Козельщина жахливіша за Катинь

ХХІІ

Станиця

Добиралися на Дон кілька тижнів. За весь час отієї подорожі Михайло заприятелював з багатьма станичниками, яким припав до душі неполохливого десятку козак з України. А заріс Солов’яненко так, ще з бородою і вусами його навіть ріднесенька ненька при зустрічі навряд чи впізнала, а не те що червоні хорти та добермани. Ось так, без будь-яких особливих ускладнень, Михайло прибув на місце свого наступного перебування. Майже галопом табун коней на чолі з донськими козаками прибув до кінного заводу. Директора, Василя Степановича Мілютіна, теж потрясла гірка, як полинь, правда життя Солов’яненка. Ще раніше у цього орденоносця Громадянської війни похитнулася віра до більшовиків після ініціювання секретарем ВЦИК Яковим Свердловим 20 травня 1918 року політики розколу села на два ворогуючих табори – бідняків і куркулів. Через геноцид народу кремлівське покруччя почало культивувати новий тип раба «гомосовєтіка». Ось чому Михайла він узяв на роботу без якогось на то застереження. Василь Мілютін дав добре освіченому Матвію Булавіну (Солов’яненку) роботу – обліковця, і тиждень на улаштування домашніх справ. А ще в додачу одного з приглянувшемуся тому коней – Орлика, бо що то за козак без сідла, коня і шаблі.

До станиці вершники добиралися гуртом. Проте, як не поспішали, але прибули тільки на вечір. Отож, як домовлялися, Михайло разом із Степаном, попрощавшись з товаришами, повернули на свою вулицю і пристали до родового будинку Булавіних. Новина про повернення козаків з Одеси давно вже рознеслася по усій станиці зі швидкістю телеграфа. Біля батьківського двору їх давно вже очікувала уся рідня. Першою до вершників підбігла Степана дружина чорнява Ксенія. Вона, чемно привітавшись з незнайомим їй козаком, спритно взяла у них коней під узди і повела до конов’язі. Степан представив батькові і матері Михайла, як кровного побратима Матвія на руках якого той пішов із життя. Лиха вісточка про смерть сина Матвія блискавкою вразила стареньких батьків. Здавалося, що горе ще нижче пригнуло їх постаті до землі. Надто важко було батькам на схилі своїх літ сприймати смерть сина.

– Не приведи Господи нікому переживати своїх дітей! – промайнула у голові Михайла невтішна думка.

Обняв побратима Матвія старий Парамон разом зі своєю вірною подругою життя Клавдією, повели дорогого гостя до хати. Коли вони увійшли до світлиці і всілися за столом трохи з дороги перекусити, на прохання батьків Михайло розповів їм невеселу історію з усіма подробицями, про останні хвилини життя їхнього сина. На довершення сповіді він зняв із себе натільний хрестик і простягнув  його батькові Матвія старому Булавіну. Парамон Олександрович, не поспішаючи заліз на лаву, і дістав із-за образів свої окуляри і одів їх уважно так подивився на зворотну сторону хрестика і по складах прочитав в слух викарбуване з вензелями ім’я Ма-твій. Схвально кивнув головою, на знак визнання того, старий козак передав хрестик своїй дружині. Клавдія тремтячими натрудженими руками прижала отой дорогий хрестик до своїх губ і міцно, міцно його  поцілувала. Убита горем ненька залилася отими невтішними материнськими слізьми. Ось і все, що залишилося їм на згадку від найменшого улюбленого синочка Матвія. У хаті враз запала гробова тиша. Здавалося, що у повітрі чомусь враз так відчутно запахкотіло ладаном від блимаючої і потріскуючи на усі боки оливою лампадки з-під домашнього іконостаса. Невистачило хіба що небіжчика. Порушив оту тужливу, як здавалося присутнім нескінченну хвилину мовчання Степан:

– «Матвея, однозначно, мы уже не воскресим, а вот Михайла еще можем спасти. Этот запорозького роду козак приговорен большевиками к растрелу. Так уж получилось, што я случайно оказался на пути его побега с фабрики смерти, где для нашого брата изготавливали всякую пошесть. Еще не ведая тогда ничего о Матвее, я решил, чисто по-человечески, помочь незнакомцу уйти от своей неминуемой гибели. То, что он потом мне рассказал – о страшном голодоморе среди землепашцев на Украине, и как ево приговорили к высшей мере наказания за то што не дал продотрядовцам вимести начистую с амбаров коллективное зерно, у меня просто в голове не укладывалось. А тут еще одна оказия вышла. Когда Михаил переодевался в нашенскую форму, мое внимание привлек золотой отблеск на ево груди. И тут мне, вроде как привиділося знакомый с детства нательный крестик.»

– «Откуда он у тебя, мил человек? – поспрошал я ево.

– Вот тогда то и узнал я горькую, как полинь, правду о судьбе и о последнем мгновении жизни родимого брата. Теперь вы отец и мать тоже знаете всю правду.»

Трохи помовчав Степан обронив:

– «Думаю, што было бы с нашей стороны вкрай справедливо, ежели побратим нашего Матвея некоторое время пожил бы у нас под ево видом.»

Сивий як лунь Парамон здригнувся навіть від такої думки. Проте, помовчав деякий час, і зваживши все, він ствердно кивнув головою.

– «Так тому и быть!»

Потім старий козак піднявся і узяв у Клавдії хрестик. Перехрестивши тричі Михайла, немічний вже Парамон, неслухняними своїми руками надів йому на груди Матвія хрестик.

– «Отныне и поправу он принадлежит тебе сынок.»

Від несподіванки Михайло не знав, що і відказати. Тільки і знайшовся:

– «Я поклялся Матвею, что найду его родителей и передам им последнюю его волю – не покидать вас в трудную годину. А оно виш, то как обернулось. А по сему, коли будет ваша ласка, приймите и вы от меня, как от свого сына подарок.»

З цими словами Михайло простягнув батькові Михайла – Парамону Олександровичу, срібний портсигар, а ненці – Клавдії Ємельянівні пуховий оренбурзькій платок. Оксані, дружині Степана, дісталися червоне намисто. Не залишилися без уваги і племінники, які отримали від свого новоявленого рідного дядька Матвія цукерки – півники на паличках. Мов голуб’ята, діти випурхнули з хати на вулицю похвастатися отими гостинцями отриманими від їхнього рідного дядька Матвія.

– «Вытри мать свои слезы!» – промовив батько.

– «Не годится так встречать нашого сина. Виш – Матвеюшка то возвернулся! Нужно таво, энто как ево – радоваться. Жизнь то продолжается. Да и внучата наши вроде тепер, как получается уже не сироты, да и невестка не вдова. А вот о том, о чем мы только што в избе погуторили – все забудьте напрочь, как страшный сон! Ясно! А ты сынок подь ко мне. Я по отцовски обниму тебя и облабзаю трижды по нашенскому православному обычаю. Спаси и помилуй тебя, казацкая наша заступница Пресвятая Богородица Покрова.»

Благословила Михайла, в свою чергу, стародавньою іконою Божою Матір’ю і матуся Клавдія.

– «Отсели, будь нам за сына! Аминь!» – не довго думаючи, отак завершив церемоніал посвяти донський козак Парамон Олександрович Булавін.

Тепер вже навіки брати встали з-за столу і вийшли з хати, щоб не заважати жінкам накривати столи. Ось-ось мала вже зійтися уся рідня і станична знать. Як вдало висловився промовкою Степан:

– «Скоро гости на порог – не застигли б нас врасплох, не богатая ми знать, да имеем што подать».

Він нарешті збагнув, що треба ж якось попередити Анюту і домовитися з нею про Михайла постій. Ось чому Степан хутко повернувся до хати. Поки Булавіни радилися кого найкраще послати на хутір, в цей час гість залишався на дворі один. Він не поспішаючи допалював цигарку тютюнової фабрики «Гурарія».

Ось тут, несподівано для себе, Михайло і потрапив в оту історію, яка буває коли все робиться навмання. З’явитися в станиці без розголосу Матвій Булавін звісно не міг, а як відомо, у того на хуторі залишилася вдома дружина. Отож, отой безвідмовний жіночий передавач вже давно повідомив Анюті про повернення у станицю її чоловіка, та ще цілим і не ушкодженим. І оте Степанове «авось», трохи боком не обернулося для усіх змовників. Козачка, не чекаючи для себе особливого запрошення, сама прискакала верхи на своєму змиленому коні до Булавіних. А в цей час нічого не підозрюючи Михайло Солов’яненко спокійнісінько собі стояв збоку ганку, опершись на перила. Виключно для форсу він палив, одну за одною цигарки, коли оце на своєму гнідому прискакали незрозуміло звідки молодиця. Припнувши свою гніду кобилу до конов’язі, вона направилася швидкою ходою до будинку Булавіних.

– А це ще що за чудо-юдо у спідниці прилетіло верхи? Добре ще, що хоч не на мітлі або у ступі, – подумав глузливо Михайло, навіть не здогадуючись, що матиме ще не одну проблему саме із цією засмаглою, мов татарча на сонці, бійкою козачкою.