Козельщина жахливіша за Катинь

ІХ

Втеча

Солов’яненко добре розумів, що треба з цієї фабрики смерті, як в таких випадках кажуть «зеки», так називали себе «забайкальськими комсомольцями» в’язні, робити ноги. Але як? Ця думка не полишала його, а ні в день, а ні вночі. Михайло перебирав у голові різні варіанти втечі. Від використання транспорту по доставці будматеріалів, таких як: цегла, глина і пісок, що привозили з неподалік розташованого монастирського цегляного заводу і копальні. Та не тут-то було, воєнізована охорона самостійно заводила на територію підводи, а після вивантаження сама повертала їх погоничам. У такий спосіб вони позбавляли можливості стороннім навіть зазирнути одним оком на те, що там за муром коїться. Тому версія втечи пов’язана з підвозом будматеріалів не мала жодного позитивного шансу.

Як більш освіченішого Михайла, іноді допускали до планів забудови, для уточнення місць прив’язок котлованів окремих споруд і риття комунікаційних траншей. Колишній вірний ленінець добре усвідомлював, яку загрозу для людства несе подібний інкубатор епідемій. Ця бактеріологічна зброя масового враження людей у руках параноідальних кремлівських недомірків здатна була знищити навіть цілі європейські держави. Відомо, що пандемія тварин знищила не тільки скіфів, залишивши у спадок по собі хіба що кам’яних степових баб із зображенням їх страждань від хвороб. В Північній Америці залишилися одні тільки піраміди від племені Мая, після привезення туди конкістадорами європейських збудників хвороб. Тому десь на підсвідомому рівні Солов’яненко вирішив, якось завадити цьому лиху. Спочатку Михайло на шматку ганчірки перемалював, ще не знаючи навіщо, розташування усіх об’єктів, що знаходилися на території цієї секретної науково-дослідницької установи. Потім зашив під підкладку своєї фуфайчини план розташування Біофабрики №17, яка судячи по двозначному номеру, була далеко не єдиною, а скоріше за все типовою в СРСР. Отож М.Солов’яненко почав готуватися разом із своїми однодумцями до втечі, щоб донести людству інформацію про очікувану загрозу. Якось він не міг заснути і до нього несподівано дійшла слушна думка, що треба скористатися моментом допоки не закінчили будівництво водогону. Справа у тому, що для усяких потреб воду, поки що, завозять у великій дерев’яній діжці на бричці з озера. Цією справою якраз займався завжди на підпитку водовоз. Частенько цей безвідповідальний товариш відсипався цілий день десь там у якомусь закутку, а коли вода кінчалася, то його довго і нудно шукали. Подібні трудові резерви, як ніхто інший, вирішували все у більшовиків і пасували радянській владі. Такого п’яничку у любу хвилину можна знищити без будь яких ускладнень. Ось тут і стала в нагоді прихована колба з отією життєдайною рідиною С₂ Н₅ ОН – віні спіртус ректифікат. Михайло добряче підпоїв ласого випити на дурняка водовоза. Далі він, на всякий випадок, завів п’яничку до своєї комірчини і коли той заснув швиденько переодягся у його лахміття. Потім Солов’яненко приклеїв собі живицею на обличчя заздалегідь виготовлені вуса й бороду, що пожертвував йому кудлатий Шарик. А ще до повного маскараду натягнув аж до самого носа всепогодного малахая. Далі він всівся на передок водовозки і вхопив в руки віжки і «ньокнув». Флегматично налаштована, як і його хазяїн, кобила на прізвисько Марго, порядком настоявшись не поспішаючи рушила з місця. Коли ота ряба кобила причалапала до воріт, Михайло, як справжнісінькій конюх, щось там бурмотів собі під ніс і погойдував своєю неслухняною головою. Треба сказати, що на той час на дворі дрібно зачастив дощ. Охоронець зіщулившись у комір своєї куцої шинельки з рушницею на плечі вискочив із нагрітої будки, як той біс із табакерки. За напрацьованою, згідно інструкції схемою, він скочив спочатку на дерев’яну діжку і зазирнув головою у середину. Потім навіщось ще присвітив собі сірником і помацав рукою туди-сюди і впіймав облизня – сплюнув. Опісля присів і теж, на всякий випадок, ще зазирнув під підводу. Коли запопадливий служивий переконався, що нічогісінько ніде не має, то підтюпцем подався відчиняти металеву браму. Ще не добігши до неї, він на ходу вже почав заклично махати руками, мов вітряк крилами і гукати:

– «Давай, придурок! Виїжджай поскорей!»

Не дочекавшись, коли бричка з бочкою виїде з двору на вулицю, вартовий мерщій кинувся зачиняти браму. Нічого не запідозривши, він бігцем повернувся до своєї розпеченої до малинового кольору саморобної буржуйки. Якби цей караульний був більш менш пильнішим, то помітив би, що коли колеса водовозки в’їхали у викопаний перед самісінькою брамою рів, то їздовий від несподіванки без малого не вилетів з свого насідала. А та перешкода для витоку вірусу була заповнена якоюсь брудного кольору рідиною та ще підступно присипана тирсою. Звідти бридка суміш за три версти тхнула не то йодом, не то касторовим маслом і креозотом одночасно. Якщо б Михайло туди впав, то можна було б поставити хрест на його втечі. По одному тільки запаху його могли б вистежити без собак навіть хворі на нежить вертухаї. Виручила кобила Марго. Звичним рухом вона рвучко витягнула з канави спочатку передні, а вже потім задні колеса брички і не на мить не зупиняючись повернула у напрямку до своєї стайні.

– Цього ще тільки мені бракувало, засипатися у самому кінці, – злякався не на жарт Мишко.

На мить він навіть уявив сцену з вистави, як вартовий з благими намірами кинувся би йому допомагати вибратися з тієї багнюки і усістися на водовозку. Ото насправді було б весело декому подивитися. Михайло навіть уявив на мить німу сцену – здивованого і переляканого вартового з перекошеним обличчям, коли той угледів би у ньому не візника. Від подібної розвитку подій піт відразу пройняв втікача наскрізь, але слава Богу пронесло.

– Від’їхав подалі від цієї «Чуми двадцятого сторіччя», так принаймні приречені в’язні називали цю біофабрику, Михайло зіскочив на землю і кинув в середину воза віжки. Марго на мить зупинилася і покосилася не блимаючи оком в бік Михайла з німим виразом морди, чого воно так, а потім, мотнув на прощання мордою, немов бувай, зарозуміло потягла порожню бочку далі. Голодна скотинка добре знала свою справу і на автопілоті правила до свого постою. Весь час стримуючи себе, щоб тільки не побігти і не привернути до себе зайвої уваги, втікач розміреною ходою подався на залізницю.

Смеркалося, коли стара Пріська, вже давно звикла до подібного явища, що кобила сама поверталася на подвір’я і тому на цей раз не звернула на це жодної уваги. Не надто хвилюючись за свого чоловіка. Таке з ним траплялося не вперше. Тому літня жінка випрягла Марго і задала їй сіна, а про себе подумала:

– Ось нехай тільки явиться п’яничка ! Ой і задам я прочухана старому хвойді!

Та на ранок її Хома не з’явився. Де ж це мій чоловік так забарився? Невже знову у кума залишився? Ну постривай! А проте ніде не дінеться. Їсти захоче, як облуплений, сам явиться

В ту вечірню годину втечі рясний дощик позаганяв мабуть останню собаку у будку. Тому Михайлу ще крупно поталанило, що не пострічав нікого. А тут на об’їзній колії якраз ще зупинився товарняк. Непоміченим, як йому принаймні так тоді здалося, він прослизнув до напіввідчиненого товарного вагону. У пітьми чутно було як мирно жували і переступали копитами коні. Залізши подалі в куток вагону втікач зарився у сіно і притих. Ніде не чутно було погоні чи якихось підозрілих сторонніх шумів. Одні тільки коні мирно переступаючи ногами мовчки хрумкотіли, перетираючи щелепами сіно. Пропустивши зустрічний пасажирський потяг, товарняк і собі свиснув гудком та шарпонув зцепкою рушив далі на північ. З кожним стуком серця Солов’яненко фізично відчував, як все далі і далі віддалявся від своєї неминучої смерті у глибочінь «необъятной Родины своей».