Козельщина вжливіша за Катинь

ХІV

Василько

Земний вам уклін, Діти війни!

Ще Бог його знає, якби то не ви,

В тилу на заводах по 20 годин

Голодні стояли у верстаків.

Точили, стругали ви норму війни,

Під окупантами вижили ви.

Отже, продовжимо оповідь з територіально-земельного регіону України вже «Волині». Ще задовго до початку подій про які далі піде мова, доля безбатченка була уготована малому Васильку, а від так його неньці Ользі – солдатської вдови. Та це трапиться значно пізніше, коли Червона Армія перетне кордон з Польщею і з-під Варшави прийде остання вісточка від батька, точніше сказати похоронка, в якій повідомлялось, що Іван Фролович Гнибіда пропав безвісті під час переправи через річку Віслу. Таким казуїстичним формулюванням радянська держава позбавляла мільйони родин власних «співвітчизників», що втратили своїх годувальників, державного піклування і матеріальної підтримки. З цією метою починаючи з 1942 року в Червоній Армії були відмінені особисті медальйони «смерті».

Мов весняна повінь, що піднімає на поверхню і виносить на своїх хвилях геть усяке сміття, ця народна трагедія несла в собі багато чого такого, про що дехто з радянських історіографів ладен замовчувати. При панічному відступу Червоної Армії, каральна інституція ВКП(б) – НКВД мала припис на знищення по тюрмах своїх політичних опонентів. Водночас червоні комісари випускали на волю менш небезпечних для їхньої ідеології кримінальних елементів. Діючи за принципом, чим гірше тим краще, вони створювали умови коли на окупованій німцями території злочинці безкарно почали грабувати мирне населення. В ті часи зловмисники нічим не відрізнялися від, так званих, «червоних партизанів» оскільки теж бажали їсти і вижити у будь який спосіб. Про це мається згадка у мемуарах командирів партизанських з’єднань С.А.Ковпака і М.І.Наумова. Червона армія при відступу застосовувала ту ж саму тактику, «Випаленої землі» що і Петро І перед шведами у 1708 році. Нерідко траплялося так, що "захисники народу ” при відступі спалювали елеватори із зерном, як то у Кременчуці, прирікаючи у такий спосіб сиріт, бранців німецьких концтаборів та інших безхатченків на вірну голодну смерть.

Як розповіла Мотрона Яківна Пучко, 14 вересня 1941 року під час вступу німців до Миргорода, було відкрито вапняну яму заповнену трупами політичних в’язнів із місцевої тюрми. На наступний день, гітлерівці зігнали на центральну площу мешканців містечка для впізнання трупів. Офіцер СС наказав жінкам разом з Мотрею обмити останки замордованих в’язнів. Виявилося, що руки у приречених перед смертю були скручені за спинами колючим дротом, а в порожнині рота і стравоходу малося вапно. Це свідчило про те, що людей живцем кидали до наповненої вапном ями і їхня смерть наступала від асфіксії. Таких похорон Миргород не знав ні до цього дня, а ні після. Православний батюшка відправив заупокійну службу. Жінки рвали на собі волосся і одяг. У них відмовляли руки і ноги. Матері падали на бездиханні тіла своїх дітей і чоловіків тому їх доводилося майже силоміць відстороняти від дорогих їм синів і доньок. Стояв суцільний плач і дитячий крик. Вапно ще не встигло ушкодити тіла і усіх страчених було упізнано. Мешканці цього мирного міста, за християнським звичаєм, поклали невинно убієнних у вистругані свіжі труни і поховали на міському цвинтарі.

Подібні звірства були вчинені при відступі Червоної Армії також у Львові, Вінниці, Івано-Франківську, Мінську, Смоленськ, Харкові, Києві і в інших містах і районах Західної і центральної України та Білорусії.

Жахіття і людські трагедії, що несла з собою війна обминули тоді віддалений хуторі де мешкала родина Івана Гнибіди. У глухомані лісу на одній із галявин, під старезним розлогим дубом, притулившись до стовбура, стояла стара хата. Нічим не огороджене це обійстя, немов якимось магнітом притягувало до себе усяку нечесть. Ось чому малий Василько, маючи суворий наказ від неньки дивитись в оба, був завжди на сторожі і пильнував, щоб ніхто не заскочив його зненацька. Під причілком хати попід ринвою стояла стара дерев’яна діжка заповнена дощовою водою. За цілий день вода в ній прогрівалася так, що можна було годинами спокійнісінько бовтатися в діжці. Не раз малому перепадало на горіхи від своєї неньки, за те щоб той не переводив м’яку воду призначену головним чином для миття голови і прання білизни

День як завжди тоді розпочався з того, що з самого ранку Ольга Гнибіда зібралася до німецького польового літовиська допомагати своїй шкільній подрузі Вірі, що працювала там підсобною при кухні. За таку чорну роботу їм дозволяли брати недоїдки та картопляне лушпиння. А у цей час її синок Василько змушений був сидіти вдома. Залишений сам на сам, малий був вільним у своєму виборі розваг. Від нічого робити той, як завше, зайнявся майструванням із кори дерева кораблики, а із пір'я птиці вітрила. Потім, у діжці переповненій дощовою водою, розгорталася справжнісінька морська баталія, що завершувалася гучною вікторією з потопленням ворожої ескадри. А при тім, за забавками хлопець угледів, що просікою в його бік прямують якихось два незнайомця. Один із них був височенькій на зріст і худорлявий, мов лелека, а інший нижчий – проте опецькуватий. Хлопець на всякий випадок вирішив заховатися. Ледве він встиг підхопити старе цеберко, що стояло поруч, і начепити його собі на голову, як з-за рогу з’явився цей набрід. Продірявлена цвяхами ця бляшанка, призначене для просіювання вугілля, як ніколи стала малому в нагоді. Немов, стародавній лицар у шоломі Василько через забрало бачив все, що творилося навколо. Водночас хлопець залишався у діжці непоміченим для сторонніх очей. Відчинив підперті кілком хатні двері, ті двоє увійшли до світлиці. Перед їхніми очима відкрилася зовсім неприваблива картина. Посеред кімнати там стояв поїдений шашелем стіл і лава, а у кутку знаходилося старе ліжко. Його облуплені від голубої фарби залізні бильця із різноманітними там заіржавілими блищиками мабуть ще пам’ятали діда й прадіда. Заслане старою рядниною ліжко, не викликало у першого ліпшого довіри; не те що лягти, але навіть присісти. Навпроти печі, по діагоналі, у червоному кутку кімнати, висіла на цвяху почорніла стародавня ікона Святого Миколая, який на Різдво приносив Васильку у шкарпетці дарунки.

– «Вот злыдота, даже взять-то нечего!» – з докором у голосі промовив худоребрий зайда і ухопив кочергу поліз під ліжко вигрібати звідти , хіба що мотлох.

Його гладкий напарник в свою чергу теж почав рогачем хазяйнувати в печі, і не знайшовши там нічогісінько такого заслуговуючого на увагу, окрім золи, виліз звідти. Плюнув з досади він вийшов на ганок. Злодійкуватий погляд прибульця привернуло увагу перевернуте до гори дном металеве цеберко, яке чомусь не тонуло у воді, а плавало, неначе рибальський поплавець. Провагавшись деякий час і виключно з цікавості, товстун попрямував прямісінько до діжки. Точніше до спостережного пункту Василька. Тому треба було негайно звідти забиратися. Але куди і як? Малому нічого іншого не залишилося, як тримаючи міцно в руках над собою перевернуте вверх дном цеберко, немов верхню палубу субмарини, розпочати термінове занурення в діжці.

Це було зроблено вчасно, бо над поверхнею води почулося важке сопіння, неначе дорідний кнур зависнув над коритом. Від того шукача скарбів тхнуло тютюном і сивухою. Затамувавши подих малий «слідопит» пірнув під воду.

Та ось із розчиненого навстіж вікна хати почувся голос того напарника:

– «Ты ента таво! Чаво там застрял? Нашел што? Али так, бить баклуши взялся? Может на устрицы потянуло?» – поцікавився той.

– «Да вот там ведро до горы дригом торчит из бочки и понимаешь не тонет, » – відказав той.

– «Так в чем же дело? Бери его! С паршивой овцы хоть шерсти клок».

Та краще б він цього не радив, а його колега того не чув, бо якраз у цей момент у Василька катастрофічно забракло повітря. Пускаючи вже останні бульбашки, наш пірнальник змушений був у аварійному порядку, почати спливання. Міцно утримуючи над собою цеберко, яке тягнув до себе крадій, наш «останній із Могікан», різко відпустив його. Зрозуміло, що металева посудина влучила дном прямісінько до лоба нахиленому над діжкою кругловидому мародеру. Водночас, розпрямивши ноги Василько, немов пінгвін, що скочив на кригу, випірнув із під води. Вугільна пилюга, шаром десь мабуть у два палиці, відлущившись від дна імпровізованого сита враз висипалась та прямісінько на хлоп’ячу голівку, утикану курячим пір’ям. Отож на злодія із діжки вже глянула, як тому здалося нечиста сила. В довершення всього, це чорне бісеня залупало своїми великими білими зіницями. При цьому воно відчайдушно крикнуло отой пронизливий індійський войовничий заклик від якого в іспанських конкістадорів мурахи бігали по спинах:

– Ха-а-а!!!

Водночас черномазий дикун висунув свого червоного, як перець чілі, язика. Від несподіванки лисий тип гепнувся на цеглини, що підпирали діжку. Далі оте справжнісіньке породження нечистої сили пустило ротом фонтанчик води та прямісінько у обличчя непритомному завойовнику. Потім, оте дитя пекла, повернув голову так зневажливо подивилася на розчинене хатнє вікно де застиг від жаху інший волоцюга. Від такого прискіпливо погляду до своєї персони, жердино подібний грабіжник не втримався і з криком:

– «Нечистая сила!» – вмить виплигнув із хати у вікно.

Мов планер без шасі, та патолоч приземлилася у саму гущавину жаливи. Весь у реп’яхах, геть обірваний і подряпаний у кров, цей романтик тернистого шляху, кинув на призволяща свого найліпшого товариша – дав дьору. Тут вже, як мовиться, не до жиру, аби бути живу.

Що ж бідному Васильку тоді залишалося робити. І малий нічого іншого не придумав, як виключно із добрих намірів – рятувати зомлілого геть дядечку. А коли ота лиса шушваль прийшла до тями, то над собою побачила чорновиде бісеня з ріжками. Саме тоді отой бідолаха вдруге зомлів. Не довго думаючи, шляхетний малий вирішив полити потерпілого водою, як це робила матуся, коли нечиста сила кинула його із дуба. Василько ухопив дрючок і як важелем піддів діжку за дно, щоб з неї струмком полилася вода на жертву непередбачених обставин. Але сталося не так як малому бажалося. Діжка крутнулася на одному місці, як дзиґа, і посунулася боком, скоком, а далі впала, та прямісінько на живіт лежачого незнайомця. Лунко гепнувши, вона придавила гладкого злодія до землі. Від такого радикального способу штучного дихання, той пацієнт хекнув і ледве не віддав Богу душу. Під струмом води, із переляканим в смерть виразом обличчя, мародер почав відчайдушно хапати ротом повітря. А далі розводячи руками, мов плавець «брасом», він взявся дриґати по жаб’ячому ногами. Коли у черговий раз неборака прийшов до тями, то йому здалося, що для нього все давно закінчилося і що він вже у раю. Як тільки із поваленої діжки збігла уся до краплини вода, то цей волоцюга, наче ящірка, заходився мерщій виповзати з під неї. Не здатний піднятися на ноги, лиходій з останніх сил, виключно на одних руках, посунув прямісінько до рятівних кущів. За ним по піску потяглася суцільна борозна, як від орала. Десь так через деякій час збоку лісу полосонула одна, друга кулеметна черга. Не влучив ні в кого, кулі просвистів тоненько над голівкою у Василька подзьобав хатній зруб. Далі все навколо надовго стихло.

Після цього злощасного випадку старі бабусі з віддалених хуторів зачастили до Ольги. Вони приносили на гостинець Васильку пиріжки з калиною і потрібкою, а між іншим цікавилися, як ото на їхній садибі нечиста сила в смерть загнала волоцюг. Васько із задоволенням уплітав за дві щоки ті підношення і при тому вкотре пояснював, що то був він сам. Проте, ніхто із прихожанок його не слухав, бо ті чули тільки те, що їм хотілося почути. З кожним разом у переказах тих плетух обставини розправи над мародерами обростали такими новими подробицями, про які не здогадувався навіть сам винуватець подій. І що дивно так це те, що кількість загиблих грабіжників із кожним переказом у язикатих бабусь збільшувалась в арифметичній прогресії.