Козельщина жахливіша за Катинь

                                                        (продовження)

ХХ

Дон нікого не видає

А ось відносно долі Кіндрата Опанасовича Булавіна, мало кому відомо, що він був шульгою і тому не міг сам застрелитися пострілом та ще у праву скроню. А це доводить, що відбулося не самогубство, а підступне вбивство донського отамана Кіндрата Болотникова, як і його чарівної доньки справжньої козачки. Здається мені це було в Черкаську 7 липня 1708 року. Безумовно цей злочин лежить на совісті його ближчого оточення – козацької старшини Дону.

Вражений ерудованістю на перший погляд непоказної людини Степан мимоволі обмовився:

– «Этоже сколько соли нужно засыпать за шкуру такому далеко не глупому человеку, что бы превратить его сначала у заядлого врага, а потом у беглеца. Тут что-то явно не той таво, как ево?»

Із цими словами Степан простягнув Михайлу свій запасний одяг і запропонував тому негайно переодягтися:

– «Выброси ты к лешей бабушке на ходу с вагона свое тряпье, а то погориш с ним на первой же попавшейся остановке, как швед под Полтавой. Вон на подходе уже виднеется предместье столицы Советской Украины –  Харьков. До речі лише тільки з 3 червня 1934 року Київ став столицею УРСР.

– «Где 25 декабря 17-го и была провозглашена Всеукраинским съездом Советов – УССР, ставшей с 11 декабря 1919 года первой столицей Советской Украины», – уточнив колишній студент Харьковского університету ім. В.І.Леніна – Михайло Солов’яненко.

Одяг прийшовся втікачу майже якраз. Коли Михайло переодягався, то несподівано на грудях у нього у промені сонця блиснув до болі знайомий Степану обрис срібного хрестика.

– «Откуда это у тебя?» – перепитав козак.

– То подарунок мого побратима.

І не чекаючи запрошення, Михайло розповів про давню трагічну подію:

– В середині жовтня 1919 року під час Вороніжсько-Касторненської операції наш загін лоб в лоб зіткнувся з кінним роз’їздом генерала Шкуро. Під час бою я був важко пораненим у груди і впав на повнім скачку із коня. Сталося точнісінько так, як у тій пісні співалося: "Отряд не заметил потерю бойца.” Прийшов до тями вже на землі, проте від болю не зміг підвестися. Перш за все обмацав усього себе;  начебто руки, ноги цілі, ну і то слава Богу. Раптом, неподалік так від мене у кущах чортополоху, я почув, як хтось важко застогнав. Зібравши всі сили, я підповз на поклик і побачив порубаного козака. Свою спідню сорочку я порвав на бинти і перев’язав, як міг, йому рани, але він був вже не жилець. Стікаючи кров’ю, козак розумів, що жити йому залишилося обмаль тому попрохав мене не кидати його тіло на поталу звірам і поховати за християнським звичаєм. Потім зняв з себе натільний хрестик і зажадав нахилити до нього голову і зі словами:

– Будьмо побратимами, – надів свій хрестик на мої груди.

У таких випадках варто було обмінятися хрестиками, але у мене, як у комсомольця, звісно його не було. І хоча на той час я був заядлим атеїстом, проте під пильним поглядом вмираючого не смів йому відмовити. Далі козак попросив підняти його, як мога по вище, щоб було видно безкрай степу і почути в останнє подих вітерцю з рідного Дону. Прихилившись до мене спиною, він проказав:

– «Где-то там, за горизонтом находится родная моя станица » – промовив він.

Козак попрохав мене виконати його останню волю – відшукати його рідню на Дону й передати батькові, що він не зганьбив їх козацькій рід. Потім зняв з пальця обручку і простягнув її мені і взяв з мене слово, що я не залишу його батьків, дружину і дітей у біді.

– А как звали того донця? – аж підскочив Степан.

– Ім’я своє він так і не встиг вимовити. Його голос потихеньку вгасав і він ледь поворухнув губами закрив свої згасаючи очі і вже більше не приходив до свідомості. Ось тільки на зворотному боці хрестика, я потім угледів що там викарбовано ім’я «Матвій». Лишень на наступний день на нас натрапили, зовсім випадково, сільські діти. Пригнали підводи і всіх ранених та побитих підібрали. Мого побратима поховали на сільському цвинтарі разом з іншими загиблими бійцями. Земля прийняла і примирила їх у братській могилі назавжди. Коли я трохи одужав, то частенько ходив до тієї братської могили. Багато чого тоді я передумав і відчув себе зовсім іншим. От так в житті буває, що знаєш людину кілька хвилин, а здається що прожив із нею все життя –  додав Михайло і мовчки зняв з себе хрестика і простягнув його на долоні співрозмовнику. Той, в свою чергу, теж зняв свій натільний хрестик і порівняв їх на долоні здригнувся. Хрестики були близнюками.

– Того казака фамилия была Булавин. Это мой родной брат, – тихо промовив дончак. Скупа чоловіча сльоза перлом скотилася з його мужнього обличчя. Михайло від несподіванки аж розгубився. Через тривалу паузу Степан додав:

–Нам отец заказал у ювелира Моисея два одинаковых крестика, – і перевернув свій хрестик показав Михайлу де на зворотному боці у нього було ім’я «Степан».

І тут наступила  надто важка тиша. Михайло не знав як далі бути.

– Ти, друже мій, не подумай чого лихого. Я не вбивав твого брата. Повір мені! Там під Вороніжем було суцільне криваве місиво. Після того бою ми, як виявилося, стали нікому не потрібні. Та й, по правді, на нас ненароком натрапила ватага дітлахів, що збирали у полі печериці. Я теж стікав кров’ю і ще невідомо чи вижив би.

– «Миша, я тебя не виню ни в чем. Не кори и ты себя – война есть война. Не ты… – так тебя. Скажу только одно, видно не спроста судьба так распорядилась. Где-то там, на небесах, за нас кто-то побеспокоился. Теперь по гроб мы с тобой повязаны не только крестами, но и памятью брата. Страшно даже себе представить, что ты мог и не попасть в мой вагон и никогда, – слышишь меня, никогда в жизни я бы не узнал правду о судьбе и последней воле меншого брата Матвея».

Скупі чоловічі сльози сріблястими краплинами покотилися з очей Степана капаючи, мов відкрита рана, прямісінько у стару солдатську кружку. Мертва тиша несподівано підступно увібралася до вагону. Неначе розуміючи людське горе, коні завмерли на ту мить.

– «У меня для тебя Михаил будет одна пропозиция, но об этом потом. А сейчас запомни, что я тебе скажу. Мы везем с тобой для конного завода на Дон с Одесского порта племенных жеребцов, ведь даже буденовская порода лошадей требует вливання кровей арабских скакунов. И еще запомни – окромя меня никому не открывай вагон. Если что, вон, в углу карабин – пали,  надеюсь, обращаться с ним умеешь.»

– Обижаешь! Я, почитай, всю Гражданскую с ним не расставался.

– Ну вот и ладоньки. Рядом все свои. Ежели чаво, услышим – на виручку прийдем. Главное с вагона не на шаг, і не высовуйся. Учти, у тебя покуда нет документов, а сюда навряд ли эта краснопузая шантрапа сунется. Не смотри так на меня. Мы тоже в 1920 г. от бывшего царського поручика лейб-гвардии Семеновского полка М.М.Тухачевского, комкора Тамбовського округа, получили не пряники, а удушающий газ. И не в одну нашу станицу он пустил красного кочета. У нас этот «красный демон революции» вместе из советами попили достаточно кровинушки. Я покуда отлучусь на чуток: коням там водицы принесу. Да и не мешало старшому нашому доложиться. У нас так принято по уставу.

Уловив в моїх очах занепокоєння він додав:

– А ты не боись, а то отаманом не станешь.

Михайлу здалося, що минула вічність, коли це, нарешті, почувся із зовні умовний стук. Степан прийшов не сам. З ним був есаул, який відразу вскочив у середину вагону і зачинив за собою двері. Не поспішаючи, незнайомець присів біля імпровізованого столу і налив собі із чайника в кружку чаю. Представившись начальником охорони ешелону, молодший офіцер попросив розповісти йому, якомога докладніше про себе. Як пізніше, Тарас Мовчан, а це був саме він, доповідав сотнику, що спочатку мав певні застереження відносно наміру комісарів заслати на Дон свого «агента». Проте після почутого від Михайла, про долю їх станичника Матвія та геноцид в Україні і показаного на плані випотрошеному із під підкладки, розміщення інкубатора вірусів на залізничній станції Галещина у Тараса на голові заворушилися волосся. Таке жахіття йому навіть у вісні не могло явитися. Коли Мовчан доповів про розмову з незнайомцем, то сотник Макар Безпалий наказав негайно привести того, як він тоді висловився, хворого на всю голову приблуду. Вкотре Михайло переповідав свою Одисею з усіма подробицями. Побачивши, що перед ним освічена людина у повному розсудку, козацькій сотник наказав негайно видати Солов’яненку довідку на ім’я брата Степана – Матвія Булавіна, що пропав під час Громадянської війни. На той час колгоспникам паспорти ще не видавали, а лише довідки, роблячи із них заручників колгоспно-здирницького господарства.