Козельщина жахливіша за Катинь

ХХXІ

Тихій Дон

Життя на хуторі поступово набирало повноцінного життя. Михайло перекрив вже дах на хаті і подумував на коли скликати толоку для добудови другої половини хати. Дівчатка дорослішали і не годиться їм усім спати покотом на печі. Треба було негайно завозити глину й солому, а з кінного заводу кінського перегною. Здавалося нічого не передвіщало ускладнень, якби одного дня до Михайла не завітав його брат Степан. Анюта радо зустріла дівера. Вона накрила стіл скатертиною і понаставляла всілякої закуски, пляшку, чарки і залишила їх, щоб поговорили на самоті.

Саме тоді між братами відбулася суто чоловіча розмова.

 – «Вчера к нашему отаману приезжал отаман Громославський со станицы Букановськой. Его дочка, как раз обвенчана с известным на всю страну, писателем автором «Донские рассказы» и романа «Тихий Дон» Михайлом Шолоховым. После того как наш атаман рассказал всем, про то што твориться у нас в стране – собрался Большой казачий Круг. Наши старейшины постановили, что тебе непременно надобно на завтра прибыть в станицу Вешенскую».

Прочувши про новину Анюта, в присутності Степана, кинулася до Михайла на груди і запричитала:

– «Не пущу, Матвеюшка, мой родненькій, никуда! Не отдам тебя никому! Мало мы нагорювались. Сколько, скажи здоровья, ты отдал людям, а взамен, что получил от них? Вон все тело и серце в рубцах».

Михайло пригорнув Анюту, і міцно поцілувавши додав:

– «Тебя, родная, в награду получил. Не плач только, я скоро вернусь! Одна нога тут – другая там».

– «Не гоже, скажу тебе, казачке по мокрому пути провожать свого суженого,» – докорив Степан.

– «Думаешь мне охота его терять. Сам бы поскакал вместо него. Так нет, только его требуют. Причем одного, чтобы в глаза особо не кидался. А за роботу не беспокойся там, на конезаводе, уже обо всем договорено».

На ранок засідлавши свого білогривого Орлика, Михайло попрощавшись з Анютою і дітьми, відбув відразу з Степаном на зустріч з впливовою не тільки на Дону, але як здавалося і на Сталіна, людиною. Хутір Кружилін зустрів М.Солов’яненка досить привітно. Його вже тут з обіду чекали козаки. За столом відбулася гостра дискусія поміж тесками Михайлом Олександровичем і Михайлом Свиридовичем. Розговорилися і з’ясувалося, що ненька Михайла Шолохова родом з Чернігівщини, а його батько Олексій Михайлович був хліборобом з Рязанської губернії. Михайло Солов’яненко також між іншим зазначив:

– «Во всем мире прийнято считать национальность по матери. Так что, как не крути, а вы, М.Шолохов, по крови украинец. Хоча жители тогдашних украинских земель и имели определение как «русский народ» в отличие от людей, проживающих в Московском княжестве, которые назывались московитами. Ещо в 1593 г. киевский эпископ Йосип Верещинський фактически впервые в отечественной историографии ввел в политический словарь этноним «український народ», наполнив его этнополитическим названим «Украина». Тогда Украина отвечала географическим понятиям, которые касались Киевщины и Восточного Подолья и указывали на особый политико-правовой статус этого региона, как Заднепровское козацкое государство. По существу современная територія Украины не отвечает территориально-земельным географическим дефинициям относительно автохтонного населения.

Что же касается вашого отца, Михаил, то не обижайтесь, за большевицкими мерками Олександр Шолохов – кулак. Ну а вы, извините за прямоту суждения, сын кулака или проще говоря подкулачник.»

Вражений від почутого Михайло Шолохов опустив голову і мовчки пускав дим зі своєї улюбленої люльки. А його співрозмовник, немов вбиваючи останній цвях до труни зневіри письменника, невблаганно продовжував свою сповідь. Він розповів про те, що творилося і зараз твориться на його історичній батьківщині – Україні. Як у Харкові йому до рук потрапив документ випадково загублений прибулими до них на залізничну стоянку чекістами, про те, що на початку 1920-х років Ф.Е.Дзержинський наказав головам всіх губернським чека в Україні:

 «Провести массовые расстрелы даже в отношении тех лиц, которые могут быть только подозреваемыми, что со временем они станут на стороне антисоветских выступлений. Особое внимание не обходимо было уделить также расстрелам лиц, в отношении которых хоть и не было подозрений, что они могут принять активное участие в сопротивлении, но лишь только за то, что они достаточно известны среди населения и могут на него повлиять или заслуживают уважение…»

Згідно спущеної з Москви «разнарядки», доводився план розстрілів по окремим містам України:

«Одесса и Киев  – по 8 тыс. человек.

Полтава, Харьков, Екатеринослав и Винница – по 6 тыс. человек.

Житомир и Елисаветград –  по 4 тыс. человек.

Чернигов и Херсон –  по 2тыс. человек».

Председателям губернських (областных) чека приказывалось:

 «Немедленно выработать цифровой план расстрелов для поветов (районов)».

    (авт. Забігаючи наперед, станом на 7 вересня 1943р., лише в одному обласному місті Вінниця було виявлено останки  раніше розстріляних каральними органами СРСР – 9439 чоловік. Як ми бачимо, кількісний показник по розстрільним спискам знаходився в прямій залежності від чисельності населення в містах, а пізніше по губерніям, повітам і варіював кожен наступний рік в межах від  0,4 %  до 9млн. в 1932р. і до 3 млн. в1937р. і аж до середини 1941р.)

М.Шолохов в свою чергу розповів Михайлу про те, як його самого без малого не розстріляв отой клятий ревтрибунал:

– «В октябре 1922 г. во время моей работы в продотряде я вел крутую линию, да и время тогда было крутое. Шибко я комисарил. Вот и наломал дров. Два дня среди смертников я ждал исполнения приговора. Меня тогда помилували по причине малолетства.»

У голові видатного письменника не вміщалося, що геноцид був направлений не проти українців, а проти усього козацького роду: чи то в Казахстані, де є найбільша діаспора українців, чи то на середній течії Волги, в Сибіру. Проте, коли голод перекинувся і на Кубань М.Шолохов зрозумів, що гість з України мав таки рацію. Так лишень в Єйському окрузі в Старощербінівській станиці, в Любинському окрузі в Константинівській станиці і в Тємрюкінському окрузі, особливо в Полтавській станиці було вже винищено голодом понад 80% населення. В інших станицях Дону і Кубані, житниці Росії, було теж не набагато краще. Саме тоді Михайло Шолохов не втримався і відправився у Москву і при зустрічі з батьком усіх народів розповів про штучний голод «на просторах Родины своей». Йосип Сталін уважно вислухав його і несподівано для письменника грубо відповів:

– «А теперь послушай, дорогой, меня. Ты когда свого Григория Мелехова приведешь в нашу партию?»

На що письменник, уникаючи прямої відповіді, заявив:

– «Товариш Сталин! Наш козак еще не созрел и не готов вступить в партію.»

– «Тогда езжай ты в свою станицу Вешенскую и там себе пописывай, а в политику не суй свого носа! А то оторвут! Понял!»

Тут майбутній лауреат нобелевської премії зрозумів в яке багно він вступив і про те, що треба самому якось рятувати станичників. Тому Шолохов за коштовності зібрані станичниками закупив кілька вагонів зерна і привіз їх на Дон в свою станицю.

Пройшло майже десять років з того часу коли Михайло Солов’яненко, рятуючись від вірної смерті, втік на Дон. Іноді Михайлу здавалося, що дай йому Боженька крила полетів би хоч зараз на рідну Україну. Анюта розуміла його, як ніхто інший і нишком плакала в подушку. Прикипіла вона усім серцем і душею до цього роботящого і відповідального Михайла. Дітвора повиростала Марію і Ольгу віддали заміж. Олексій пішов вчитися у військове училище прикордонників і в перші дні війни загинув, обороняючи кордон. Одна відрада залишилася їй малий Михась, плід їхнього бурхливого кохання. Солов’яненко зумів поставити усіх дітей на ноги.

Циганською поштою вдалося подати вісточку від Михайла на Україну і надати сім’ї допомогу у скрутну годину. Перед самісінькою війною відбулися відомі політичні зрушення у тактиці і стратегії керівної і направляючої ВКП(б) СРСР. Більшовицькі комісари почали замітати свої сліди злочинів, знищуючи дисциплінованих виконавців їхньої братовбивчої політики. Спочатку розстріляли Ягоду, Єжова, а після смерті Сталіна – Берію. Газета «Правда» опублікувала Сталінські тези «О допущении некоторыми нерадивыми товарищами перегибов». Повернутися на Україну Михайлу Свиридовичу допоміг уже депутат Верховної Ради СРСР М.О.Шолохов. Спочатку М.С.Солов’яненку у міськвиконкому пропонували поновити своє членство у партії і зайняти навіть посаду начальника відділу міліції. Але вкусивши один раз радянського пирога щедрості і вдячності збоку більшовиків, колишній будьонівець на все життя дав собі зарок ніколи не пов’язувати своє життя з репресивними органами радянської влади. Тому, одного разу, не втримавшись від настирливого нав’язування партійної волі, Михайло Свиридович скрутив дулю першому секретарю міського комітету ВКП(б). Думав, що знову посадять, але минулося. Анюта з синочком не виходила у нього з голови. До Дарьи він відносився, як до матері його дітей і не більше. Але до останку днів своїх кохав по справжньому лише Анюту. Та і малий Михасик гукав батька повертатися скоріше до дому на Дон. Йшов 1941 рік. Під час німецького авіанальоту на ешелон із біженцями загинула Даша, а Михайло повернувся на Дон до своєї голубоокої Анюти і малого Михасика. Брат Степан у складі 22 тисячного Донського війська виступив на боці генерала Власова проти радянської влади і був розстріляний після повернення на батьківщину при висадці з американського корабля прямо за боксами припортових складів, але то вже інша історія.