Козельщина жахливіша за Катинь

ХХІ

Чорні дияволи

За Чугуєвом залізничні вагони з кіньми загнали на запасну колію. Козаки по дощаним помостам вивели своїх застоялих скакунів попастися на луг. Усім дончакам було дано пояснення, що знайшовся Степана Булавіна брат Матвій, що втік із більшовицької неволі:

– Про то стороннім, ні пари з вуст! – Наказав всім сотник Безпалий.

І це було зроблено вчасно, бо почалися обшуки на всіх потягах, що проходили в ту добу через залізничну станцію Галещина. Не забарилися з’явитися і сюди, в глухий кут залізниці Харків-Одеса, чекісти. Вдягнуті у шкірянки чорного кольору, перепоясані кулеметними стрічками і портупеями з маузерами у дерев’яних кобурах на боку, і обвішані гранатами, вони виправдовували своє надане народом прізвисько «чорних дияволів більшовиків». Хвацькі підрулив на своїм замурзаним від пилюги і кіптяви кабріолеті «Rolls-Rоys», ця купка чекістів пред’явила свої мандати. Від так почалися розпитування, чи не бачили, або чи не підбирали кого по «пути следования состава». Козаки відразу зрозуміли, що тут і до чого. Як мовиться у таких випадках і до ворожки не ходи, чорні дияволи прибули по Михайлову душу. Тому козаки відповідали по військовому лаконічно:

– «Никак нет, ваше благородіє! Не могу знать! Никаво не видел! Ничаво не слышал!»

Лише один Михайло Солов’яненко наче з ланцюга зірвався і ухопив карабіна, та клацнув затвором досилаючи набій до ствола гвинтівки, наказав чекістам не наближатися до коней:

– «Санитарная зона! Не подходить! Стрелять буду!»

Сотник Макар Безпалий почервонів від подібного свавілля збоку свого підлеглого, але взяв себе в руки, почав вибачатися перед прибулими за свого надто запопадливого вартового.

– Дорогие товарищи! Только поймите меня правильно! У нас такая вот имеется инструкция от Наркома ветеринарной службы РСФР и часовой поступает строго по Уставу несения караульной службы. Так что извольте не беспокоится. – При цьому сотник нахилився перед найстаршим за віком чекістом в окулярах і нібито на вухо, але так щоб усі почули, проказав:

– Понимаете, это контужений у нас буденовец. Я, по-правде говоря, и сам его частенько опасаюсь. Поверьте мне, что к великому моему сожалению я ничего не могу с ним поделать. Он видетели заклятый, ой, извините ради Бога за оговорку по Фрейду, я хотел сказать закоренелый большевик!» – і буцімто про себе додав:

– «Заставь дурачка Богу молится, тот ежели не себе, так людям точно лоб пробьет.

– Ваша правда служивый, – погодився підстаркуватий чекіст у окулярах, вірогідно, то був есер-троцкіст розстріляний червоними пізніше у 37-му.

Позаглядавши на відстані, зайди зрозуміли з ким мають справу. Судячи з козацького однострою, сторонніх серед дончаків вони не помітили. Це якраз була ота, не звична для їхньої практики покірна маса, що не могла постояти за себе. Перед чекістами постав озброєний і добре вишколений та обстріляний козацький загін, який вразі чого міг у кращому випадку і нагайки дати покуштувати. А то, чого доброго, ці контужені «будьонівці» не пошкодують для них і свинцю на додачу подарувати в одне місце. А що ти їм зробиш? А нічого! Вони ж при виконанні службового обов’язку, та ще перед державою. Тому представники столичного карного розшуку Харкова, отримав облизня і випустив хмару кіптяви зі свого, кольору дитячої несподіванки, драндулєта подалися геть. Їм ще треба було винюхувати прохололі сліди особливо небезпечного невловимого «ворога народу», який при всьому тому залишався аж занадто баченим. Відбулося точнісінько так, як ото коли люльку тримають в зубах, під самим носом, і шукають її по всій хаті. Як бачимо, в’язень № 2346, нікуди і не збиралася зникати, а сам отак зухвало погнав своїх прислідувачив геть. Ледь дочекавшись від’їзду непроханих гостей, всі присутні при цій театралізованій виставі покотом попадали на траву. Витівка Михайла та, начебто, відверті скарги і застереження сотника Макара Безпалого довели до істеричних сліз козаків.

– «Слышь ты, контуженый, з санитарной зоны! Умоляем тебя, больше так не делай, а то не ровен час, пройдется сотнику нашому переполох выливать!»

Розвага розвагою, а справу треба було робити. Отож, Михайлу, як ніколи тут стали в нагоді навички верхової їзди отримані в Першій Кінній армії Будьонного.

(Авт. доречи С.М.Будьонний теж був вихідцем із Дону, дружина якого у 1937 році була репресована. Однак, Семен Михайлович не довго думаючи одружився з її рідною сестрою.)

Коли всі заспокоїлися, то до Михайла хвацькі підлетів на своєму конику Степан і так, начебто заходячи здалеку, перейшов безпосередньо до головної суті справи:

– «Вот погляжу ка на тебя со стороны, ну настоящий тебе дончак. Ты так уверенно сидишь в седле, што не ведая, в жисть, не поверил бы, что не наш. Давай, покуда время терпит, обгутарим диспозицію. Только ты зазря не парся, я же тебе, как ни на есть, не вон енти чумные чекисты. По прибытию на место мы сразу, знамо дело, заглянем к нам в станицу. Словом ко мне, якобы к нашему отцу и матушке, а уж потом ты отправишься к себе на дальній хутор. Там, как ни как, у тебя осталось хазяйство да жонка Анюта і трое мальцов – две  близняшки Мария и Ольга и младшой сынок Олексей. Ты только не переживай. Родителей я беру на себя, а детвора так она отца свого не помнит. Больно малы они были тогда, когда Матвей в 19-ом вместе с Добровольческой армией под командованием главнокомандующего антибольшевицкими силами Юга России ген-лейтенантом А.И.Деникиным ушел на Гражданскую войну. С твоей, якобы жонкой Анютой, я сам погуторю. Она не выдаст – поверь мне, а там авось как-то да будет. Только ты сначала ссылайся на потерю памяти вследствие контузии. Многие кумовья Матвея и други детства по первах начнуть донимать тебя, там с всякими своими дурацкими воспоминаниями. Ты просто давай им всем отворот-поворот. Мол, местами что-то смутно припоминаю, а местами так нет и баста. Стой на своем, что ежели на турецком пароходе «Султан» не встретил бы случайно меня на верхней палубе, при передачи груза, то еще плавал бы, как тот неприкаянный, не ведома где и зачем.»

– «Все это так, но у меня же дома жена молодая осталась Дарья, и двое своих малолетних детей –  Лена и Виктор.» – Заперечив йому Михайло Солов’яненко.

– «Пойми ты это, садовая твоя головушка!» – Не відступав від свого Степан.

– «Вот давай так, вроде как со стороны, поглядим на твое положение. Ты же вроде как бывший большевик. Ну, так посуди сам: Ильичу кроме своей Надежды Константиновны Крупской можно было иметь любовницу – Інесу Арманд, а Михайлу Соловьяненку нет. Ну кто же скажи нам, козакам указ?»

– «Откуда только у тебя эта напраслина такая взялася, да ещо на вождя мирового пролетариата», – поставив під сумнів почуте хоча і колишній, але ж десь там у душі більшовик.

– «Ой, Михайле, Михайле! Буйная твоя головушка. Не все то и тебе ведомо. Наш ведь человек ставил этой Инессе кремлевскую «вертушку», чтобы Ленин с ней по телефону шашни крутил. Поверь, не каждому большевицкому прищу такое удовольствие представлялось, да еще с квартирой возле Кремля и балконом с видом на Андреевский сад. А хочешь, по приезду мотнемся на хутор Козюрин в станицу Платовскую, где я тебя сведу с женой нашего донского «Красного Мюрата» – С.М.Буденого. Ольга Стефановна тебе еще и не такое поведает о всех кремлевских пассиях.»

Авт. Мабуть саме за оту свою природну нестриманість язика дружина С.Будьонова с 1937-1945рр. і відбула вісім  років у сталінських концтаборах.

«Да и не какой Ульянов, если разобраться, не наш. Где этот, так званый, пролетарий хоть один день работал? За какие такие, скажи мне, шиши он учился? Сынок астраханського помещика и матушки придворной царской фрейлины (прислужниці цариці). Гутарят знающие люди, что при гультяйстве Володимира Ульянова за деньги пролетариев, ему не детей иметь, а лечиться надо было от последствий любовных утех».

Від почутого у Михайла трохи не наступив параліч.

– «Та за такі слова тебе, Степан, негайно було б розстріляно! Людей знищували куди за менші провини, а тут маєш цілий наклеп. Та ще на кого? – обурився Солов’яненко.»

– А з іншого боку, як подивитися, якщо усе це правда, то хто ж тоді оті ленінці? – продовжив у слух свою думку Михайло.

– «Да такие же в большинстве, как ты – "наемные "простаки.» Співрозмовник безумовно мав на увазі – наївні.

Ось тут більшовицький розстрига Михайло несподівано для себе і прийшов до свого логічного висновку, що тільки на Дону, ще не знищена козацька воля-волюшка. Де, як не тут, простолюдин може дозволити собі виказати публічно правду.

– А Дашке твоей от тебя ничегошеньки не убудится. Ну посуді сам. Лучше синица в руках, а нежели журавль на погосте. Ей-то, грешной, гораздо милее знать, что где-то там ты живой, ежели оставаться на всю жизнь вдовой! Да и Анюта небось помоложе твоей Дашки! – безапеляційно констатував Степан.

Після чергової розмови з сотником Олексієм Безпалим той видав Михайлу із спільної козацької скарбниці належні козаку кошти на підняття свого занедбаного за Громадянську війну господарства. Проте частину грошей Солов’яненко вирішив витрати відразу на придбання  гостинців батькам, жінці й дітям Матвія. Проте, слід було подумати і про близьких та далеких родичів вервечка яких йому не було, звісно, відомою.