Козельщина жахливіша за Катинь

ХІІ

Солдат хімічних військ РСЧА

Невдовзі розпочалася Німецько-Радянська війна і життя уготувало мені несподівану зустріч із одним із моїх давніх приятелів по злощасній військовій хімічній частині. Сталося це вже, коли Червона Армія дружньо накивала п’ятами залишаючи міста і села України. Де у кого були радіоприймачі так і ті у нас позабирали дільничні міліціонери, тому як і раніше, щоб дізнатися будь яких новин підліткам доводилося бігати на залізницю. Тут, на нашому полустанку, іноді зупинявся ешелон з пораненими чи товарняк із тими, хто тікав до матінки Росії, пропускаючи зустрічний потяг із «гарматним м’ясом». Траплялись частенько і такі  вагони вщент набиті сільськогосподарським збіжжям, промисловими верстатами, які наші слуги народу дружньо вивозили із України. У машиністів ми цікавилися, де зараз німець, а ті часом і самі того не знали.

Вогняний вал війни несподівано дістався і нашого краю. Запалав світочем весь степ, аж до самого неба. Горіли скирти соломи, цілі ниви незібраного врожаю, у містах елеватори. У полум’ї пропала вся живність, що віками водилася у дикому полі. Чим буде харчуватися кинутий на призволяща народ? Це питання нікого із партпрацівників не турбувало. Більшовицька політика «випаленої землі» нічим не відрізнялася від тактики царів Петра І при наступі шведів, чи пізніше Олександра перед французами у 1812 р. Полум’яний вал прокотився через наші шибайголови і подався далі на Полтаву, Харків, Київ, Смоленськ. Давно не чутно по ночах артилерійської канонади. Одного дня я подався на залізницю збирати розсипане з піддувалів потягів зашлаковане вугілля. Ми оте добро пересівали і рятувалися взимку у такий спосіб від холоду. Ешелони, переважно з німецькими панцерниками, гарматами і іншою військовою технікою нам здавалися нескінченою лавиною йшли на схід. На захід поверталась розтрощена військова техніка і купи понівеченого залізяччя та тисячі поранених вчорашніх сталінських «Kamerad» у німецьких санітарних ешелонах. Були серед тих вагонів із награбованим цінним скарбом з музеїв експонати, які ніколи не повернулися на батьківщину. Прикро визнавати, але у вагонах-телятниках гітлерівці вивозили на примусові роботу до Німеччини наш цвіт нації – молодь. Дівчата і хлопці у вагонах-телятниках відчайдушно співали стародавні українські пісні про тяжку турецьку неволю, рідну неньку. Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб хтось сам зголосився гнути спину на якогось там «бауера». У батьків тих дітей, що тікали з ешелонів, німці палили хати і взимку виганяли немічних батьків в сараї гинути від голоду і холоду. Звісно хто не бажав своїм рідним такої смерті, мовчки закусив губи їхали у рабство "добровільно”. Всі ті німецькі потяги для нас тепер були, як і ми для них, м’яко  кажучи «wszystko jedno» все одно. Та цього разу в бік Кременчука гнали товарняк із нашими військовополоненими. Схудлі живі мерці визирали з-за грат обвитих колючим дротом вагонів-телятників.

Раптом у малесеньке віконце із відірваними гратами протиснулась худорлява людина і скочила під укіс залізничного насипу. З гальмової площадки заднього вагона відразу пролунала автоматна черга, яка переперезала втікача навпіл. Не зупиняючись потяг стукаючи колесами по стикам залізничних рейок покотив собі далі. Жандарм неначе ніщо і не трапилося помахав мені шкіряною рукавичкою, жаб’ячого кольору, на прощання та прогарькавив оте своє:

– «Кіnder, alles Gut!»

Озирнувшись навколо і не помітивши нікого, я стрімголов підбіг до нерухомо лежачого втікача. Коли я його перевернув на спину, то впізнав свого старого знайомого приятеля із хімвзводу. Він стікав кров’ю і важко стогнав. Я зірвав з себе останню сорочку і пошматував її на бинти, перев’язав нею як умів. Потім підклав тяжко пораненому під голову свою торбинку. Та кров неначе вода з друшляка цебеніла по тілу і поступово покидала пораненого. Та ось втікач розплющив очі і теж мене впізнав.

– А, це ти Андрійко! Ба, розбишака ти теж білий як я став.

Він важко закашлявся поперхнувшись кров’ю. В середині у нього щось хрипіло і булькало.

– Та як же тут із вами не посивієш дядько Іване, – вирвалося у мене.

Поранений відкрив очі і промовив:

– Я тебе ще тоді, пам’ятаєш Андрійку,  як прибули оті ешелони з родинами репресованих, зранку побачив. Ти йшов до нас, а потім чомусь звернув до копни сіна. Тоді я навіть перехрестився і подумав може хоч тебе якось відведе твій ангел охоронець. Коли нас послали в оточення я навмисно пройшов поряд, щоб тебе ніхто не помітив. А то як свідка тебе, за інструкцією потрібно було відправляти до отих циган-молдован. Хоча по правді кажучи серед прибулого контингенту були люди різних національностей.

Він раптом попросив пити. Я хоч був ще малим проте вже добре знав, що при пораненні у живіт не можна давати пити. Тому маминою хусточкою я з пляшки налив трохи води і протер йому губи. Перепочив полонений знову відкрив очі і я йому випалив все те, що було на моєму завжди гостренькому язиці:

– Так чого ж ви тоді втратили таку нагоду відзначитися?

– Крізь біль червоноармієць всміхнувся і промовив:

– А хто ж мене перебинтував би зараз і доглянув до смерті, –  відшуткувався він.

–  Чи відомо вам, дядечку Іване, що якщо мене зараз  застукають біля вас, то вже не совіти, а німці вб’ють на місці за надання допомоги червоноармійцю.

Щоб якось змінити важку для нас обох тему, я поцікавився у нього, як він потрапив у полон.

– Та так як і всі сотні тисяч невдах, - відповів полонений.

– Наш взвод залишили спочатку прикривати відступ військового з’єднання, а коли у нас закінчилися набої, то ми пішли у рукопашну. Неподалік від мене розірвалася німецька граната і я прийшов до свідомості вже у полоні.

– А чому ви не застосували газ проти німців, як це ви вдало робили проти цивільних?

–Ти не все знаєш синку. Гітлер тільки того і чекав, щоб ми застосували газ. Тоді у нього були б розв’язані руки. Цілі ешелони з цистернами скрапленого паралітичного газу вже на підході до Смоленська стояли на запасних коліях.

– Ну а що було далі?- перепитав я.

– Нас погнали до розподільчого табору у Полтаві «Дулаг-151». Чув про такий?

– Та ні, якось не доводилось, – відповів йому я.

Одного разу слизькоязикий поліцай з охорони обмовився, що тут у них еще «цветочки», а вот завтра в Кременчугском «Шталаге – 346», там  тебе будут ягодки. Ты, хохлятская твоя морда, узнаешь почем фунт лиха. В Кременчугском концлагере для таких военнопленных как ты, еще не раз икнется. Полтавський наш транзитный лагерь, который тебе от туда покажется санаторием». Ось чому я вирішив, не чекати своєї погибелі в Кременчуці і при найменшій нагоді тікати. Та тільки бач, як мені не поталанило. Мабуть занадто багато гріхів на мені, – зробив він висновок.

І немов на сповіді солдат  почав розповідати, як їх картаві енкаведисти принижували і про те, що спочатку на них самих випробували отой смертоносний газ. Коли кількість смертельних випадків у армії перевищила – прибулих, аж тоді вийшов інший, новий Наказ наркома оборони СРСР використовувати в якості піддослідних репресованих «ворогів народу». Пізніше вже і членів їх  родин отих знищених теж почали  використовувати в якості піддослідної сировини. Причому, незалежно від віку і статі. Не гребували навіть вагітними їх теж з ненародженими в утробі матері малятами труїли газом.

Я намагався зупинити цю словесну зливу жахіть, але вмираючий мов навіжений мене не слухав. Він рвучко відсторонив рукою від свого рота мою долоню. Приречений на невідворотну смерть солдат хімічних військ РККА СРСР намагався позбутися отієї страшної ноші грішного тягаря, що краяв його занехаяну душу.

– Коли розпочалася Польська компанія, - продовжив він.

– До нашого полону у вересні 39-го потрапило десятки, а то і сотні тисяч громадян Польщі. Не отримав статусу військовополонених, оскільки начебто ми виступали тоді як рятівники всього світу, польські офіцери і солдати стали поза законом існування у нашій державі. Тому їх без проблем пустили у витратний матеріал на досліди.

23 грудня 1953 року разом з Лаврентієм Берією був розстріляний і заступник наркома внутрішніх справ СРСР член «тройки» Богдан Захарович Кабулов, якій дав свідчення, що «14 марта 1940 года высшим руководством государства ( ПБ ЦК ВКП(б)) было принято решение, что 14 тысяч польських офицеров, арестованных в сентябре 1939 г., должны бать расстреляны».

Якось нас змусили випробовувати на польських офіцерах новий зразок паралітичного газу. Ти бачив на свої очі, як це робиться. Але тоді із самого ранку все якось не заладилося. Мене поставили на чата «днювалити», а мого рідного брата Ярослава задіяли в роту оточення, для забезпечення таємності проведення дослідів.

Вони десь за кілька  кілометрів через кожні 100 метрів ставали на варті. Вдень тоді вітер різко змінив свій напрямок і під газову хмару потрапили ми самі - червоноармійці.  Хто встиг, так той натягнув на себе гумову маску і залишився живим, а хто запанікував, чи забарився  або щось у нього не заладилося, то ті удушилися. Серед тих солдат кому не пощастило опинився і мій брат близнюк Ярослав. Що я мав відписати нашій неньці і батькові? Боявся розповісти своїм рідним правду, щоб військова цензура мене не арештувала, чи щоб батьки не прокляли мене за таку участь у ганебній справі.

Я не втримався і затулив собі вуха долонями, щоб тільки не чути того жахіття про яке розповідав мій давній приятель – солдат. Та раптом тілом пораненого пройшла хвилею агонія і він намертво заціпив свої губи замовк – навіки-віків. Іван забрав у могилу усі свої гріхи, які не вправі був я йому відпустити. Знявши картуза, я закляк на колінах перед пошматованим кулями тілом ще однієї з мільйонів таких жертв війни. Де могила цього солдата хімічних військ РККА? Вправі запитати кожен. Вона там біля залізничного полотна Ганівка – Полтава. Серед сотні, а може і тисячі тих, що лежать обабіч залізничних укосів  без хрестів чи обелісків на могилах.

Очевидці ще пам’ятали у післявоєнні часи залишки від почорнілих бараків і купи хімічних речовин у металевих діжках, покинутих напризволяще, попід лісосмугою біля залізничного полустанку Ганівка. Такі знаряддя вбивства  під чистим небом радянська влада видавала за склади хімдобрива. У Москву навіть відіслали звіт про повне знезараження і вивезення з полігонів зброї масового враження людей, але постійні вибухи і детонації на подібних об’єктах не викликають чомусь ні в кого довіри.