Козельщина жахливіша за Катинь

ХХXV

Рибосільна Астрахань

Астрахань зустріла біженців своїми східними базарами із знаменитими далеко за її межами динями і кавунами, в’яленою і копченою рибою, а то і свіжим уловом осетри, сазана, лещу з Каспію. Щодо солі, то її тут було аж занадто, чого не скажеш про хліб і звичну для нас їжу. Проте, для біженців окрім голоду виникла ще одна проблема, так це із житлом. Були зрозуміло тут у місті і пусті квартири, але з опечатаними вхідними дверима. Чи то господарі вибули по завданню партії і уряду в героїчний Ташкент чи Баку, чи то на них була накладена парткомівська броня, але евакуйованим жити не було де, тай годі. Нас запросив до себе в юрту казах. Йому, мабуть, прийшовся до душі клишоногий та такого ж як він сам  невисокого зросту рибалка Сашко з Дніпра. Пізніше це були два друга, як казали люди, не розлий вода.

Якось трапився один, досить таки, кумедний випадок. Коли батьки увечері поверталися додому з роботи на зустріч їм вискочила уся в сльозах Наталка.

– Доню, що з тобою сталося? – запитав Сашко.

– Мене донька хазяїна обізвала негарним словом, – відповіла та.

Швидкий на розправу казах, ухопив нагайку кинувся до своєї доньки. Та звісно і собі у сльози, бо нічого такого не було. Мов білуги ревли вже обоє дівуль.

– Тася , цто он тебе сказала? – перепитав хазяїн.

– Я не можу того повторити, – відказала Наталка.

Тоді Сашко попрохав свою любиму доньку сказати це йому на вухо.

Коли він повторив слово в слово почуте « киль манда », то усі дорослі від реготу попадали на килими. Ухопившись за животи вони, як малі діти, так азартно зареготали, що і дівчата покинув скиглити і собі теж почали посміхатися. Нарешті, батько заспокоївся і пояснив Наталці, що по тюркські цей вираз означає – йди до мене. Просто хазяйська донька кликала щось їй показати і не більше.

Дивно якось це, але сама Астрахань стоїть на піску. Можливо із цієї причини, а може із якоїсь іншої, але частенько скинуті німецькі бомби чогось не вибухали. Вони з шипінням входили у пісок. Біля залізниці сапери, з числа виписаних з шпиталю солдат, відкопали одну таку німецьку «мегатонну» авіабомбу. Коли відкрутили у неї головку підривного пристрою, то всередині знайшли записку коротенького змісту, написану двома мовами – німецькою і російською: «Мы с вами товарищи» і підпис « Антифашисты».

Мабуть, не всім відомо, що захисники Сталінграду, не отримуючи харчів, вижили завдяки постачанню вобли, яка заміняла їм м’ясо і хліб. Німецька блокада Сталінграду мала на меті, якщо не збройно, то принаймні голодом, виморити із міста захисників, як Ленінградців. Солдати тут теж пухли з голоду. Однак, залога фортеці відбирала у рукопашному бою у німців зброю, інколи їжу і чудом трималася. Практично підвозу боєзапасів чи харчів в оточеному Сталінграду із великої землі не було. Залишалося лише по Волзі, а оскільки в небі панувала німецька авіація, то на дно йшли все що могло якось плавати. Тільки шаланди з Астраханського рибного промислу ім. Л.Б.Красіна, де працювали переважно більшість біженців з України, поночі прокрадалися по Волзі до палаючого міста. За коротку ніч окремі відчайдухи не встигали обернутися туди і назад. Тому на ранок затопив свої вутлі човники, колишній рибалка українець з Дніпра разом із своїм казахським побратимом Волзькім рибаком, прикинувшись вбитими, відлежувалися серед страшенно смердючих, здутих трупів мерців, на островках під пекучим сонцем і пильним оком німецьких снайперів, допоки не стемніє. Частенько із сонячними опіками вони знову і знову поверталися до бійців-сталінградців, розуміючи, що риба для захисників Сталінграду є єдиним джерелом для виживання.

Через деякій час Наталчиному батькові дали кімнатку у підвальному приміщенні на залізничному вокзалі. Його побратим, маючи сам свою напівголодну казахську родину, намагався нам допомогти чим тільки міг. Пам’ятаю одного разу, той на ручній повозці привіз з бахчі здоровенного кавуна, котрий ми усі разом перекотили до приміщення. Одну таку ягоду уся наша родина і Єланські їли не один день. Нестача хліба і інших продуктів харчування давала про себе взнаки. Нас молодших годували баландою на рибному комбінаті, а ось «иждевенцы» пухли дома від голоду. Незабаром відкрилися старі рани у ослабленої матусі і Келина не маючи ліків невдовзі померла. Поховали її на старому астраханському цвинтарі. Знову на поміч прийшов батька друг казах. Він допоміг на ручній тачці відвезти в останню путь нашу неньку, де вона навіки спочила на православному цвинтарі.

Після повернення із евакуації у Кременчук енкаведисти за наклепом нашої сусідки, яка залишилася під час окупації в місті, заарештували Наталку. Її звинуватили у співпраці з німцями. Хоча та Франя сама під час німецької окупації разом із подругою (невісткою відомого більшовика, нащадка власника заводу) роз’їжджала по місту на фаетоні в обнімку із німецькими офіцерами. Цю рябу бестію, що відмінно володіла німецькою, тоді пожалкували, як колишню дружину загиблого офіцера і як матір двох дітей. Та особа ні до кого не мала жалості. Вона вже запопадливо відпрацьовувала іншим хазяям свою лояльність до радянської влади. Анонімні доноси і наклепи при радянській владі вважалися нормою життя. Зрозуміло, що квартира людей, які повернулися з евакуації у свій дім, Франі не дісталася, але у безправній державі все могло бути і інакше.