Козельщина жахливіша за Катинь

ХХVII

Велика рідня

Тільки-но Анюта з Михайлом встигли прибратися по хозяйству, як зі школи прибігли діти. Найменший Олексій обігнав по дорозі своїх сестер і влетів у хату найпершим. Його сінець під оком красномовно свідчив, що хлопець вже де з ким поквитався. Щоправда і йому теж дещо перепало. Як мовиться, і наш козак сухим із води не вийшов. Він з самого порогу кинувся на шию Михайлу зі словами:

– «Папочка, родненький мой! Как же я тебя ждал!»

Дівчатка Марія і Ольга й собі не відставали від нього. Обхопивши рученятами з усіх боків Михайла, вони рюмсали дуетом:

– «Папуля, миленький! Не покидай більше нас! Нам без тебя совсем плохо!»

– «Да вы так, чего доброго, отца задушите! Он вишь, Матвей Парамонич, какие у нас детки выросли!» – промовила Анюта і пильно подивилася на реакцію Михайла.

Солов’яненко гідно сприйняв цей виклик, розцінив його, як безмежну довіру Анюти нести разом отой хрест долі. Михайло вдячно посміхнувся їй у відповідь неначе промовляючи:

– «А как же иначе, Анютка?»

Потім він ударив себе долонею по лобі, мов щось пригадав. А далі витяг з-під лави свій похідний солдатській мішок. Коли розв’язав туго зв’язані на вузол лямки, то звідти дістав кожному по блискучій розфарбованій бляшанці монпансьє із малюнками тюльпанів і залізничного потягу. Не бачені до цього ласощі, та ще у такій упаковці обворожили малечу. Вони бідні, мов та лисичка із казочки, що крутилася і так, і сяк біля вузької горловини горщика, не знаючи як дістати звідти цукерки. Михайло постукав по ребру кожну бляшанку об стіл і вправно розкрив перед ними кольорові солодощі. Ці льодяники заграли на сонці всіма барвами веселки віддзеркалюючи в очах малечі щиру радість. Анюті теж дісталася здорова бляшанка східних ласощів. Вона покуштувала і зі словами:

– «Это оставим на вечер, будет всем к чаю,» –  відклала халву на поличку.

Наче факір, Михайло простягнув на долоні Анюті золоті сережки і каблучку з коштовним червоним камінцем у блакитному оксамитовому футлярі. Від несподіванки у неї навіть округлилися очі. Анюта аж сплеснула долонями, які то гарні були прикраси. Михайло коли надягав Анюті на палець каблучку хвилювався, але марно – та прийшлася їй якраз. Промінчик яскравого сонечка з цікавістю зазирнув через плече, і віддзеркалившись від Анюти злотавою блискавкою, вразив Михайла у самісіньке серце.

 – Що ж, чоловіче добрий, тепер начувайся, – неначе промовляли її палаючі очі.

– Ось тільки погодь, випаде слушна годинка і ти дізнаєшся від мене, що таке палке кохання козачки.

Дівчаткам дісталися різнобарвні атласні стрічки на банти і кольорові шпильки та брошки. Важко навіть собі уявити і передати словами, що тут в хаті розпочалося. Жіноче плем’я на випередки крутилося біля єдиного в хаті люстерка, прихиленого до хатньої стіни на сундуку. А Олексій, вмістившись у батька на колінах, милувався фабричним складним ножем із перламутровою колодочкою, мрією усіх його однокашників. Михайло застерігав малого, щоб той ненароком не прищемив собі пальця і не порізався о гостре лезо ножа. У Анютки по щоках потекли зворушливі кришталеві сльозинки. Вона не розуміючи того, що творить підбігла і при дітях палко розцілувала Михайла. Доньки за прикладом матусі підскочили і собі теж віддячувати батька за подарунки. Але тут вже Олексій ревниво став обороняти батька від сестер. Та не зважаючи ні на що, Михайло вільною рукою обхопив їх усіх разом і притис до своїх дужих чоловічих грудей, вбираючи в себе отой незрівняний ні з чим, молочний подих малечі, який запам’ятався йому тоді на все життя. Нарешті і на їхню вулицю прийшло таке довгоочікуване свято. Скажіть мені, на радість Божу, хіба так багато потрібно для отого людського щастя.

Та раптом веселий гамір в хаті обірвав недоречний стукіт у шибку вікна. То прискакав вістовий козак з естафетою, щоб негайно всі разом прибули до станичного отамана на банкет, який той влаштовував на честь повернення унтер офіцера Матвія Парамоновича Булавіна. І головне, щоб не запізнювалися. Іншими словами, гулянка в станиці поступово переходила у другу фазу, як ото буває на весіллях. Отак їм бідолашним не поталанило цього разу побути на одинці у близькому родинному колі. Матвій з Олексієм відразу пішли ладнати тарантас, який порядком застоявся без ужитку в клуні. Ну а дівчата, так ті подоставали з сундука свої найкращі сукні. Як не крути, а це був їх перший вихід на люди, а там дивись і до женишків рукою подати. Сестрички почали вплітати одна одній в коси рідкісні на той час атласні різнобарвні стрічки і робити з них розкішні банти і модні зачіски. Перед Анютою наче обрій розширився і світ прояснів. Вона заходилася теж приміряти золоті сережки.

Невдовзі сяюча, як нова копійка родина Матвія Булавіна, мов на кареті впряженій чудовими кониками, весело понеслася по степовому бездоріжжю підхопив батьківську пісню:

Тройка мчится, тройка скачет,

Вьется пыль из под. копыт,

Колокольчик звонко плачет,

То хохочит, то звенит.

прибула до станичного отамана, як мовиться у повному складі. Розпашіле чи то від швидкої їзди, чи може з іншої причини обличчя Анюти палало багрянцем та так, що заздрісні станичні молодиці не могли второпати, чого це вона так враз погарнішала. А дехто з жінок навіть потайки погоджувався з думкою на те, що варто іноді і своїх чоловіків відправляти на війну, як ото Анюта свого Матвія. Степан з дружиною і батьками вже були тут. Від їхніх прискіпливих поглядів така переміна в поведінці невісточки і радісні обличчя онучат красномовно свідчили про лад у цій родині. Отож, від багатьох станичників теж не залишилися не поміченими такі зміни на краще у Булавінському козацькому стані. Михайло поклоном привітався з батьками і присутньою тут ріднею та станичниками і отримав схвальний відгук збоку Парамона і матінки Клавдії. Старенька хресно благословила, так би мовити, молодят. Навіть отаман не втримався і собі теж зауважив:

– «А и впрямь, вишь как оно в жизни-то получается? Много ли казаку надо ти? Дома малость побывать, женушку да малых деток побаловать? Вот уже он и готов, хоч сейчас идти в бой. Правду я гутарю станичники!»

– «Ага, щас отак. Прямо и в бой!» – не втрималася, , додати за спиною чоловіка гостра на язичок Анюта. Воно наче і не дуже голосно було промовлено, проте бабоньки усі, як одна, почули І всі розреготалися від нечуваного зухвальства козачки, яка не збиралася вступати отаману свого ненаглядного, ясного сокола. Потім всіх запросили до столу, де серед усякої закуски традиційно лежав засмажений кабанчик.

Так повелося, що раніше дітей у родинах не балували і вони не мали звички сидіти за одним столом із дорослими. Як правило малечі накривали окремо стіл десь там на кухні, а накормивши, випускали на вулицю гратися, щоб не заважати дорослим у вирішенні глобального значення проблем. Тепер для дітей Матвія був зроблений виняток, тому сімейка Булавіних окупувала куток столу. Доньки сиділи біля Анюти, а синок притулився голівкою до Михайла. Потайки на них милувалися Парамон і Клавдія. Десь там глибоко у душі стариків потеплішало від розуміння того, що вони зуміли дати своїм онукам і невісточки родинного щастя. Банти, мов живі квіточки, тріпотіли на головках білявки Ольги і смуглянки Марії, став справжньою прикрасою столу. Анюта і собі начебто ненароком так, раз по разу, поправляла свою зачіску, щоб кумушки могли угледіти її золоті сережки і чарівну каблучку. Хоча на дворі ще не так вже було прохолодно, але бабуся Клавдія не спускала зі своїх плеч синову пухову хустку. Водночас Парамон Булавін, так той надто часто виходив з-за столу палити на веранду де пригощав своїх співрозмовників фабричними цигарками та ще зі свого з чистого срібла портсигара. Степан і собі знайшов забаву, не відставав кепкувати і на вухо нашіптувати Анюті:

– «А ты дурочка боялася. Не признает мол. Вон и так по тебе вижу, как братан признал тебя. Небось, до самого рассвета ворковали».

– «А тебя, што завидки берут? Али как?» – дала йому відсіч Анюта.

 – «Да ты только не кипятись. Это я так, любя, шутя – правда. Просто рад за вас,» – промовив відступаючи Степан. А про себе подумав, що хай йому грець, щоб ще де раз я дозволив собі зачіпати молодиць у подібних сердешних справах.

– «Ты бы лучше за своєю жонкой поглядывал,» – зауважила Анюта.

– «А вот тебе, Степанушка, не кажется, што твоя половиночка уж очень зачастила к дзеркалу поглядывать на бусы, которые, между прочим, ей мой Матвеюшка подарил. А то чаво доброго, смотри как бы твой братец не увел ее у тебя из под носа. У меня, знаєш, на хуторе ей тоже местечко на сеновале найдется. Я не жадная на это добро, могу и подвинуться».

І треба ж було, якраз у цю хвилину Ксенії крутитися у прихожій біля люстерка на стіні. Вона перекладала і так і сяк оте червоне намисто на своїх пышных грудях і як мала дитина милувалася собою. Добре, що Степан вродився веселої вдачі, а то не обійшлося бы без біди. Чоловік ухопився за живіт і розреготався від побаченого, як мала дитина у цирку з мавпочок, що приміряли окуляри. Далі цей штукарь подався до Михайла.

– «Ну как, братан? По Анютке вижу у тебя все благополучно обошлось. Видать, припал ты ей больно к сердцу. Ох и знойные нонче повелись у нас бабоньки, смотри не поджарься. Ты, Матвеюшка, как я погляжу, повлюбляешь в себя половину нашей станицы. Чай и подарков на всех баб не настачиш и конфет пацанам не накупишся. Оно-то конечно, лучше в лавке брать «подушечки» с повидлой. Они – дешевле и вроде как многовато выходит в кульке. А с другой стороны, ежели поглядеть, вот скажем што пошло не так – ну, на пример, побрезгуют мальцы твоїм гостинцем, то не беда. Добавь к ним дрожжей толику, долей воды и на третий день отменная брага получается. Не веришь? Сам пробовал,» – удавано стурбовано, явно з підкавиркою промовив Степан Булавін.