Козельщина жахливіша за Катинь

ХХXIV

Евакуація

На залізничній станції вже відходив останній ешелон із зерном міського елеватора, який підпалений відступаючою частиною НКВД смолоскипом горів аж до самого неба. Таким чином ті люди, що не мали змоги втекти, фактично ставали приреченими на голодну смерть, а десятки тисяч військовополонених в концтаборах змушені будуть їсти розведений у воді, мов мазут, чорний попіл. На залізничних відкритих платформах поверх сільськогосподарського збіжжя сиділи люди. Серед втікачів Наталка і Улянка угледіли своїх сусідів. Дядечка Мишка із тіткою Дашею. Вони махали їм руками і в останню мить підхопили дівчат і на ходу втягли до себе. Сусіди і повідомили їм, що їх батьки чекають у Полтаві. Ось так, об’єднавшись з родинами, в Полтаві вони разом, майже два тижні під завивання сирен і зливою авіабомб, все віддалялися далі від обжитих рідних міст у глиб «Необъятной родины своей», яка насправді виявилося для них мачухою. Але то було потім, через кілька тижнів митарства.

Далекий тиловий Сталінград зустрів евакуйованих зеленню бульварів і фонтанами парків, брязкотом трамваїв і безтурботними дитячими голосами. Здавалося жахливим сном усе раніше бачене і пережите. Біженці, всі як один, пішли працювати на колишній Сталінградський тракторний завод, який повністю перейшов на випуск танків Т-34. На той час у глибокий тил було евакуйовані дев’ять танкових заводів, 118 машинобудівних заводів і незчисленна кількість малих підприємств, фабрик.

Наталка пішла працювати у механічний цех фрезерувальницею, а Уля в електромеханічний. Проте, невдовзі війна докотилася і сюди, до берегів Волги. Українці, зі своєю по природі наївною ментальністю, почали помічати, що місцеві чомусь косо почали дивитися на них, неначе біженці були винні у тому, що німець докотився на своїх панцерниках вже і сюди. А утім знаходилися і такі, що й у спину їм цідили крізь зуби і сичали:

– «Вы, хохлы проклятые, чай здали Гитлеру свою матку Украину, а теперь приперлись і нас здеся предавать!»

Дивно це було якось чути від своїх братів славян, а не те що визнавати незаслужені образи. Але підбурювачами такого негативного ставлення сталінградців до біженців з окупованої німцями території України, було само місцеве керівництво. З наближенням німців до Сталінграду біженців, як старшу дружку, попросили покинути місто. Евакуйованих безцеремонно звільняли з роботи і сплавляли у низ по Волзі, мов якійсь непотріб. На перший пароплав родинам із України, не вистачило місць. Вигнанці були людьми другого ґатунку. Біженцям нічого іншого не лишалося, як мовчки спостерігати збоку у оточенні міліціонерів за посадкою відповідальних товаришів по спеціальним пропускам. Наївні, вони ніяк не могли уторопати, чим вони і їх діти гірші від родин апаратних партійних працівників. Отож, українцям довелося разом із дітьми і стариками залишатися на причалі і чекати допоки не прибуде наступний річковий транспорт. Не пройшло й години, як пришльопав своїми колесами по воді один такий «Титанік». Він був якщо не рідним, то принаймні двоюрідним братом отого пароплава, із авантюрно-комічного кінофільму «Волга-Волга». Там Америка Росії, начебто, "подарила пароход”. Цей допотопний музейний експонат, димів, як той Везувій, і мав повільний хід. Як розповідала Наталія:

– Ми з клунками улаштувались на верхній палубі, спереду від угарної труби, і почали милуватися навколишніми краєвидами не підозрюючи того, що середня частина Волги колись входила до складу єдиної слов’янської імперії. Раптом, по фарватеру всі пасажири помітили на поверхні води розкидані скрізь плаваючи дерев’яні уламки незрозуміло походження, а також поміж ними відчайдушно борсаються у воді людей. Ніхто з нас не міг навіть припусти такої думки, що попередній пароплав, на якому забракло місць для «хохлов-предателей», зграя німецьких бомбардувальників «Henkel He-111» пустила на дно. У голові промайнула думка, що на їхньому місці могли опинитися і ми. Не зупиняючись, наш тихохід прогудів тричі і скинув за борт усі наявні плав засоби: рятувальні круги і шлюпки. Потім сталося щось таке не зрозуміле для нормальної людини. Пароплав, не зупиняючись і не рятуючи тонущих, почав ганебно тікати з місця катастрофи. Звідки нам було знати, що кожної прогаяної хвилини могла з’явитися наступна хвиля очікуваних німецьких бомбардувальників. Це була страшна правда війни, коли ти нездатний реально допомогти тонучим, благаючим порятунку людям і дітям. Нас самих врятувало лише те, що німецькі літаки, витративши весь запас бомб і палива, улетіли на дозаправку, на свої віддалені аеродроми базування і не встигли вчасно повернутися.

На ранок пароплав пристав до імпровізованого причалу з дебаркадеру. На високому березі в оточенні беріз стояли, мов червоні грибочки, добротні цегляні будинки із критими залізною бляхою дахами і зеленими парканам з дощок. У навколишніх садибах млосно вили собаки, а на паркани позлітала голодна домашня птиця. Почувши людей, в хлівах жалісно заревли давно недоєні корови. Вхідні двері до осель не були навіть зачинені. Всередині хат скрізь було гарно прибрано і чистесенько. Дерев’яна підлога скрізь заслана домотканими постілками. У шафах охайно складене у стопки попрасовані простирадла для ліжок, неначе господарі тільки що вийшли поратися у двір. Як з’ясувалося пізніше це була одна із колоній німців та сербів, утворена Григорієм Орловим ще за часи правління Катерини ІІ. Мабуть, нещодавно вночі енкаведисти депортували звідси інородців кудись у голодні калмицькі степи. Накормивши живність і подоївши бідних корів і кіз, ми відпустили з прив’язі собак, а самі не знали, що його робити. Комісар, який супроводжував нас, мов той табірний вертухай, об’явив, що кожен бажаючий може тут залишатися і жити у любій хаті скільки йому заманеться. Він з дурнуватою такою посмішкою додав, що сюди більше ніколи вже із тих хазяїв ніхто не повернеться. Проте, наш батько категорично заявив, що на чужому горбі у рай не потрапиш. Тому родина Сашка повернулася на пароплав і відправилася далі вниз по Волзі-Матінці аж до самої Астрахані. Правда родина Єланських, та ще декілька добровольців там залишилися, але через деякій час вони втекли з того поселення німецьких колоністів і приєдналися до нас.