Козельщина жахливіша за Катинь

ХV

Карателі

Та одного дня на хутір нагрянули німці. Вони прибули на трьох напівгусеничних автомобілях марки «Mercedes-Benz» та п’яти мотоциклах – «BМW» з люльками та кулеметами. Вискочивши зі свого Кюбельвагена «Volkswagen-82», мов дідько із бляшанки, есесівській офіцер наказав своїм воякам зробити привал. Прямо у дворі ця «Sonderkommando» розвернула польову кухню. Німець у білому капелюсі і в такій же куртці відразу почав з концентратів варити їм страву. Трьом німецьким мисливцям, на домашню дичину, вдалося спіймати у клуні кількох курей. Розпотрошивши їх, як ото робить лис в курнику, на імпровізованих веретенах у дворі, дикуни розклали багаття і почали обсмажувати здобич. У німців пішли в хід також усі знайдені ними курячі крашанки. Ота потолоч тут же, як отой тхір, повисмоктувала їх і розкидала скрізь шкарлупу. Василька кухар примусив колоти дрова і підносити з колодязя воду. Далі цей новий експлуататор дитячої праці поставив перед хлопцем повне цеберко з картоплею і однозначно вказав на неї ножем наказав:

– «Аrbeiten, Кinder! Schneller! Аber schiessen. Пуф, паф! Verschtehen?» – і заржав від такого, як йому здавалося, дотепного жарту.

Двічі повторювати не довелося. Василько взявся до справи з надією, що його німці чимось нагодують. Вдома малому частенько доводилося допомагати матусі готувати, тому ця домашня справа йому була знайома. Німець це теж помітив і належно оцінив:

– «Zer Gut! Карашо, Іван!»

Коли німці пішли до кухні зі своїм алюмінійовим посудом, Василько ухопив череп’яну тарілку і собі став за ними. Та коли черга дійшла до нього, то отой шеф-кухар на прізвисько Ганс розвів руками:

– «Аlles! Nіcht Essen!»

У Василька на очах з’явилися сльози. Отакої. Гнув спину на вас цілий день, а замість подяки отримав облизня. Раптом до кухаря підійшов старий капрал і ткнув пальцем у бік хлопця щось тому невдоволено рявкнув. Кухар враз виструнчився і клацнув підборами заволав оте своє:

 – «Jawohl!» – і поклав хлопцю у тарілку трохи галет

.А потім він підсунув до Василька спорожнілі консервні бляшанки і висолопив свого побілілого язика, показав як їх треба вилизувати, промовляючи при цьому оте своє:

– «Schlecken, Schlecken» – лизати .

Запив якоюсь там бовтанкою, завареною в окропі з брунатного кольору борошна, щось на зразок кави, німці почали шукати собі на одне місце пригоди. Офіцеру вони натягнули поміж дерев гамак і той там зібрався куняти з гаванською сигарою в зубах. Ті що були чином по нижче, так ті почали кидати паліччя і з криком – «Апорт!» змушували свою велику вівчарку приносити їм покидьки. Інші, не знаходячи собі застосування, просто нудилися, мов неприкаяні. Роздягнувшись по пояс, дехто з есесівців почали навіть засмагати на сонці. Один із карателів, що присів у затінку, піймав на собі прискіпливий погляд Василька і прослідив за ним зрозумів чим малий зацікавився. Він здогадався, що той не відривав своїх очей від його ліхтарика. Фельдфебель демонстративно почав натискати різні там важелі і ґудзики, змінюючи скельця на червоний, синій і жовтий колір, на відзеркальній поверхні «Даймона». А потім зі словами:

– «Bitte schon!» – запропонував малому свій ліхтарик.

Коли Василько зі своєю дитячою безпосередністю простягнув руку за подарунком, то німець відразу сховав ліхтарик за спину. В передчутті якоїсь там вистави, всі німці облишили все і позбігалися на галявину. Навіть рудий єфрейтор перестав грати на своїй губній гармонії отой нудний німецькій шлягер, чи як зараз кажуть модний хіт:

– «Ах, ты милый мой Августин, Авгусин! Августин!»

У цей час отой рижий і конопатий почав показувати жестами, що треба зробити щоб отримати ліхтарик. Він під гомеричний регіт своїх колег спускав штани і біг до дерева туди і сюди. При цьому, цей збоченець наче чапля на болоті підкидав до гори свої волохаті, худорляві ноги, як ото в борделі повії пританцьовують канкан під мелодію Імре Кальмана. Всі присутні хапалися за животи від подібної витівки. Хлопець переминаючись з ноги на ногу на одному місці опинився у замкнутому колі глядачів. З одного боку йому аж ніяк не хотілося привселюдно знімати штанці, але з іншого боку так кортіло мати отого злощасного ліхтарика, що так спокусливо миготів в руках у німця. Внутрішня боротьба з відчуттям сорому і бажанням отримати за дурняка ліхтарика виливалися в оті відверті його вагання, які були аж занадто помітні нелюдам. Забувши про обачність і залишивши зброю в кузові автотранспорту, самовпевнені німці позбігалися до купи. Кожен із них намагався підохочувати хлопця плескотом у долоні і вигуками:

– «Vorwarts! Давай Кinder!»

– А будь що буде – поборов свою цнотливість вирішив Василько.

Скинув зі своїх худеньких плечиків помочі і тримаючи в одній руці штанці, щоб не загубити, він мов отой прапороносець, побіг мерщій від порогу до дерева і назад. П’яти у малого прилипали аж до самих сідниць та так, що виляски йшли навколо. Шквал реготу підняв з дерев навіть сонливе вороняче царство, яке у передчутті поживи постійно супроводжувало цих різників. Карателі хапаючись за животи повзали по траві, мов вужі. Звісно ніхто не збирався малому віддавати ліхтарика. У Васька від такого обдурювання затрусилася нижня губа, а з очей полилися невтішні сирітські сльози. Це викликало у зайд ще більший регіт, та раптом ззаду них почулося притаманне їм, оте окличне :

– «Halt! Hande Hoh!»

Вмить на подвір’ї наступила гробова тиша. Тільки десь там у лісі зозуля почала гулко так кукувати, розпочав відлік відведених для окупантів залишки життя. У декого з есесівців враз змокріли підштаники, звісно не від реготу, а з переляку. Зібрав з автотранспорту облишену без належного догляду німецьку зброю, позаду карателів стояли українські повстанці. Бородач, у пілотці з тризубом, мабуть старший, при тому з докором у голосі зазначив:

– Не годиться отак дорослим кривдити дітей!

Командир, підійшов і зірвав з ґудзика на грудях у рижого фельдфебеля ліхтарик і вдячно простягнув його Васильку.

– Тримай синку. Ти його по праву заслужив. Якби не ота твоя витівка з стриптизом, могли загинути багацько наших вояків – відказав він.

Зодягнутий у трофейну уніформу цей, видно доброї душі чоловік, чомусь нагадав Васильку його батька.

– Тільки чого вони отак як німці зодягнуті? – подумав малий.

А воно, якщо добре збагнути і не дивно, бо порівняно молода Українська держава окрім свого знедоленого народу, ще не мала на той час у повному обсязі а ні своєї зброї, а ні обладунків чи у повній мірі державної атрибутики.

Повстанці погрузив карателів на їх же автотранспорт повезли їх туди, куди непрохані гості збиралися самі – до Чорного лісу. Німецька вівчарка отримавши волю і позбувшись своєї колабораціоністської приналежності не захотіла ні з ким із них бути, бо мабуть по натурі була пацифісткою. Проте, то було потім, а зараз один із колишніх червоноармійців, навіть направив на неї свою «трьохлінійку», але Василько підбіг і затулив собою собаку. Командир з докором поглянув на свого підопічного вояку. Не чекаючи нічого доброго від озброєних незнайомців, вівчарка крутнувши на одному місці коло, чкурнула до лісу. Коли всі відходили, то німець, що скоріше за все походив з багатодітної родини, ткнув Васильку плитку шоколаду. Поглянув на фото своєї дружини і доньки єфрейтор і собі віддав йому губну гармоніку з таким виразом на обличчі неначе наперед знав, що їх чекає далі. Щоб хто не казав, але ким би не був до початку війни німець чи австрієць, там: фермером, робітником чи крамарем, все одно у душі це покоління назавжди залишилося враженим нацистським фанатизмом «Deutsche uber alles»

Не пройшло і години по тому, коли цей набрід зник за поворотом шляху, як із лісу донеслася безладна стрілянина і великої сили вибух. Як пізніше з’ясувалося, карателі якимось чином розв’язалися по дорозі і напали на охоронців. Зав’язався рукопашний бій. З тої пори неподалік від цього хутора на галявині лісу з’явилися п’ять свіжих земляних горбочків з дерев’яними хрестами. Хто під ними назавжди заспокоївся, ніхто не знав. Щоб не наражати на небезпеку рідню, такі могили майже завжди залишалися місцем спочинку невідомого вояка. Правда у німців на грудях завжди висіла овальної форми алюмінієва табличка з подвійним номером, одну частину якого відламували, а іншу залишали при загиблому. Зосталося загадкою, куди поділась німецька ота техніка? Важко сказати. Вірогідно повстанці її загнали у болото і підірвали. Пізніше там школярі знаходили різні залізні уламки з яких майстрували собі ножі і самопали.