Козельщина жахливіша за Катинь

ХVІІІ

Ім’ям радянської влади.

Плинув час. Десь так вночі налетіли радянські бомбардувальники і у пух і прах рознесли оте німецьке літовисько. Війна стороною обійшла їхній хутір і посунула далі до кордонів Польщі, Чехії, Словенії, Угорщини, Румунії та Австрії. Якби не корівка Найда, то невідомо як би вони усі і вижили. Уся надія покладалася тільки на неї. Але у житті не може весь час бути добре, та ще де, – у Радянській державі. Я не маю на увазі ще, той податок, яким обкладала влада навіть курей. Інспектора з фінвідділів діставали людей навіть, якщо ті оселялися на островах, як то у Кременчуці на острові Динці серед Дніпра. Проте, заздалегідь забачивши збирачів податків, рибалки виганяли у плавні і гущавини лісу усю наявну худобу, бо дійшло до того, що своїм дітям доводилося молоко розбавляти водою. Чи то завидющі очі сусідів, яких завжди жаба давить, чи то так світ влаштований, але незабаром і до родини Гнибіди підібралась біда. А тут, як мовиться, біда ходить не одна, а зі своїми бідунятами та так, що відчиняй навстіж не хвіртку а браму. Правда у вдови обійстя було не огороджено, так що біди, мов ті таргани, полізли не те що з усіх шпарин, а навіть із усіх сторін.

А почалося все з того, що старий каліка поштар на ровері доправив казенного листа в якому повідомлялося, що капітан Іван Фролович Гнибіда безвісно пропав. Від тоді Ольга почала боятися вже не німців, як родина червоного командира, а отих своїх ріднесеньких визволителів, як родина ворога народу, що перейшов буцімто на бік німців. З якого ото пришелепуватого розуму, хто переходив би до приречену на поразку після розгрому під Сталінградом і Курськом гітлерівську армію. Щось не було зареєстровано, щоб німці добровільно переходили на бік Червоної Армії, коли та панічно відступала до Москви. Хіба що на початку війні кордон перейшов в районі застави Лопатіна і то всього-на-всього один німець на прізвище Альфред Лістов. Проте, у нашому випадку оргвисновки не забарилися. Невдовзі верхи на коні до хати прибув «яструбок» на прізвисько Петро Абрамов. Згідно «беріївської» амністії, цей Іуда здав усю криївку зі своїми вчорашніми однокашниками. Тоді за доносом зрадника прибув на американських «Студебекерах» ціла рота викормлених на народних харчах, озброєних до зубів енкаведистів. Оточивши з усіх боків хату, вони розкрили схорон і наказали повстанцям здатися. У відповідь вони відстрілювалися до останнього набою, а останню кулю кожен залишив собі. Отак, «искупили свою вину перед Советской Родиной» не тільки цей зрадник. Мало того Петро Абрамов почав прислужуватись перед новою окупаційною владою. По його доносу оперуповноважений без суду і слідства прийняв рішення «Именем Советской власти конфисковать у немецкой пособницы и жены перебежчика, Ольги Яковлевны Гныбиды, корову и коня».

Цей Петро сам напросився бути виконавцем того вироку. А утім, коли «яструбок» з форсом прибув на подвір’я вдови, то настовбурчивши шерсть і вишкіривши зуби, його зустріла німецька вівчарка. Хоча вона, напевно, не знала грамоти і припису постанови не читала, проте, відразу збагнула наміри цього «благодійника». Розігнавшись і плигнувши зі всієї дурі на круп худореброго коня, як це роблять вовки, Либа так підсадила чотирьох копитного, що той із переляку, без малого не простягнув копита разом зі своїм вершником. Переляканий у смерть кінь, кольору дитячої випадковості, рвонув звідти та так, неначе зграя вовків гналися за ним.

Коли з роботи повернулася Ольга, то Василько розповів їй про цю, як йому тоді здавалося кумедну історію. Але ще досить молода жінка відразу зрозуміла, що до чого і звідки ото дує вітер. Зовсім недавно, цей Петро отримав від неї відворот у своїх домаганнях, і у такій спосіб цей аморальний тип вирішив помститися, та ще кому – дитині. Багато чого недоброго розповідали люди з околишніх сіл про цього підступного колишнього комсомольця, та якось їй не вірилося, що той колишній однокашник добереться і до них. Замислившись про щось своє, ненька впевнено промовила:

– Прийшов час тепер і тобі Василько поберегти нашу Либу, як вона рятувала тебе. Звісно цей недобиток, допоки буде жива наша захисниця, не суне свого носа сюди на хутір. Тож буде шукати спосіб позбутися собаки. Тому, при найменшій загрозі ховай Либу подалі. Зрозумів, синку!

– Та що я маленький, – звівши до купи брови для солідності, відказав він.

Отож, як тільки Василько помічав щось підозріле, малий відразу хапав за нашийник Либу і вона по команді «місце» прожогом бігла до собачої будки. Немов син ворога народу Костя Ємельяненко, що кинувся на амбразуру дзоту під Павлишем, так і Василько затуляв собою від смерті найдорожче що мав.

Та одного разу Васильку не поталанило. Він пізно угледів, як зайчик від оптичного прицілу німецької гвинтівки ковзнув по будці. І треба ж було саме в цей час висунути голову Либі і дослухатися до чужих кроків збоку лісу . Відразу пролунав, мов зламаний сук, постріл, і куля пролетіла у малого повз вухо, поцілила в Либу. На чорному тлі з лоба вівчарки зразу заструмилася цівка крові. Василько підставив долоні, але рученята переповнювалися червоною палаючою життєдайною рідиною, що покидала його найліпшу подругу, якою для нього була Либа. Він гладив її однією рукою, а іншою намагався долонею затулити кровоточиву рану. Малий безпорадно обтирав кров і кликав собачку, не розуміючи чого вона мовчить і не ворушиться.

– Либа! Мила моя! Відгукнись. Прошу тебе ріднесенька. Відкрий свої оченятка.

Малий брав і своїми пальцями відкривав Либі вгасаючи помутнівши враз карі очі.

Ользі з самого ранку було якось на зле, а потім ураз наче щось обірвалося всередині. У передчутті біди вона кинула роботу і побігла до дому. Дивно, але її ніхто не зустрічав. Здаля вона угледіла розчинені навстіж хатні двері, а біля будки у калюжі крові скривавленого сина. У неприродній позі лежав Василько, міцно притискаючи своїми рученятами до грудей чорну, мов вуглина голову Либи. Невтішне горе звалилося на його білобрису голівку. Природа попіклувалася так, щоб не травмувати свідомість дитини і тому малий був у тому близькому до сну стані. Наблизившись, вона побачила у всій потворності криваву бійню біля своєї хати, що вчинив тут радянській запроданець. Ольга впала на коліна і підхопивши, наче пір’їнку, тільце свого сина, високо підняла його над головою і заволала на весь ліс отим роздираючим душу материнським криком:

– Боже! Благаю! Змилосердься і не відбирай у мене останній колосок!

І сталося чудо: Василько відкрив оченятка і спантеличеним поглядом почав озиратися на всі боки. Ольга собою затулила будку із вбитою Либою і понесла малого до хати, а поклавши на ліжко, тихо приказувала:

– Спи, синку, все буде добре.

Коли малий мирно засопів, вона тихесенько переодягла його у чистий одяг, і взявши вишитий вінчальний рушник, вийшла з хати. Неначе свою первісточку доньку, Ольга загорнула до нього Либу і віднесла до садку. Там біля могилки своєї донечки під яблунею вона викопала заступом могилку і поховала няню свого сина, яка за такий короткій проміжок часу стала для них повноправним членом родини. Ольга стояла і по її щоках текли нескінченні гіркуваті, мов полинь, вдовині сльози.

– А де ж твоя могилка, коханий ти мій Іванко? – піднявши голову до неба, питала вона.

– Чи поховали тебе по людські, чи як отого харцизяку, металевими крючками затягли на купу до ями і чи загорнули або присипали? – зверталася вона до свого коханого чоловіка.

У ту ніч пожалували і нові хазяї на чуже добро. Вони увели корівку і коника. Ольга навіть не вийшла із хати і не чинила отим голодранцям перепони. Їй досить було і втрати її батьків, що згнили у Соловецькій буцегарні. У неї був син Василько заради якого їй треба було жити і за якого її спитає чоловік, хай хоч і там на небесах.

На ранок Василько прокинувся і відразу кинувся на подвір’я. Він кликав і не знаходив свою подругу.

– Либа! Либонька моя! Де ти від мене сховалася.?

Але тільки Чорний ліс вторив йому відголоском:

– Либо! Де ти?

Василько кинувся до сарайчика, але і там було пусто.

– Мамо! Що це коїться? Де Найда? Де Буян? Куди все поділося? Хіба так буває?

Син дивися на неньку отими голубими батьківськими оченятами і у тому погляді стояв невтішний дитячій смуток.

– Не вберегли ми, синку, свого щастя. Вночі прийшли з отим проклятущим Петром із сільради п’янчужки, і відібрали у нас все. Знову синку нас залишила радянська влада на призволяща.

Притуливши до грудей ураз подорослого сина, Ольга залилася рясними вдовиними слізьми. Вони здоровими горошинами падали малому на голівку з якої неодмінно виростають месники.

– Мамо, а коли до нас повернеться Либа? – знову по дитячому не вгавав Василько.