Козельщина жахливіша за Катинь

ХVІ

Няня

Коли двір спорожнів від непроханих гостей, Василько знайшов собі інше застосування. Він по приставленій до даху драбині заліз на горище своєї хати і за допомогою трофейного ліхтарика натрапив там серед різного антикварного мотлоху, на мисливські чоботи. Отож, не довго вагаючись хлопець притягнув їх на ганок. Далі малий почав взуватися. Правда для нього і одного чобота вистачило би, як мовиться із головою, бо худеньке тільце майже повністю влазило до однієї халявки. Зовні з чобота, мов з лицарського обладунку стирчала лишень русява голівка. Раптом на відкрите всім вітрам подвір’я вскочив величезний чорний вовк. Василько ладен був втекти у відкриті навстіж сінні двері до хати, але де там. Отак відразу вилізти з цієї штучно зробленої ним самим пастки, куди сам себе засадив, у нього ніяк не виходило. Втративши рівновагу, шкіряний скафандр покотився з ганку та прямісінько, як то мовиться, до вовка в зуби. Роззявлена здоровенна чорна пащека звіра наблизилася до нього. Хлопець з переляку навіть зажмурив свої оченята і відразу відчув дотик до носа шорсткого вологого язика. То звір лизнув його, та прямісінько в обличчя. З чорної при чорного пащі кудлатого вовка на нього дмухнуло кислувато-молочним подихом. Коли Василько нарешті спромігся відкрити одне око, то побачив над собою симпатичну морду здоровенного вовкодава. Губа у кутках пащі звіра посмикувалися до гори відкриваючі кутні зуби, та так, що здавалося вовк нахабно усміхався до нього. Нарешті, Василько упізнав в цій чорній звірині врятовану ним німецьку вівчарку. А та, ухопивши хлопчину за комірець сорочки почала витягати його, мов своє неслухняне щеня, із полону чобіт. Далі собака простягнула до Васька свою праву лапу, неначе здоровкаючись чи укладаючи мирну угоду. Малий потис її правицю, і мотнувшись до хати, через хвильку приніс прихований матусею для нього глечик із перловою кашею. Голодна псина з жадібністю накинулася на їжу і вилизала до блиску щербату полив’яну миску, в яку хлопець висипав свій обід. Коли на вечір Ольга повернулася до дому, то ледь не впала від побаченого – на ганку в обіймах із здоровенним вовком спав її синок. Жінка кинулася вперед, щоб визволити дитину, але чорний звір лизнув їй руку і обережно, щоб не розбудити малого, тихесенько заскавучав їй. А далі ця приблуда посунулася вбік пропускаючи господиню до хати. Не знаючи, що його собі подумати, Ольга стояла не в змозі зрушити з місця. Собака так жалібно дивилася на неї і при тому тихесенько попискувала, що жінка не втрималася і на пів жартівливо промовила:

– Та не заберу я його від тебе! І врешті-решт, чиє ж це дитятко? Твоє чи моє?

Вона і сама в дитинстві любила собак, але коли ж то було. Неначе відчув присутність матусі Василько враз прокинувся і відкрив свої оченята .

– Синку, а що це за кудлата приблуда у нашому хазяйстві? – поцікавилася у нього Ольга.

– Та це матуся германів собака. Мабуть у неї окрім мене не залишилося нікого – зробив той свій логічний висновок.

– Мамцю, хай собачка залишиться у нас. Будь ласка, не проганяй!

– Ага собачка. Та це ціле телятко. А чим же я буду вас годувати? – забідкалася жінка.

– Та якось воно там буде, – почесав потилицю невпевнено відповів синок.

Неначе і собі щось вставляла підгавкуючи, по своєму вторила йому зарозуміло вівчарка.

– А як же хоч звати тебе шельма? – запитала Ольга.

– Та Либа. Дивись мамцю як вона сміється.

Неначе почув про свій хист, собака у підтвердження слів задрала верхню губу, як справжній жартівник.

– А й справді, – погодилася вона.

Повертаючись із роботи, де Ольга підробляла вже посудомийкою на кухні німецької їдальні для літунів, вона не раз приносила Либі кісточки. Ухопивши якійсь там маслак, та бігла мерщій ховати його на город, про чорний день. Щодо Василька, то собака для нього була справжньою живою лялькою. А що ця двійня витворяла при її відсутності, то це треба було тільки бачити. Здоровезна, мов телятко, вівчарка розганялася і прожогом неслася на хлопчика, але перед самим його носом різко звертала вбік або перестрибувала, як ото робив Василько плигаючи через пляшку. Бувало й так, що вівчарка падала біля Василька і той вилазив їй на спину. Потім Либа піднімалася на всі чотири лапи і обережно, щоб той не впав, катала свого Мауглі по усьому двору. Та Василько мріяв мати справжнього коника-горбунка, про якого не раз перед сном розповідала йому в казках матуся. Якось Ольга дорікнула сина, що як можна бадлятися із такою брудною невмивакою, як Либа. Василько, як мовиться, намотав те на вус. Отож коли ненька відлучилася кудись, він вирішив викупати собаку. Спроба затягнути Либу у діжку з водою закінчилася повним фіаско, бо важка вівчарка була ще не під силу малому. А хитрюща звірина робила вигляд неначе ніяк не могла збагнути, що малий від неї хоче. А про себе мабуть таки подумала:

– Ще, чого доброго, втопить.

Впертий Василько, для усунення зазначеного матусею недоліку, витягнув волоком із сіней дерев’яні ночви і поставив їх посеред двору. Потім почав з колодязю доставати воду. І треба ж було йому отак не втримати мотузку прив’язану до цеберка. Повна води посудина зірвалася з рук і полетіла вниз розмотуючи мотузку, а від так колодязну корбу. Ось чому Васько відразу отримав добрячого стусана по голові від розкрученої ручки. Хлопця неначе корова язиком злизала, але відлежавшись на траві він не покаявся. Із завидною впертістю Василько вирішив все таки завершити намічену санітарну операцію. Ухопивши, бідну Либу за лапу Василько з останніх сил потяг її до корита. Навіть тоді, коли малий мив собаці пальці лап і обкатував водою її чепрак, то та псина героїчно усе терпіла. Проте умокрівши до нитки, вона віддячувала малого сповна тим, що обтрушуючись обкатувала того з голови аж до п’ят тисячами бризок. Частенько здалеку Ольга спостерігала цю кумедну картину. А про те вона добре знала, що за Васильком є кому вдома доглянути. Волохата нянька не дасть його образити нікому. Нарешті, угледівши неньку, синок зі своєю вірною чотирьохлапою подругою, здійнявши лемент і куряву аж до самого неба навипередки летіли їй на зустріч. Інколи, загравшись, малий засинав у собачій будці, яку він разом із матусею змайстрував з ящиків від авіабомб. Василько так любив Либу, що не раз засинав у неї на лапах, міцно обійнявши своїми рученятами за кудлату голову. Та ось, нарешті, прийшла зима. Випав скрізь сніг. Василько почав запрягати Либу в санчата і вони, мов чукчі чи евенки, відправлялися на полювання. Та коли вдарили по справжньому різдвяні морози, то матуся дозволила Либу забирати в дім. Біля печі для неї вона навіть постелила килимок, але варто було Ользі кудись там відлучитися, як Либа в зубах переносила свій килимок до ліжка на якому спав Василько. А от коли малий прокидався, то тоді починали ходуном ходити дошки підлоги від їхніх ігрищ. Минали дні за днями, а місяці за місяцями. Нарешті, прийшла довгоочікувана весна, а із нею тепле сонечко. Забили ключі і на галявині розцвіли проліски і лісові фіалки, від чого все подвір’я навколо здавалося покрилося голубим килимом. Василько збирав цілі букети лісових і полових весняних квітів, якими, як міг, прикрашав хату. У хід тоді йшли усі бляшанки і склянки, банки і баночки. Стіл, підвіконня, припічок, поличка усе де тільки можна було прилаштувати букети були заставлені пролісками, фіалками і сон-травою. Їм на зміну приходили великі польові брунатні дзвіночки і білесенькі дзвіночки конвалії. Цілі оберемки персидського махрового бузку різних кольорів і відтінків разом із цвітом акації до запаморочення наповнювали квартиру. Квіти аж до самої глибокої осені ставали чи не єдиною прикрасою їхнього повсякдення.