Козельщина жахливіша за Катинь

ХХV

Притча

Чомусь Солов’яненку прийшла на згадку біблейська притча про монаха, якого до хати заманила лукава вдова:

Коли та молодиця підперла кілком вхідні двері, то запропонувала ченцю в чорній сутані согрішити з нею або випити кухлик вина, чи зарізати стару козу. Отож, лишень при такій умові вона погоджувалася його відпустити на всі чотири сторони.

– А якщо ні! – проказала молодиця.

– То протримаю тебе, чоловіче святий, до завтра. А вранці, коли сполохані сусіди побачать, що я не виходжу з хати і не вештаюся по двору, то вони самі знімуть двері з петель. Ось тоді, ти їм усе, як на духу і поясниш. Що ти безгрішна людина, і що у нас із тобою вночі нічогісінько не було окрім балачок на духовні теми.

 Та попри всі оті загрози, монах виявився стійким праведником і навідріз відмовлявся від спокус, бо то що йому пропонувала жінка було для нього «wszystko jedno grzech», – однаковим гріхопадінням. Але треба визнати і те, що іншого виходу у того не було, як у скорпіона загнаного в глухий кут. Тому глибоко віруючий і вибрав, як йому тоді здавалося, найменше зло – випити трохи вина. Та коли від кухля єлейного напою хміль вдарила у голову, то цей непорочний месія зарізав козу і переспав з молодою вдовою.

Оскільки Михайла ніхто на хутір не заманював і перед ним стояв не кухоль з добрим вином, то він дозволив собі спокійнісінько випити молока. Осушив того глечика, і утершись рукавом сорочки, чоловік навіть усміхнувся своїм невеселим думкам, а проте, що ж ото далі робити не мав і гадки. Тим часом через димар тепло поступово вивітрювалося з хати. Треба зазначити, що раніше люди щоб не угоріти від чадного газу, змушені були закривати отвір печі лишень металевою заслонкою. А втім в кімнаті де далі ставало все прохолодніше. Коли другі півні заспівали, зморений дорогою і усім отим пережитим нещастям, що звалилося на його голову та передуманим за останні роки ув’язнення, Солов’яненко махнув на все те рукою і без усякої там якоїсь задньої думки вирішив трохи перепочити. Отож, погасивши гасову лампу, Михайло ліг скраєчку на чуже подружнє ліжко і заклав руки за голову. Та маючи певні застереження від господині, він не наважився на більше, окрім того, що дозволив собі трохи подрімати.

– Думи мої, думи мої де ж мені вас діти, – пригадалися йому оті Шевченківські рядки.

Недаремно у народі мовиться, що ранок завжди мудріший за вечір. Так воно і сталося. Піч вже давно не тільки затухла але і захолонула. Невдовзі прохолода примусила самозванця, та ще без спідньої сорочки, залізти і собі під ватяну ковдру. Він втупився очима у білу стелю з дерев’яним сволоком де блимали загадкові відблиски язичків вогника від лампадки з під образів. Розкидане по подушках жіноче волосся, неначе букет різнотрав’я, нагадало йому оту безхмарну юність, нічне і сінокіс. Треба зазначити, що здавна люди додавали у свою купіль різні настої польових квітів і трав. Тому п’янкий подих чебрецю, ромашки і м’яти від волосся Анюти одурманив Михайла і він поступово почав марити. Йому враз забажалося піддатися на природний поклик і ухопити руками отой букет лугових пахощів і зануритися як можна далі з головою у цю множину різнотрав’я. В якомусь напівсвідомому стані Михайло, мов заворожений, повернувся за покликом степу, як той флюгер у бік вітру. Проте, відразу обпікся, відчувши своїми грудьми жар жіночого оголеного тіла. Анюта від того дотику і собі ойкнув, мов ошпарена, відсахнулася від нього до стіни. Не вірячи собі, Михайло мимоволі провів долонею від її плеча до стегон і раптом йому дійшло – та вона ж зовсім гола. Відразу пригадалася мокра жіноча сорочка повішана біля плити на вході до хати, на яку повернувшись з пустими відрами з двору він не звернув жодної уваги. Нарешті Михайло усвідомив, що колись його згубить ота невиправдана нічим неуважність. Ураган, що звичайно виникає при зіткненні двох представників холодних і гарячих мас не забарився. Безсоння ніч і хміль кохання враз пробудили взаємний шквал почуттів. Не змовляючись вони кинулися назустріч один до одного, як дощ на полум’я. Клубок наболілого вдовиного самітництва і багаторічного страждання в’язня прожогом подалися назустріч райським бажанням спокус. Одним лише порухом ніжки по тулубу Анюта вмить позбавила Михайла переваг у цнотливості, а потім ніжкою пірнула під Михайла. Немов спійманий у капкані звір, той був затиснений лещатами і притиснений до жагучої жіночої плоті. Медовий поцілунок і поклик природи зробили їх байдужими до усього навколишнього світу. Стріла безсоромного Амура вразила Анюту. Голови у них пішли обертом і коханці вже не розуміли, що відбувалося навколо, бо в ту мить їм було на все оте байдуже Вони були призначені одне для одного. Неначе казковий джин, що вирвався нарешті з пляшки на волю, у цьому забутому в степу куточку землі, вдарив фонтан почуттів. У п’янкому тумані кохання грішники плили і пірнали у глибочину своїх неперевершених почуттів не розуміючи де ж насправді оті блаженні небеса. Вони кохалися до забуття, до божевілля, до нестями. Віддав все до останньої краплиночки, мов висмоктаний цитрин, Михайло відкинувся на подушки в палких обіймах Анюти. У нього на грудях вона раз по разу стріпувалася усім своїм тілом, немов голубка в сільцях, не в змозі стримати пробуджені приспані присмаки почуттів. Виснажені коханці незчулися як і поснули отим єдиним найщасливішим сном. Всемогутньою силою тяжіння лукава доля скувала ці одинокі серця в оте єство ім’ям якого і став малий Михасик.

На ранок, проснувшись, малеча побачила у своїй хаті незнайомця. Анюта враз зіскочила з ліжка і приклала палець до своїх губ. Тим самим попереджаючи дітей, щоб ті вели себе тихо. Про який такий, ще скажіть мені на милість Божу, сніданок могла бути тут мова у той чудовий ранок, коли віднайшовся татко. Допиваючи на ходу із своїх кухликів молочко та заїдаючи куснем паляниці, вони жадібно впивалися своїми оченятками на ніколи не баченого ними батька. Матуся, прочинив вхідні двері, легенько піддав долонею ззаду неслухняних своїх розбишак, нарешті відправила їх до школи. Мов гороб’ята, що випурхнули з родинного кубельця, вони побігли розносити по всьому степу сенсаційну новину. Для дітей Матвія, то була справжнісінька радість.

– «Батяня вернулся с войны!» – волали вони на всі боки.

До цього їм не давали проходу шкільні задираки. Над ними весь час кепкували, кому тільки не ліньки було. А ще їх дошкульно доймали однолітки обзиваючи – байстрюками. Безбатченкам звісно чекати захисту було не від кого. А зараз, то вже інша справа. Ну начувайтеся запеклі кривдники, сьогодні всі ви отримаєте на горіхи. Будуть вам непереливки від дітей Матвія, за всі завдані кривди.

Від запаху вареничків з сиром Михайло прокинувся і солодко потягнувся. За вікнами вже стояв погожий ранок і зграйка домашньої птиці діловито кудахкала вже по підвіконням. Здавалося, що то був лишень сон і вся та нічна пригода – плід його нездійсненних мрій. Тому аж ніяк не бажалося просинатися і повертатися у те сірі реалії сьогодення. Анюта це помітила і підлетіла до нього горлицею і ніжно поцілувала своїми малиновими устами прямісінько в очі.

– Невже то було наяву? – промайнуло у нього в голові.

У Михайла знову неначе виросли крила і він ухопив Анюту в свої дужі чоловічі обійми і теж щиро розцілував її в таке любе і жадане личко.

– «А поймалась Жар-птичка! Теперь от меня никуда не улетишь!» – жартував Михайло.

Та Анюта особливо і не збиралася кудись відлітати чи навіть пручатися. На всі боки по хаті полетіли зайві подушки і подушечки, покривало й простирадла. Немов у ошпарених скрізь по хаті полетів їх одяг. Благо, що вже не було вдома дітей. Неначе спраглий подорожній, що жадібно припав до чарівного ключа Михайло обціловував кохану з ніг, аж до самої голови. Вони все упивалися, не напиваючись отієї життєдайної вологи. Переможний крик здобутого задоволення вирвавшись з щасливих грудей наповняв сенсом життя усього живого і ненародженого. Скільки так тривало, важко сказати, але Анюта враз покірно обм’якла на грудях у Михайла. Лишень зрідка у неї на хвилі неочікуваних, але пробуджених коханням почуттів, здригалась плоть від запаморочливих і навіки забутих подружніх стосунків.

– «Мне никогда так славно не было», – прошепотіла Анюта ніжно йому на вухо.

Вдень освітлена сонцем кімната вже здавалася Михайлу не аби якими хоромами. Споконвік повелося, що із милою і в курені рай.

– Отак би лежав і не рухався, щоб не сполохати оту щасливу мить – думав він.