

Так пройшов у клопотах непомітно цілий рік. Наступний не провіщав ударникам індустріальної п’ятирічки нічого доброго. Від більшовицької гідри очікувати вдячності за вчасне завершення будівництва міг хіба, що навіки хворий на усю голову. Вже були побудовані навпроти в’їзду до біофабрики «віварії» – бокси для утримання піддослідних кроликів, рогатої худоби, морських і свійських свинок, птиці. Зліва від масивної брами побудували навіть їдальню. Ось тільки вона чомусь збоку нагадувала, скоріше за все, вхід до бомбосховища. Епідеміологічний статус цього об’єкту мабуть передбачав повну ізоляцію контингенту науковців від зовнішнього світу і автономізації  його існування  у разі витоку вірусів чи бактерій. Трохи далі від їдальні знаходилися операційний і утилізаційний бокси. Там ми встановили такі блискучі зовні електропечі з герметичними люками на закрутках «барашках». Як стверджували науковці, що ті автоклави здатні спалювати на попіл навіть людські кісточки. Ну чим не крематорій німецького концтабору «Dachau» – де у березні 1833 року за наказом Гиммлера проводилися експерименти на людях

Правіше від цього крематорію через дорогу ми побудували одноповерховий будинок –цех вакцин і сховище для збереження модифікованих рідинних штамів вірусів виділених з організмів інфікованих тварин або людей.

Якось, під час транспортування до лабораторії, прибулих по залізниці контейнерів із різними рідинами, один з параноїдальний фанатиків всю дорогу нам навіщось пояснював тему своєї наукової дисертації. Начебто, віруси зі світу тварин носять назву зоонози і можуть передаватися від тварин людям безпосередньо через кров. У тулубі людини цей звір мутує і з’являється новий вид вірусу шкідливий для людини. І що у світі не існує жодного вірусу, який би був нездатним знищити усе людство на планеті. Він також нас попередив, що прибулі у поштових скриньках штативи містять у середині склянки, точніше сказати пробірки, у кожній з яких малися готові зразки різних штамів наділених фізико-біохімічними властивостями, як то сибірською язвою, холерою, віспою, малярією, свинячою чумою, іспанкою і ще бозна з чим. Тому від нас вимагалася особлива обережність. Звісно, ми не мали захисного одягу і вразі необережного руху могли відразу заразитися вірусом, на який ще не було винайдено в світі анти вакцини. Мокрі, як хлющ, не стільки від фізичних зусиль, як від нервової напруги ми нарешті затарили це, м’яко кажучи, осине гніздо. В якості подяки цей науковець зробив презент Солов’яненку. Він подарував йому повну колбу з прозорою рідиною із написом С₂ Н₅ ОН, яку Михайло приховав подалі на всякий випадок. Усім своїм нутром Михайло Свиридович відчував, і чисто по ленінські розумів, «Что час расплаты настал». Не сьогодні так завтра, відкладений йому вирок «трійки» може бути приведений до стану виконання вже тут; прямісінько під самим муром Альма-мами вірусів. І як співають в’язні:

– «И некто не узнает, где могилка твоя».