Козельщина жахливіша за Катинь

ХХІІІ

Анюта

(Продовження)

Всі погляди зійшлися на Анюті. Вона серцем враз гостро відчула тяжку втрату свого чоловіка, і оговтавшись все ж таки знайшла у собі силу, щоб і собі не зірватися на плач. Очі Михайла, наче промовляли – ти сама бажала почути оту єдино правильну невтішну відповідь, що буравила весь час твою свідомість. Анюта прикусила до крові губу, щоб не крикнути підстреленою чайкою. Ось звідки виявляється у незнайомця обручка Матвія. Справившись зі своїми почуттями козачка не розгубилася, і взявши за руку Михайла, сама, ще не розуміючи навіщо, наділа йому обручку на безіменний палець, як то робиться у церкві під час вінчання. Уся рідня і мабуть станичники з полегшенням зітхнули. Бач не тільки Дон, але і Анюта не наважилася видати втікача.

Всі чудово розуміли, що щось тут не так. Але у цей вечір Дон нічого не бажав а ні чути, а ні знати. Головне у застільній справі так це те, щоб ніщо не заважало випити зайву чарку. Та щоб думка була одна, хильнути до самісінького дна. Тому усе козацтво із великим задоволенням грало, більше за все, у піддавки. Хіба що тільки один названий брат Степан, так той відверто збиткував над Михайлом. Він постійно шепотів тому на вухо усякі підначки на кшталт:

– «Коль назвался груздем так полезай в кузовок! А то чаво доброго люди могут подумать, что их дурачат?»

А тут, як мовиться у нас скрізь:

– «После первой и второй промежуток небольшой!»

Другу склянку підняв станичний отаман, колишній штаб-офіцер лейб-гвардії козачого полку Данило Краснощоков, і запропонувавши випити за батьків, що дали Дону такого козарлюгу, який у вогні не горить і у воді не тоне.

Дон гуляв на всю широчінь своєї щирої козацької душі. Гармоніст заливисто наярював на тульчанці з дзвіночками, а йому вторили бубоном та скиглячи від пуза скрипкою місцеві музики. Станиця гула, мов збуджений вулик. І що дивно, ті хто спочатку в Михайлові не признавав Матвія після п’ятої чарки вже готові були хоч на Євангелії поклястися, що з дитинства товаришували з ним і що вони разом пасли коней у нічному. А кумасі так ті навіть помічали деякі вікові покращення у статурі Матвія Парамонича. Отож як тут не кажіть, козак прийшов із війни, а це вже вважай святий звичай у станичників.

Третю чарку, як водиться підняв найповажніший козак Павло Громихайло, кавалер усіх чотирьох Георгіївських хрестів. Він запропонував присутнім перехилити чарку:

– «За верную подругу жизни козачку Анюту!»

Степан знову не втримався і наново почав вередувати і вимагати посолодити, бо йому, бачте, чомусь від горілки раптом стало у роті гірко.

– «Горько! Горько!» – і собі навіщось, покуштувавши оковиту, заволали інші подібні дегустатори.

Хоч-не-хоч, а знову Анюті довелося вставати і цілуватися з Михайлом, правда вже не з таким, як ото з першої спроби здалося  осоружним козаком.

– «Так, чего доброго, эти пьяные головы ненароком могут и меня после десятой стопки обвенчать с этим, уж не знаю как и величать, незнакомцем,» – піймала себе на думці Анюта.

А Степан, вражий сину, те і робив, що постійно підморгував Анюті і підштовхував у бік Михайла. Далі сусіди і друзі дитинства Матвія випили за возз’єднання козацької сім’ї. А ще перехилили не одну чарку за його дітей і як водиться в таких випадках за оте, святе – за майбутнє поповнення козацького роду. Анюта від сорому враз зачервоніла, наче мальва, ладна провалитися крізь землю, але мужньо перетерпіла й оті похітливі зауваження кумушок. І вже не зрозуміло, що то було чи зустріч рідні з блудним сином, чи весілля. Більшість гостей перепилися та так, що вже і самі не пам’ятали за кого вони пили, а за кого забули. Вечірка затягнулася аж до пізньої ніченьки і вже комусь станичники впоралися на вулиці пустити червону юшку з носа за неповагу до вищого по рангу. Треба розуміти, що без цієї невід’ємної, на перший погляд, жорстокої процедури у козаків не обходилася жодна гулянка. Проте на наступний день вчорашні непримиренні вороги, обнявшись традиційно знову пили, тільки вже мирову. Далеко за північ козачки підхопивши своїх ледь тепленьких, але вкрай некерованих чоловіків, та й повели їх майже на бровах по своїх домівках. Ще довго чутно було то там, то сям на околицях станиці, оте до щему серця знайоме:

– «Ой ты Галю, Галю молодая!...»

Анюта з іронією в голосі задиристо підспівала:

– «Подманули Галю забрали з собою!»

За Михайлом не заржавіло, тому він не забарився і в тон їй додав :

– «Без меня, меня женили.» – І відразу отримав від Степана уїдливе зауваження:

– «Ой, да разнесчастный ты наш Матвеюшка! Та про меня пущай так хоч каждый день свадьбитца!»

І не вчувся, як отримав доброго ляпасу по потилиці від своєї смирної, на перший погляд, коханої дружини Ксенії. Коли останні гості вже пішли, то до Михайла підсів Степан:

– «Прости, Свиридович, может, што и не так, да вот только по другому никак нельзя было тебе объявится у нас в станице. Сам понимаешь, иногда среди козаков нет, да и проявится свой Будьонушка. Однако, ты должон знать, что у тебя окромя  любимой жонки и прекрасной детворы, ещо еся свой хуторок в степи. Мы с Анютой тут уже обо всем обгутарили. Она тебя и проведет восвояси, а то неровен час сам заблудишься где. Да не в ту постельку угодишь.»

Степан постійно збиткував над названим своїм братом, якому явно було непереливки. А утім, він і сам був радий тому, що як не крути а їх тепер у роду знову двоє. Звісно гонористий Михайло все ніяк не міг угамуватися від отих його дошкульних дотеп, проте де в чому той таки мав рацію:

– «На людской роток не накинешь платок. Скажут мол, хозяин прибыл чай с войны, а до своей избы не кажет ноги,» – констатував Степан.

Михайло і сам розумів, що як би він не віддаляв оту небажану мить, відбуття на родовий хутір, але пора було і честь знати. Отож, хоч не хоч, а довелося йому, зрозуміло заради конспірації, відправлятися начебто до себе в маєток.