Козельщина жахливіша за Катинь

ХХX

Сіромахи

Хутір потонув у мороку тиші, не здогадуючись, які випробування на нього чекають цієї ночі. Виморені за день господарі міцно спали, коли раптом пролунало оте протягле щемляче серце завивання. З протилежних кутків хутора йому вторили інші виття, сповіщаючи про повну облогу. Михайло спав чутливо, тому відразу схопився з ліжка і кинувся до вікна. Понад призьбою наче теля протупала одна, друга, третя сіра постать.

 – «Волки!» – вирвалося у Михайла.

У потязі йому не раз довелося чути від Степана розповіді про зорганізовані зграєю вовків винищення цілих хуторів на Дону, та про це тоді мало вірилося, байки та й годі. Проте, зараз моторошна дійсність перевершила усі розповіді. Чутно було, як ударяв копитами об стіну стайні збуджений Орлик, сповіщаючи хазяїна про нависле лихо. А потім пролунало закличне іржання вірного коника про допомогу. Зараз у голові Солов’яненка гарячково роїлися різноманітні думки:

 –Як запобігти злу?

Ось де проявилася непривабливість підступної політики пацифізму ініційованого головою ВЦИК Яковим Свердловим. Затіяне більшовиками роззброєння козацтва стало прелюдією до їх не тільки розземелення, але і спроби винищення. Комісари добре знали, що козак ніколи не був батраком і міг із зброєю у руках постояти за себе і свій край. З покон віку у дітей Дикого степу, ототожнювалася семантика слів – воля і зброя. Як дві сестрички-близнючки, вони завжди ходять по життю поруч.

Хутко одягнувшись, Михайло зі стіни ухопив свою шаблю і коли вже намагався із нею вискочити на двір у нього над вухом пролунав постріл. То Анюта невідомо де взяла мисливську рушницю і вліпила дуплетом картеччю по грабіжникам. Вона промазала і здоровенний вовчище обернувся і плигнув на них. Михайло ледь встиг зреагувати і з усього розмаху, мов сокирою колуном чурку, розкроїв тому голову на дві половини, аж до самих грудей. Ще одного Анюта приголубила прикладом рушниці. Не зупиняючись, козак навздогін іншому кинув свою шаблю, якою пришпилив того до груши. Добре, що вилами була підперта стайня. Ними чоловік наштрикнув і підняв чергового вовка. У цей час Анюта вспіла перезарядити рушницю, яку кинула Михайлу. І це було зроблено вчасно, бо на беззбройного захисника хутора плигнув ще один здоровенний вовчище. Майже впритул він розрядив її тому в роззявлену пащу. А тут ще із стайні вискочив Орлик і вдарив дверима у щелепи вовка, що підкрадався ззаду. Далі кінь задніми копитами підчепив ще одного нападника, та так вдало, що той зробив подвійне сальто у повітрі і гепнувся об зруб колодязя. Не відставала від Михайла і Анюта, оперезавши рогачем по спині ще одного сіромаху. Солов’яненко тепер на собі переконався, що то байки, коли розповідають про вовків, як про боязливих звірив. Зграя звикла досягати наміченої мети-здобичі. Осатанів від запаху і виду крові, вовки знову пішла на приступ. Ще хтозна чим би ця баталія закінчилася, якби на постріли не прискакали на підмогу із сусіднього хутора кум Клим зі своїми синами. Наче капусту вони рубали на ліво і на право цю пошесть, що вишкіривши свої криваві клики заплигувала до них, аж на сідла коней. Коли почало світати, то двір Анютиної садиби став нагадувати Куликове поле. Старий мисливець підійшов до найбільшої розрубаної майже навпіл потвори. Це була давно йому відома по залишкам слідів безпала вовчиця. Мало кому відомо, що у зграї вовків існував, так би мовити, матріархат. За ватажка зграї у них правила саме ця полукровка, яка знала усі людські вади і хитрощі. Вона вдало оминала розставлені пастки і приховані хмизом вовчі ями.

– «Ну, скажу я вам, тяжела у тебя Матвей Парамонович рученька! Не позавидую я тому хто под нее попадет,» – зауважив Клим.

– «Возможно, кум Матвій, вы еще для себя не уяснили, какую службу всей нашей округе сослужили. Как тут ни крути, а большую половину волчьей стаи извели и главное обезглавили ».

Михайло посміхнувся і додав:

– «Не без вашей помощи!»

– А што, Матвей, ежели б волки на нас напали ты бы не пришел на виручку?

– «Так то я, – багатозначно промовив Михайло.»

– «Вот за это не мешало бы сейчас и спрыснуть в пересохлом горле», – натякнув кум.

– «Это само собой разумеется,» – погодився Михайло і додав:

– «А покуда Анюта нам в баньке накроет, что-нибудь перекусить, давайте все вместе вывезем подальше в степь побитых волков. Чтобы утром детвору в смерть не напугать,» – запропонував мисливцям на вовків Михайло.

– «Дело говоришь, кум. Волки умные бестии, могут и помститься. И что главное, как не стереги, а своих сородичей они все равно выроют и утянут. А про то – стая обезглавлена.»

– «Да это еще что. Вот в позапрошлом году откапал я волчью нору и захватил щенят. Так верите, кум, волчица пришла по следам ко мне домой. Меня спасла случайность. Крыша сарайчика не выдержала и завалилась под волчицей и та упала прямо на воткнутый мной в кучу угля ломик. Вот с тех пор я всегда оставляю в логове одного волчонка,» – розповів кум.

– «Нам бы такое волчье упорство и преданность не помешало бы иметь,» – констатував Солов’яненко.

Загрузивши з горою візок із забитими вовками, козаки пішли до урвища. Це треба було бачити, як прядучи вухами, Орлик переможно і гордовито перебирав копитами:

– «Вот после этого и утверждай, что кони не мыслящие животные,» – не втримався Матвій.

Повернувшись від крутого яру, чоловіки випили по одній, другій чарці, і тут Клим наче прозрів. Він побачив, що банька стала як нова.

– «Анюта! Золотые руки у твого мужа!»

– «И не только, – уточнила вона.»

Вже трошки захмелілий кум, не звернув увагу на це уточнення з її боку і продовжив:

– «Отпустишь ли ты свого Матвея подсобить мне баньку подправить?»

– «Конечно, куманек, даже не сомневайся, только после того как дома управится,» – приложивши руку до грудей, багатозначно погладжуючи, вторила йому Анюта.

 – «А тут за десять лет столько всего накопилось, что ему делать не переделать».

Кум нарешті второпав і розсміявся. Сусіди почали збиратися до себе на хутір, бо вже повністю розцвіло.

Вже у школі діти Матвія дізналися від своїх однокашників про героїчний вчинок їх батьків, який вже успів обрости такими подробицями про які Анюта з Михайлом навіть і не підозрювали.

Ледь дочекавшись кінця занять, Олексій із сестрами підтюпцем подалися до дому переповнені почуттями з одного боку гордощі за своїх не полохливого десятку батьків, а з іншого боку прикрістю, що не розбудили їх. Уважно вислухавши усі оті дитячі докори Солов’яненко пояснив їм, що ті у нього на печі були у резерві. Отож, якби щось пішло не так, то вони з матусею в потрібну мить гукнули б їх, і як брати Котигорошка вони прийшли би їм на допомогу. На тому цей прикрий інцидент був повністю вичерпаним.