ХІХ

Де ж ти дитинство моє волошкове?

Втрата годувальниці доконала Ольгу і вона наступного дня вже злягла. Дали взнаки ще тяжкі роботи у наймах. Матуся горіла жаром і не могла вже на ранок а ні підвестися, а ні підняти голови. Вона покликала сина і наказала йому назбирати крашанок і йти на залізничний полустанок до їхнього далекого родича, до дядьки Павла.

– Попрохаєш його, щоб той дав якоїсь там розтирки. Йтимеш по просіці прямо і нікуди не звертай, а коли дійдеш до вузькоколійки там його і знайдеш. Зрозумів? –кволим голосом промовила вона.

Поставивши на ослінчику, поряд з ненькою кружку з водою, малий поклав їй на голову мокру хустку і зібрав у дорожню торбинку крашанки, подався на залізницю, щоб засвітла повернутися до дому. Поглядаючи весь час під ноги, він ніс поперед себе, неначе якійсь скарб, свою торбинку. Несподівано, на узліссі хлопець натрапив на озброєних чоловіків, що посідали край дороги і збиралися поснідати.

– Стій хлопчино! А з яких і чий то ти будеш, і чому сам блукаєш по лісу?

Василько від несподіванки зупинився, мов укопаний. Зняв з голови кепку, як годиться, він привітався із незнайомцями

– Слава Ісу!

– Навіки слава! – відповіли йому люди.

– Постривай, синку, а я тебе упізнав. Та це ж Васильок з хутора Полісся, – промовив командир.

– Пригадуєте?Це той самий малий, що відволік увагу німчури коли ми їх прищучили.

А потім раптом перемінив тему розмови і запитав:

– Що трапилося, Васильку, на вашому хуторі? –поцікавився він.

Не знаю чого, але коли малий почав розповідати про біду яка звалилася на їхню голову, то не втримався і розплакався. Він повідав їм усе, як на духу і про батька, що невідомо де загинув на фронті, і про те як пропала Либа, і як у них совдепи забрали останню корівку і увели коника. Особливу увагу в лісовиків викликала розповідь про «яструбка». Перезирнувшись, вояки якось так надто недобре посміхнулись, чи то Васильку так здалося, чи може й справді так було. Мовчки простягнувши малому дерев’яну ложку, лісні брати посадили сироту поближче до казана і запропонували йому скуштувати їхнього кулешику. Відкраяв трофейним есесівським тесаком скибку хліба і кусень сала бородач, загорнув харч у чисту ганчірку і поклав йому все це до кишені, як мовиться на дорогу. А ще загорнув у папірець якісь пігулки і засунув їх до іншої кишені. Командир повчав Василька, щоб той тричі на день давав їх матусі. А ще наказав, щоб нікому не розповідав про їхню зустріч. Отак старі знайомі розпрощалися, і вже шкода, але більше Василько з ними ніколи в житті не зустрівся. Правда окрім командира, але то зовсім інша історія.

Невдовзі закінчився ліс, і здаля почувся брязкіт вагонів та гудки потягів. Саме тут перевантажували вагони із вужчої колії, до великої. Працювали, мов каторжні, як ото мовиться робили все на пупка. Підійшовши до гурту людей, Василько привітався і поцікавився, де можна знайти дядечку Павла. Кремезний чолов’яга обернувся до нього.

– Ну, я Павло!І То і що із того.?

Василько розповів тому про свою хвору матусю і зі словами :

– Це вам за «розтірку» для мами, – простягнув йому вузлик з крашанками.

– Так ми теж полюбляємо «розтирку», – зареготали вантажники.

– Годі вам скалити зуби над дитиною. Краще б так працювали, а то чого доброго ще за «простой» вагонів доведеться платити. А ти племіннику йди у сторожку і там зачекай. А як темнішати почне і «попки» на вежах посліпнуть, то ми цистерну з сирцем подоїмо і прийдемо.

Нічогісінько не второпавши із того їхнього професійного сленгу, обвів навколо поглядом де та корівка, хлопець пішов до залізничної будки. В хатині було натоплено. На припічку лежала біла з чорними плямами кішка з кошенятами. На столі, купою навалені, якісь бляшанки з намальованою рибою. Під рушником цеглинками лежав чорний і крихкій, мов тирса хліб. Десь так через годину прийшли робітники, проклинаючи дощ і кума, який таки намагався на них повісити провину за вимушений «простой», як ото на стрілочника залізничну аварію. Дядько Павло виявляється був у них за бригадира, тому по хазяйські поставив на стіл одну пляшку, а іншу приховав під стіл.

– Зараз повечеряєш з нами, а як вщухне злива підеш, – промовив він.

Німецькими багнетами від карабінів робітники повідкривали бляшанки з бичками у томаті і порізали на куски хліб. Підштовхнув до хлопця консерви дядько промовив:

– Їж, а то бач як схуд, немов обзольна щепа, – усі розреготалися.

Але як ото було без ложки їсти – хлопець не знав. Павло помітив його розгубленість.

– Та ти племіш не губися бери ножем з братської могили хвости і голови і клади їх собі на хліб. А ні, то їж так з бляшанки. Тільки не відріж собі передчасно язика, бо ніяк буде мамці розповідати, які тут гарні дядьки, – підсміювався чудний дядько Павло.

– Ото поки усе не з’їси – «розтирки» не отримаєш.

Дядько Павло вправно повідкривав, ще кілька бляшанок і підсунув до нього буханець хліба. Коли всі випили і закусили він зі словами:

– Ну, що братва! Перекусили трохи і годі. Пішли, бо на наш подвиг чекає товариш Сталін, – Хтось матірно вилаявся і всі вийшли на подвір’я .

Знову, десь через кілька годин, мокрі, мов хлющ, ударники комуністичної праці зайшли до хатини підсушитися і погрітися.

– А що це за фокуси?– начебто так здивовано заявив бригадир.

– У нас тут поросят не має. Доїдай! А ні – забирай свої крашанки назад і йди до своєї матері. Четверта і п’ята бляшанка явно була для Василька зайвими. Та і ніч насувалася невблаганно, а йти треба ж було ген скільки та ще через ліс.

Проте, щоб не відпускати хлопця проти ночі Павло схитрував і до чаю долив трохи спирту. Не підозрюючи каверзи, малий ковтнув оту рідину і йому здалося, що він проковтнув червоного перцю. Хлопець ротом почав безпорадно хапати повітря. Йому простягнули кружку з водою, а далі Василько вже нічого не пам’ятав. Стеля пішла обертом. Ноги зробилися ватяними і якби дядько Павло завбачливо не підхопив його, то напевно упав би. Ледь чутно губи дитини шепотіли:

– Там зосталася одна хвора ненька. Що ви наробили дядечки!

Світало, коли Василько прокинувся. Скрізь покотом спали і хропіли втомлені люди. У головах у нього лежав заздалегідь зібраний Павлом вузлик із харчами і мікстурою. Василько ухопив отой гостинець і ні з ким не попрощавшись прослизнув у двері. З того часу, аж до самої смерті він не міг не те що дивитися на ті остогидлі бички і кільку, а навіть не в змозі був випити хоч склянку томату.

Хлопець біг, перестрибуючи пеньки, як отой багатоборець, не відчуваючи під собою землі. Раптом у кишені у нього щось заворушилося. Коли він просунув туди руку, то намацав там пухнасту м’яку грудочку, а коли витяг звідти, то це виявилося чорненьке кошеня. Як воно потрапило до нього туди? Важко сказати, але то була мала віддушина для обкраденого дитинства. Коли Василько вбіг до кімнати Ольга з облегшенням видохнула. Ненька картала себе за те, що додумалася відпустити малу дитину і вже втратила будь-яку надію, що побачить ще коли сина. Та слава Богу, усе обійшлося. Ольга трохи підвелася і промовила, що його тільки за смертю можна посилати.

– Матуся, я не винен! – виправдовувався Василько і витягнув з вузлика пляшку,консерви а з кишені пігулки, хліб і сало. Потім, оповів як його затримав дядька Павло.

У душі Ольга була щиро вдячна двоюрідному брату Павлові, що у того вистачило розуму не відпускати проти ночі Василька.

– От і добре, - погодилася вона.

– А то в лісі багато розвелося вовків і усякої нечисті.

– Це не так матуся! Там багато і добрих людей.

Василько під великим секретом розповів їй усе про зустріч з лісовими братами. Тими, що минулого літа побили німців, які несподівано нагрянули до них на хутір.

– Мамцю, так то повстанці, коли дізналися про нашу біду, передали тобі ліки і наказ одужати.

Незабаром прийшла тітка Марія довідатися чого це не виходить на роботу Ольга. Коли вона дізналася про її хворобу, та про грабунок, який вчинили представники радянської влади, то на наступний день пригнала їм свою козу. Ота рогата Майку і не дала їм вмерти з голоду. Десь так через тиждень тітка знову завітала до нас і розповіла, що в лісі неподалік хутора на галявині знайшли підвішеного за ногу «яструбка» Петра Абрамова. Птиці начебто йому вже встигли видзьобати очі і обличчя та так, що його упізнали лише по одягу. Ото і не вір після цього, що зло обертається бумерангом проти того хто його породжує. Чи то ліки, чи мікстура, а може кошеня, що весь час лежало на грудях у Ольги, але все то разом взяте допомогло одужати. Через тиждень Ольга вже змогла встати з ліжка, та на цьому їхні біди не закінчилися.

Майка як, оте зіньське щеня скрізь ходила за Васильком, а коли той лазив по деревах доїдала груші-падалки і яблучка-дички. Оті останні лісові ласощі, червоні зовні, від великого вмісту в них заліза, відразу червоніли на зломі. Та ця рогата гурманка найбільше полюбляла абрикоси. Вона спочатку їх чавила лапою, а вже потім злизувала кашку. З нею можна було навіть у жмурки грати, проте, вона разом із Чернишем не могли замінити йому Либу. Треба визнати, що кошеня зовсім не піддавалося дресируванню, хіба що коли хотіло їсти. Тоді воно сідало на задні лапи, і піднявши до гори передню лапу, неначе школяр руку у класі, просило їсти. Правда, під настрій Черниш, ще міг покружляти на задніх лапах. Проте котик за пів версти чув коли Василько, наловивши карасів, повертався з лісового озера. Йшов час. Черниш вже підріс у доброго кота і теж бігав зустрічати зі школи Васька. На тому всі його здібності і обмежувалися.

Прийшла осінь. Давно відгриміла війна і треба було якось прилаштовуватись і жити далі. В сусідньому селі відкрилася школа. Отож, Василько мусив навчатися. Ольга пошила йому велику торбинку для букваря і маленьку для сніданку, бо в той час дітей не годували по школах. Спочатку мати водила сина до школи, а вже потім він ходив сам. Уроки починалися, як і робота на підприємствах, о сьомій ранку. Йти до школи було десь так за вісім верств, та ще з отим гаком, що ніким ніколи не був виміряним. В ті часи школярі навчалися майже тиждень, за винятком неділі. Кожен ден треба було відсидіти шість уроків, та ще у тому одному комплексному класі. Що то таке комплексне заняття – мало кому відомо з сучасників. А це, коли одночасно розсівшись за партами, перший ряд виводив по правопису палички і крючечки, а середній розв’язував арифметичну задачку, з пункту «А» в пункт «Б». А у цей самий час старшенькі вигадували твір по малюнку Олексія Саврасова «Грачи прилетели». Довга ніч і короткий день змусили Василька зробити собі смолоскип і з ним бігти через ліс до сусіднього хутора, десь так за півтори версти. Постукавши у віконце до товариша, вони разом вже бігли до іншого хутора і так далі. Загасивши смолоскипи, вони кидали їх обабіч шляху, і повертаючись зі школи, підбирали. Великою перешкодою для школярів була неглибока, але досить таки широченька річенька. Через неї було перекинуто стовбур дерева. Траплялося, що дехто з учнів падав з отого клятого містка і тоді вже мокрим прибігав до школи. Ніякої звісно сушки там не було, тому не переодягнувшись, обсихали біля буржуйки підчас занять. В класі запалювали підвішені до стелі і стін гасові лампи з абажурами. Вони різнилися між собою за шириною гніта, що відповідало лініям (одна двадцята дюйма). Як правило це були 11, 15 та 20 лінійні лампи. Товщина гніта вимірювалася у міліметрах і відповідала силі світла, яка прирівнювалася до свічок, а не до люксів чи ват як зараз. Захисне скло такої 20 лінійної лампи у діаметрі дорівнювало 50,8 мм. з гнітом відповідно 2,5 см. Чад від «нової камфіни» – гасу, дурманив учнів. Проте, діти є діти, вони і в Африці залишаються дітьми. Звісно бешкетували всі. Намазували перед контрольною роботою шкільну дошку вощиною, або салом. Також з мідних трубочок від двигунів підбитої трофейної техніки стріляли, у кращому випадку, тополевими горошинами чи жованою паперовою промокашкою, а в гіршому випадку – сіркою за допомогою цвяха гуми чи згвинчених болтів із гайкою. Робили також рогатки і самопали, якими калічили собі не тільки пальці, але і очі. Отак, озброївшись, вони ходили до тієї столітньої школи.

Прийшов 1947 рік, що приніс нові біди та випробування для України. Зі Східної, так званої Великої України, у цей рік вивезли майже все сільськогосподарське збіжжя і там розпочався справжній голод, в той час як на Західній Україні люди із зброєю у руках не дали грабувати себе. Щоб покінчити раз і назавжди з повстанцями, з Москви прийшов наказ про завершення останньої фази операції «Вісла», згідно якої відбулася одночасна етнічна чистка, як збоку прокомуністичного режиму Польщі і Чехословаччини, так і збоку Москви. Всіх потенційних посібників «бандерівців» почали депортувати з етнічних земель Закерзоння на «Ziemie Odzykane». Ще у січні 1945 р. на Ялтинській конференції, «Керзонову лінію», на цей раз прийняли з поправками на користь Польщі, як польсько-радянській кордон. Ця угода була санкціонована у договорі між СРСР і Польщею 16 серпня 1945 року. Саме тоді непольське населення почали примусово вивозити з південно-східних регіонів Польщі на північні і західні терини, що раніше входили до складу Німеччини. Депортували і поляків зі Львівщини і інших земель, що відійшли до складу УРСР, точніше до СРСР.

Ось за таких політичних умов створених тоталітарними режимами колишніх сателітів Гітлера, а тепер друзів Сталіна, розпочалася злочинна акція під кодовою назвою «Вісла». Дійшла черга і до хутора Полісся, і навколишніх сіл. Немов бандити, вночі на їхній хутір увірвалися міліціанти і Василька разом з Ольгою, мов щенят, погрузили до кузова трофейної автівки – «Доджа 3/4», яку Василько запам’ятав на все життя. Ніхто навіть не зважив на те, що це родина червоного командира Івана Гнибіди, що загинув під час війни. Учорашні визволителі депортували їх разом з іншими людьми, кого у центральні райони України на поселення, а запідозрених по доносах «стукачів» у зв’язках із УПА – прямо до Сибіру. Проте, то вже інша історія, що мала своє продовження не тільки до 1951-55 років. Я не виключаю, що по лісах і досі зберігалися окремі схрони. Такі собі вириті в землі бліндажі, нерідко із замаскованим автономним виходом. Повітря до подібних підземних домівок надходило із якогось там дупла порожнього з середини дерева. Схорони мали різне призначення, як шпиталь, так і склад продовольчий чи зброї. Однак, при викритті схованок вони ставали і спільною домовиною для повстанців, які знаючи про жорстокі тортури на які вони наражаються, ніколи добровільно у полон не здавалися. Через те, на наказ полковника здатися у полон у відповідь були черги з скорострілів. Та коли кінчалися набої із схоронів лунала пісня «Ще не вмерла Україна». Тоді енкаведисти закидували схорони протитанковими гранатами. У свій час президент республіки Шарль де Голль заявив, що якби у нього була така армія, то німецькій чобіт ніколи не ступив би на землю Франції.

Так, десь у 90-х роках під час екскурсії до Молдови на трасі Кіровоград-Дубасари біля кафе «Південний –Буг» до нас в автобус підсів товариш у цивільному. Коли розговорилися, то він поскаржився на те, що як експерта, його послали по виклику з Управління КДБ дослідити викритий недавно бандерівській схорон. Він розповів історію, що перед самою кончиною, батько повідав сину де знаходиться схорон із зброєю і набоями призначені для борців за волю України. Комсомолець, вихований на комуністичних ідеях і ідеалах, порушив дану батькові клятву і видав місце знаходження боївки. Отак, із докором у голосі завершив свою розповідь цей незнайомець. Дорога була далека і ми розговорилися. Незнайомий мені чоловік розповів, як йому довелося служити за Уралом. Після закінчення військового училища його по «рознарядке» направили до одного із таборів. На той час він був вже одруженим, а жінка у нього була на сносях. Ось і попрохав він начальника табору, щоб той дозволив взяти собі у помічники по господарству когось із в’язнів. А приглянувся йому бородатий дядько Микола. Золоті руки мав той чоловік і добре допомагав по господарству. На ніч він мав повертатися до бараку, та я домовився, щоб той залишався у мене, куди йому дітися, навколо тайга. Якось за столом, коли ми гуртом пили чай, дядько Микола сказав, що я з України і що в дитинстві мене матуся кликала Васильком. Безумовно я був спантеличеним.

– «Откуда это вам известно? Николай Афанасьэвич!» – Запитав я.

На що дядько Микола приємним таким голосом тихо заспівав:

– Ой у лісі, на поляні, зібрались повстанці.

Посідали край дороги зробити снідання.

Що то було за снідання…– до щему серця знайома мені пісня увірвалася в мою душу і я не вчувся як підхопив її.

Неначе довбнею мене вдарило і я і кинувся до бородача вже у літах із криком:

– Командире, це ти.?

– Пробач синку. Так це я, – у «ворога народу» по зморщеному обличчю текли скупі чоловічі сльози. В той вечір, аж до самого ранку ніхто не спав. Згадували ті далекі часи мого дитинства. Більше я від себе дядька Миколу не відпускав, а ні на крок., та й у нього окрім мене нікого не залишилося. Моя Наталочка-Полтавочка незабаром народила мені сина, якого ми назвали на честь мого рятівника Миколайчиком.