Козельщина жахливіша за Катинь

Х

Переполох

На залишеному втікачем секретному інкубаторі смерті біля полустанку Галещина, вечірня перевірка в’язнів пройшла у звичному режимі. Знайшлася таки добра душа, що у пітьмі відгукнулася на номер в’язня 23-46. Ризик звичайно був, хоча за донос арештанти карали всіх «стукачів» самосудом. Та мабуть тут ще спрацював отой людський фактор. Надто всім «ворогам народу» кортіло допекти отих своїх опікунів, щоб хай хоч один із них врятується з цього чумовитого кубла. Ось чому Мишко до ранку мав фори. День на секретному об’єкті розпочався із справжнісінького кіно. Проспавшись, візничий Хома, на ранок нарешті вибрався, як ведмідь зі своєї барлоги. Точніше з під наваленого на нього різного непотрібного барахла. У пітьмі наш п’яничка перечепившись через якійсь там мотлох і нарешті лобом намацав вхідні двері. І ось тут вже відбулося справжнє «Явление Хреста народу». Уявіть собі на мить, як на подвір’я фабрики з’являється напівголий, замурзаний на своїх чотирьох кістках не опохмелений Хома. Цей хронічний алконавт постав у всій своїй скелетоподібній екзотиці. Вам не передати, якій у цього водія кобили виник подив на обличчі, коли протерши свої запливши з перепою зіньки, він не побачив у дворі, а ні своєї чотириногої Марго, а ні діжки на колесах. Тому з істеричним криком:

– Пограбували іроди!

Хома кинувся бігом на вахту до брами питати, чи бува не виїжджала без нього ряба кобила. І треба ж було так співпасти, що в цей час на караул заступив саме той вартовий, що випускав водовозку. Микола Барабаш, бо саме так звали цього невдаху, з переляканим обличчям замахав руками на п’яничку і затупотів ногами. Не інакше як відбиваючись від цілого рою в’їдливих бджіл. Микола задерев’янілим язиком залопотів:

– «Згинь! Нечистая сила! Я тебя уже випускал! Де ты взялся? Пошол вон со своей долбаной кобылой!»

На крик збіглися усі, кому тільки було не ліньки, особливо в’язні. За всіх найгучніше і зловтішніше реготали звісно оті «вороги народу». Начальник караулу, почервонів від люті наче хвіст обпатраного в окропі раку. Ледь не луснув він почав біснувато молотити залізякою по висячому вагонному буферу, мов скликаючи усіх мертвих і живих на пожежу чи при загрозі повітряного нападу ворога. Витріщив свої побагровілі від запою булькаті зіньки, кум враз усе зрозумів. Мов навіжений він заволав благім матом:

– «Мать вашу…в дрова! В кочережку и в печонку… Побег! Тревога!»

Вихопив із кобури свого вороного нагана, цей припадочний начальник, почав смалити з нього куди попало, то в землю, то в небо аж допоки не скінчилися набої. Коли врешті-решт вертухаї позганяли у кучу в’язнів і перерахували усіх по головах, то виявилося, що бракує одного. Ним виявився «ворог народу» за № 23-46 – Михайла Солов’яненка. А з натовпу гостроязикі благодійники, з числа в’язнів, ще запопадливо так підказували:

– Відсутня також кобила Марго і водовозка на колесах!

Тут, за мурами майбутнього розсадника вірусів, виник незатухаючий регіт. Миколу Барабаша, бійця воєнізованої охорони, відразу скрутили і відібрали рушницю. Боєць воєнізованої охорони виривався з рук, падав навколішки і повзав у ногах вчорашніх своїх напарників, невпинно волаючи, неначе недорізаний півень або злочинець перед стратою:

– «За что, братцы? Я же свой! Я не виноват! Бес попутал! Он сам ушол!»

Вже, опісля розслідування і допитів в Державному Політичному Управлінні (ДПУ) – каральному органі Радянської влади, Ревтрибунал визнав Барабаша організатором втечі особливо небезпечного злочинця. Але враховуючи, клопотання і добру характеристику і те, що вартовий був племінником начальника караулу, то йому пом’якшили вирок і перекваліфікували справу, як ненавмисне сприяння втечі особливо небезпечного злочинця. Тому цьому посібнику присудили, відбуття хімії на 10 років ув’язнення на цьому ж секретному об’єкті. Треба ж комусь кормити і прибирати за тваринами у закритій цій науково-дослідницькій заразній зоні.

Десь через кілька місяців потому трапився ще один випадок, що знову потряс усіх. Справа у тому, що на біофабриці тримали кількох «відморозків» з числа кримінальних злочинців, яких використовували в якості різників тварин. Так ті живодери одного дня чи-то по завданню зоотехніка, а може і якогось аспіранта оббілували живцем ягня. А коли той науковець зайшов у бокс і нагнувся над паруючою тушкою, то цей кривавий клубок м’яса ожив і вскочив на ніжки. Яке ж, то було здивування у того ветеринара, коли те чудо почало несамовито бекати – Бе! Бе! Від  несподіванки очкарик у халаті впав на сідницю і зомлів. По нахиленому дощаному скату голе ягня, безперешкодно вискочило з боксу на подвір’я. Увесь наявний персонал і охорона кинулися ловити це чудо по усьому двору. Нещасне ягня, яке звісно, тепер вже порозумнішало, як дехто з нас в останню мить, нікому в руки не давалося. Обвалене в пилюці це живе м’ясо вирішили пристрелити. Однак з першого пострілу влучили тільки в стегно «куму», другим пострілом у сідницю науковцю і аж за третім разом рикошетом від цегляного паркана встрелили піддослідну тварину. Реготали тоді, правда, тільки збоченці, бо науковцям було не до жартів. Як пізніше з’ясувалося, паніка була виправданою, оскільки вражена на тропічну лихоманку тварина могла механічним шляхом інфікувати багатьох людей. Не вистачало тільки, щоб на залізничній станції Галещина сполученням Харків-Одеса, поряд із пунктом «Заготзерно» відбулося поширення епідемії в Україні. Дехто із науковців після цього випадку навіть посивів. Саме тоді в’язнів вивезли з Галещини разом з конюхом Хомою у невідомому напрямку. Як розпускали плітки співробітники біофабрики, наших «ворогів народу» перевезли на іншу ударну будову п’ятирічки. Проте чи варто було вірити цім фанатично відданим науковцям? Вірогідно, в’язнів чекали Козельщанські підземні бокси, як піддослідний живий людській матеріал.

Дико також було дізнатися ще й про те, що доведені до голодного стану сім’ї співробітників цієї біофабрики рятувалися від голоду в досить таки жахливій спосіб. Батьки крали все, за що тільки можна було отримати гроші. Вони приносили до дому якісь склянки з рідиною, що пахли спиртом. Різники підв’язували до свого тулуба вирізки м’яса заражених хворобою свиней, баранів, бичків, тушки кроликів, яких належало утилізувати в печах. Таке недбальство траплялося тому, що сировиною для вірусів харківським і московським науковцям придатною була лише кров. Як запевняв один із таких різників:

– Ми добре пережарюємо крадене м’ясо на пательні і під пляшечку перваку нічого – все проходило класно, навіть мої діти не вмерли і ні на що не скаржилися.

Залишається тільки дивуватися, як цілі родини працівників цієї біофабрики нічим не заразилися і не заразили інших. Відомо усім обізнаним й те, що деякі епідемічні хвороби тварин, як туляремія є небезпечними і для людей. Хоча зараз на прикладі зараження «снідом», отриманого від африканських шимпанзе, людство різко змінило своє ставлення до прориву вірусів зі світу тварин до людини. Чомусь спонтанно виникає підступна думка:

– А чи не робили свої експерименти над персоналом біофабрики науковці? Хто може гарантувати, що у їдальні на території фабрики людей не кормили зараженим вірусом м’ясом? Сьогодні коли підприємці легалізували свій приватний бізнес на базарах ми частенько спокушуємося дешевою ціною на продукти харчування – м’ясо-молочні вироби, навіть не замислюючись, ні на хвилинку, над дійсною природою виникнення дешевизни. Під привабливим кольором і приємним смаком дешевої ковбаси не виключається, що можна придбати собі невиліковну хворобу. Багато чого слід було б ще додати до сказаного, але більшість колишніх заляканих навіки співробітників подібних фабрик смерті, навіть, прибиральниці і ті давали підписку радянській владі про довічне нерозголошення службових таємниць. Вимушені, або випадкові ці співучасники більшовицьких злочинів проти людства, отак без покаяння понесуть мовчки з собою в могилу отой свій тяжкий гріх.