Козельщина жахливіша за Катинь

(Продовження)

ХХ

Дон нікого не видає

Михайло Соловьяненко не вчувся, як під одноманітне постукування вагонних коліс задрімав. Прокинувся від подиху такого, по домашньому  знайомому, духмяного чаю. Він розплющив очі і проміж висохлого стебла різнотрав’я побачив серед вагона бородача у штанях з малиновими лампасами. Підібгавши під себе навхрест ноги, як це робили за звичаєм степовики, той бородач попивав з армійської кружки чай у прикуску із грудкою цукру. Із тисячі інших запахів Михайло міг відрізнити саме цей – Іван-чай. Збирати на островах цю рослину з пурпурово-рожевими квітками, що досягала йому аж до грудей, привчав його ще батько. Раніше Іван-чай навіть продавали цілими тюками за кордон. Ледь повівши у його бік погляд, козак доброзичливо посміхнувся, і підморгнувши промовив:

– «Ну наконец-то! Проспался бегляк? Тогды подь сюды! Давай знакомиться» – і додав:

– «Я чай учора, еще з вечора тебя залетный приметил. И знаешь, сразу то і уразумел, что ты не такая уж простая птица».

– «Так чего же не выдал? Может медальку, какую-никакую на грудь повесили бы, али деньжатами подсобили. Ну надо тебе было служивий, отак оплошаться?» –підколював його Михайло.

Не звертаючи уваги на ці гостроязикі зауваження, козак відповів:

– «Дон Батечка никого! Слышишь – никогда не выдавал, тем более беглецов, вроде тебя, даже московскому царю. Заруби это себе на носу» – і додав:

– «А вот, что ты неплохой человек, я это понял сразу – по поведению лошадей. Они даже ухом не повели, когда ты пролез у них под самим брюхом. Человек ты мой дорогой, а ведь точно того не знаешь какие кони взаправду умные. Не одному из нас они не раз спасали жизнь. Под градом пуль выносили из поля боя. Вот посему я им иногда более доверяю, нежели самому себе».

– Можливо, ви і праві добродію, але мені здається, що мій маскарад конюха теж відіграв не останню роллю. Пригадую якось в дитинстві, у нас на Дранівці, село таке є на річці Сулі, трапився один кумедний і в дечому повчальний випадок, – продовжив Михайло.

– На весні у пастухів, як водиться, раз на рік перед вигоном корів на пасовисько свято таке буває. Чи то забули про нього хазяї, чи ще яка причина, не буду вам брехати, але пастух тоді навідріз відмовився випасати худобу. На ранок баби кинулися до своїх рогатих Бурьонок виганяти їх до череди. А ті ну ні в яку силу, не йдуть і годі, мукають та мугикають, роги наставляють, головами крутять і ратицями упираються. Баби наші і так, і эдак, а скотинка з двору – ну ні як. До чого тільки жінки не вдавалися і хліб з сіллю через тин давали, і зав’язували хустинками скотинці очі, бризкали свяченою водою, відшіптували на вухо, та тільки то була марна праця. Отак провозилися вони без малого не пів дня, а потім засукали рукава і взялися за своїх коханих. І ну їх в обороти брати.

– Ви скривдили пастуха! Нічого не знаємо і знати не хочемо! Це тільки ваша робота п’янички! Йдіть і уладнайте миром справу з пастухом, а не то будете самі і сапати городину, і страви варити і тісто місити, пелюшки прати і діток доглядати. Отож, не на жарт нажахані чоловіки змушені були йти до пастуха вибачатися. Вони взяли з собою добрячій шмат сала, паляницю, цибулину, квашених огірків і само собою розуміється ще цілу кварту горілки. Але той неборака уперся – ну ні в яку вам і годі, лежить собі на тапчані, і тільки що пари з вуст не пускає. Дає своїм кривдникам від коша й годі. Отак пастух промаринував ціле село без малого не тиждень, та врешті-решт змилостивився, і на ранок корови, мов дресировані тварини, як ото в цирку Дурова, слухняно так потрясли своїми кругленькими задками на випас.

А причина крилася у тому, що коли про пастуха забули, то той вирішив нагадати їм про себе у такий незвичний спосіб. Перед самим світанком узяв тай намазав свій довгий шкіряний батіг ведмежим салом і протяг ним попід тинами своїх боржників. От корови і здибилися, бо хоча вони ніде не бачили  того ведмедя, але добре відчували його дух присутності. Через кілька днів потому пройшов дощик і все змив з травички. От саме тоді оті рогаті розумаки і пішли до череди.

Козак весело зареготав, хапаючи себе за живіт, промовляючи:

– «Ну и мастак ты лясы точить. З таким попутчиком не соскучишься. Вот тебе кружка, присоединяйся к столу. Ты так апетитно рассказывал, что у меня даже слюнки потекли».

З цими словами козак дістав замотане у вишитий рушник сало з прорістю, паляницю, головку часнику й пляшку оковитої.

– «Ну что ж, раз так, то давай тогды выпьем за наше знакомство. На зло нашим врагам и воздравие наше. Будьмо!» – крякнувши від задоволення, козак продовжив:

– «Вот только, как прикажеш тебя величать?»

На що отримав більш аніж докладну відповідь.

– Батько мій, Свирид, назвав мене Михайлом. А з роду я православного – Солов’яненків. Прочани розповідали, що коли дід у церкві співав на хорах, то іноді свічки у канделябрі гасились і шибки дріботіли. Ходили навіть чутки, що мій пращур начебто на ярмарку на спір міг затягнути так, що скляний пивний кухоль тріскав навпіл. Ото було голосище, ну справжній тобі Соловей-розбійник.

– «Ну а меня» – в свою чергу зауважив козак .

– «Назвали Степаном, на честь мого далекого пращура Степана Тимофеевича Разина.

По материнской линии мы будем с роду Болотниковых, а вот по отцовской – так  почитай Булавины. Может где доводилось слыхать».

– Як це не чув! Тільки з яких це таких ви будете? Може з роду Івана Ісайовича Болотникова. Того, що втік з турецького полону і потім зорганізував повстання селян проти Москви під Калугою і Тулою. Якого потім у кайданах заслали в Каргополь, а в 1608 р. було засліплено і втоплено царськими поплічниками. Чи може від іншого – Донського отамана Кіндрата Афанасійовича Булавина, повстання якого поширилося на Слобожанську і на всю нашу Лівобережну Україну?

Ой, якби ж то тоді трохи розважливішим був наш ясновельможний Іван Степанович Мазепа, то разом з Донським військом ще у 1708 році Запорожці розбили б московських найманців. А то наш гетьман Мазепа необачно направив спочатку Слобідські козацькі полки, щоб придушити разом з князем Довгоруким В.В. повстання на Дону проти Москви, а потім вже і сам ради не мав де взяти йому у поміч союзників під Полтавою у 1709 році, щоб утамувати жадібний смак до чужого добра у Московського царя Петра І. Щоб того москаля Романова кіндрашка тоді ухопив – щиросердно зірвалося з язика у Михайла.

– «Ну да, ты прав. Именно эти выдающиеся предводители казацких восстаний и были моими предками. Пошто говорить, и походили они с одного козацького сословия. Да вот только навряд ли тебе известно, что употребленное тобою выражение «Хватил Кондратий» – обозначающее, как известно, смерть от нечистой силы, пошло от нашого атамана Донского казацкого войска Кондрата Булавина. И берет оно свое начало с того самого момента, когда Кондрат разбил карателей князя Долгорукого и обезглавил в Черкасске атамана Максимова и прочую казацкую старшину сторонников московского царя».

– Послухай мене, Степане! Я знаю значно більше ніж ти можеш собі уявити, бо рід мій теж козацький, а як відомо козаки були одного стану і пішли всі із Запорозької Січі, тут і до ворожки не ходи. Наші пращури не раз об’єднавшись на своїх чайках з Дону і Дніпра громили на Руському морі, це стародавня назва Чорного моря, турецькі галери і визволяли з татарської неволі бранців. Бувало на Січі роками гостили дончаки, або навпаки – запорожці на Кубані чи Дону. Там козаки одружувалися і навіть утворювали станиці, які і по сьогодні в своїх семантиці назв підтверджують своє походження. Та що мені тобі казати, пригадай сам, навіть в Темрюківському відділі є Полтавський полковий округ, а також Уманський, Черкаський полкові округи – не кажучи вже про цілі станиці: Уманська, Канівська, Переяславська, Новочеркаська, Новокорсунська, Батуринська, Єлисаветська, Новомалоросійська, Новодонецька, і т.д.

От візьмемо, наприклад, отамана Кіндрата Опанасовича Булавіна, у якого побратимом був ні хто інший як – Хохлачов (Хохол). Так що зв’язок козаків між собою існував, а від так і родинні зв’язки мали місце. Інакше кажучи, є усі підстави вважати їх кровними братами. Та і свої пісні, погодься друже, козаки скрізь співають однаково. Пригадаймо принаймні оту стародавню пісню «Розпрягайте хлопці коней» і тут Степан голосно заспівав:

–  «Та лягайте спочивать, а я піду в сад зеленый, там криниченьку копать».

Та хіба ж одна така пісня? І вже Михайло підхопив своїм приємним тенором:

– Диким степом яничари гнали бранок у неволю, їх шмагали канчуками, так що кров лилась по литках…або ось ще іншу – Ой, на горі тай жінці жнуть, а попід горою яром долиною козаки йдуть. І вже полилося степом пересилюючи гуркіт потягу оте:

- Гей! Долиною, Гей! Широкою, козаки йдуть! – підхоплена вже іншими донськими козаками пісня неначе пташка, що випурхнула з клітки на волю, вона полетіла над ешелоном аж під самий небокрай.

– Попереду Дорошенко! Він веде Військо, Військо Запорізьке нерозважний.

І неначе продовжуючи оту перервану піснею тему, Михайло зазначив:

– Куди б ти не їхав і де б ти не був, а скрізь де побачиш білі глиняні мазанки знай, то наше слов’янське насіння. Тому тільки за кольором одностроїв та приналежністю до того чи іншого козацького війська і різнилися козаки поміж собою раніше, як то: Запорізькі, Донські, Кубанські, Задунайські, Азовські, Чугуївські, Катеринославські та інші. На території Росії, аж до самого отого більшовицького заколоту і того розкозачення, коли 30 серпня 1918 року за наказом голови ВЦИК Якова Михайловича Свердлова (Янкеля Мовсієвича) всі донські козаки були об’явлені поза законом. А на той час існувало одинадцять козацьких військ у царській Росії це: Оренбурзьке, Тєрське (Кавказьке), Сибірське, Сємірєчєнське (Казахстан), Амурське, Уральське, Забайкальське, Уссурійське, Астраханське, Єнісейське, Закавказьке. Там теж цілі села носять і по сьогодні назви такі як і на Україні.