Козельщина жахливіша за Катинь

ХVІІ

Годувальниця

Десь так на паску з лісу до них приблудила худоребра корівонька. Звідки вона прибилася? Від кого втекла? Хто його знає. Та тільки подібні випадки у ті часи були далеко не поодинокі. Багато колгоспної худоби не евакуювали і погоничі гнали її за лінію фронту на схід своїм ходом.. Коли німці завертали стадо, то змушували пастухів гнати скот у зворотному напрямку. Тоді багато чого і кого блукало лісом не тільки з домашньої худоби, але і з лісової братії: унерівців, бульбовців, мельниківців, бандерівців, червоних партизанів, бранців з німецьких концтаборів і просто біженців з розстріляних чи спалених селищ. В той день якраз Ольга була вдома, коли у розчинене вікно почула оте жалісливе мукання. Не вірячи своїм очам, господиня вийшла на подвір’я. Там жінка і угледіла приблуду –. рябу корівку, біля якої крутилася Либа. Мабуть це її була робота, бо та намагалася весь час заглянути Ользі в обличчя і почути схвальний відгук, а ще краще отримати чогось такого ласенького у нагороду. Роздуте вим’я не давало бідній скотинці, а ні ходити, а ні стояти на одному місці.

– Ой, Боженьки мої! – тільки і спромоглася вимовити жінка .

Сплеснувши долонями, вона ухопила старенькій ослінчик і єдину стару каструлю із залуженим оловом дном. Ольга кинулася негайно поратися біля смирної такої, і по очах видно, розумної корівоньки. Хазяйка дала їй кусень чорного добре посоленого хліба і помила теплою водою з діжки вим’я. Потім лагідно так приказуючи до неї почала доїти:

– Бідолаха ти моя! Чого ж таку красуню хазяєва не доглянули? Ще б трохи і у тебе, красуня ти наша, молоко перегоріло.

Корівка скоса поглядала на свою рятівницю і буцімто погоджуючись, погойдувала схвально своєю рогатою головою. У кого, а у Василька з цього приводу радощів було повна пазуха. У перше в житті він від пуза напився свіжого солодкуватого на смак молока. Коли матуся наварила йому з молока і ячмінного борошна киселю, то хлопець був на сьомому небі. Де тільки міг Василько познаходив, якусь більш менш підходящу посудину і перемив її. По самі вінця він позаповняв їх кисляком і вершками. Підвісив на мотузках під стелю до бантини колиску з наполовину повною вершків сулією, вони гойдали з ненькою її до поки не зіб’ється справжнє коров’яче масло. Дісталося молока і незмінній подрузі Василька вівчарці Либі, яка смачно чавкала, а потім старанно вилизувала язиком з тріснутої миски все молоко до останку. А ще вони полюбляли робити запіканку з сиру і вбитими туди курячими крашанками.

 – А як же будемо кликати корівоньку? – запитала сина Ольга.

 – Та звісно, що Найдою, раз вона знайшлася, – немов старий, відповів той.

Отак з’явилися у Василька нові клопоти. Тільки ото сходило сонце, як подоїв корівку, матуся відпускала нерозлучну цю трійцю на пасовисько, а сама бігла на роботу. Проте хто кого і куди вів, чи випасав, то ця відповідь була під великім знаком запитання. Здалеку із зарості різнотрав’я видно було лише корівоньку, а осторонь чорне телятко. Проте якщо уважно придивитися до високого стебла польових мальв та свічок кінського щавлю, дивини, то поруч можна було розгледіти також і русяву маківку пастушка. Найда весь час озиралася на свою гоп компанію, чи бува хто там із них не відстав, і зачекавши, знову рушала на квітучі свої галявини. Василько купався у цьому різнотрав’ї і здавалося, що той пастушок із нігтик є невід’ємною квіткою у букеті духмяного червоного пахучого і синього кудлатого дикого горошку, золотавих лютиків, голубого барвінку, синіх топірців. Обабіч стежки синіми квітками упирався до неба Івана батіг. Бузковий квіт медуниць, білих ромашок і червоних кульок конюшини здавалося заполонив весь простір. Вівчарка Либа мала чудовий слух, тож коли з лісової гущавини наближалися сторонні люди вона чимдуж гнала корівку подалі. Притому ухопив Василька за край сорочки, вона хазяйновита ховала малого в кущах, як то у нас мовиться, від гріха подалі. Вона мабуть знала, що розумний викручується з кепської ситуації, а мудрий ніколи не потрапляє. Борсаючись із собакою, Василько забував про все на світі. Непомітно отак минав час. Та якось трапилося, що не сіло вам, не впало замукала Найда і друзі кинувся до неї на поклик. Дивно, але навколо нікого не було, та і кудлата Либа за цілу версту давно вже почула би присутність когось чужого.

– Щоб то воно могло означати? – подумав малий.

Який же подив був у нього, коли перед мордою Найди пастушок угледів білі відьмині кола пророслі луговими грибами печерицями, які у народі мабуть не випадково прозвані коров’яками. Ота круторога годувальниця стояла мов укопана і значуще так погойдувала головою, мовляв налітай не лінися, збирай. Зі своїм уловом на вечір поверталася уся ота чесна компанія. Коли Ольга здаля побачила на пів голого свого засмаглого синочка із торбою за плечима то відразу і не зрозуміла, що то й до чого і де поділася його сорочка.

– Мамцю, ось тільки поглянь, скільки грибів ми назбирали! – похвалився Василько.

– І де ж це ти їх стільки познаходив? – поцікавилася матуся.

– Ви, мамо, не повірите, але то наша Найда знайшла їх на пасовиську, – відказав він.

У підтвердження сказаного ота рогата скотинка ствердно замахала рогами. А які такі добрі виявилися оті гриби, та ще смажені на коров’ячому маслі, то це передати просто не можливо. Їли гриби всі, навіть всеїдна Либа із задоволенням смакувала. У клопотах непомітно пролетіло червоне літечко. Прийшла осінь і бабине літо останніми промінчиками золотило курносеньке обличчя Василька. Десь так на Покрову, ні сіло ні впало, серед білого дня повалила пороша. Зів’яла трава враз покрилася льодяною скоринкою. Ноги у Василька почали розходитися у своїх думках, куди ото їм заманеться. Провалюючись, аж до землі, Найда обійшла безпорадного пастушка і простягла тому свій хвіст. Ухопившись однією рукою за нього, мов за мотузку, Василько простягнув свою торбинку в зуби Ладі, що мов кобила на льоду теж безпорадно ковзалася на животі. Зустрічний вітер валив їх із ніг і сліпив очі. А про те рогата нянька, з купою снігу на лобі, мов у хутряній шапці, краще за всіх знала куди їй правити. Вона, мов приречений штрафбатівець, що йшов під зливою куль на кулемет, вперто тримала курс до рятівного лісу, ламаючи під своєю вагою снігові коржі. Під кронами дерев вітер трохи послабішав і вже можна було хоч через раз дихати. Отак вервечкою, мов отой дід за ріпку, а Жучка за внучку, прибув цей караван до клуні. Крізь шпарки у стелі і тут просипався на сіно сніг. За віконцем гуділа і вила біснувата хурделиця, а в середині було порівняно тепло і затишно. Від корівоньки йшов пар, а з її боків, мов обладунки панцера, сповзала льодова шкарлупа. Василько заходився мерщій обтирати ганчірками свою рятівницю, а та вправно підставляла йому то один, то інший бік. Отак під одноманітне хрумтіння жуйки в обнімку з тепленькою Либою у яслах хлопець незчувся як і заснув.

Коли Ольга побачила, що заходить з-за лісу чорна хмара, то побігла до дому, а це не близькій був світ. Добре, що хоч сусіда підвезли. Коли уся засніжена вона вбігла до хати, то там не застала сина. Жінка кинулася в першу чергу до клуні. Відгорнув з проходу сніг і розчинив двері Ольга угледіла незворушну картину, а саме оту нерозлучну трійцю мушкетерів на привалі. Вона зупинилася на порозі в нерішучості порушити цю ідилію. Покосившись у бік Василька, плямиста корова усім своїм видом давала жінці зрозуміти, щоб та не хвилювалася.

– Усе буде добре. Бачиш я тут із ними, – неначе говорила та.

Ольга на все те дивилася немов крізь пальці. На одну няньку більше чи менше, яка вже там їй різниця. Либа не спала, бо собаки, як відомо, зовсім не вміють спати. Якби не вони, то втомлена за день доісторична людина ніколи не вижила в оточенні хижого звіра, навіть у печерах. Дикі хижаки напали б на безпорадного сонного володаря світу, так принаймні вважають себе деякі тупоголові індивідууми, і роздерли б свого конкурента-м’ясоїда на окремі шматочки. Ольга взяла сина на руки, і загорнувши у свою теплу хустку, понесла звідти. Звісно, що Либа не відставала від неї, а ні на крок, і теж, задираючи голову, попленталася до теплої хати. Жінка протопила і миттєво у хаті стало тепло, затишно, як у Бога за пазухою.

За ніч хурделиця вщухла, а на ранок знову виглянуло сонечко і сніг навколо розтанув, неначе його ніколи і не було. Поснідавши зі своїми друзями, Василько вже зодягнутий у більш-менш теплу одежину, подався на зустріч новим пригодам. Немов читаючи заповітні думки свого підопічного, Либа, якось, пригнала з лісу ще і кульгавого коника. Хто-хто, а Василько був на сьомому небі від щастя. А як же, це йому Либа підігнала справжнісінького коника. У батьків Ольги до розкулачення були коні. Працюючи з раннього ранку до пізньої ніченьки, мов прокляті, часом не доїдаючи, багатодітна родина гуртом доглядала за кіньми, як за немовлятами. Її батько весь час приказував, що добро само до хати не заходить. Прокинувшись від далеких спогадів дитинства, Ольга запитала у Либи, що за звичкою крутилася поруч, заглядаючи їй в обличчя, чи бува та не похвалить її за гарний вчинок. А може за труди ще чого доброго і цукрову кісточку дасть.

– І чим же я буду ото годувати твого коня-приблуду, та ще калічку? – запитала Ольга.

– То звісно чим, сіном, – зарозуміло відказав Василько.

– А я не у тебе запитую, – осмикнула сина Ольга.

– Багато ви обоє розумієте, – і додала:

–Вівса треба давати тобі конику!

– І молока, – встромив свого носа Василько.

– Ну що ж, хай буде по вашому, – погодилась вона.

У знак примирення Ольга погладила Либу і почухала їй за вухом.

–Ура ! – закричав Василько, і вони з Либої підскочили, мов по команді, вгору.

Коника прозвали Буяном, бо він виявився такої самої вдачі як і Василько та Либа. Тепер-то, було вже у Ольги цілий комплект мушкетерів. Добре, що під вікном ріс гостролистий зелений кущ живокосту. Отож, накопавши у дворі коріння живокосту, Ольга запарила його і почала прикладати до хворих суглобів коника компреси. Вже через кілька тижнів Буян, як нічого не трапилося з ним, вистрибував у дворі разом з усіма домочадцями. Після одужання коника Василько пристосувався сідати на нього спочатку із дерева, а пізніше із драбини. Невдовзі у такий спосіб він навчився без сідла верхи кататися на Буяні. Широка спина і густа грива, що ще потрібно справжньому козачкові. Ось тепер, малий вже не губився у високих заростях чагарнику чи очерету. Якось, Ольга випросила у людей на хуторі плуг і підводу. Спочатку вони викопали усю картоплю і посадили озимину. Правда за плугом ходила Ольга, а за погонича був Василько і Либа. Вправившись ота бригада відправилася на заготівлю на зиму сіна. Матуся серпом жала траву, а Василько згрібав її граблями у стіжки, а вже потім, погрузивши на підводу, верхи правив до дому. По справедливості кажучи, Буян і сам добре знав куди йому треба було йти.