Козельщина жахливіша за Катинь

ІV

Порятунок

Допоки уряд Польщі знаходився в екзилі і не об’являв війну СРСР, то статус польських офіцерів був ще остаточно невизначеним. Проте коли з півдня Франції пролунав заклик до боротьби проти окупаційного режиму Москви і на вступ до фінського легіону польських офіцерів, то цей акт атентату розв’язав руки кремлівським катам.

Проте не можна сказати, що в сталінських, так званих, фільтраційних таборах польські офіцери були беззахисними ягнятками, які нічого не робили і воліли сидіти, тишком-нишком, склавши руки в очікувані довбні. Звісно виникали повстання у сталінських таборах, які жорстоко придушувалися озброєними до зубів каральними підрозділами НКВС і про цей утаємничений бік історії ще належить науковцям дослідити.

А втім в Козельщанському концтаборі НКВС СРСР немилосердний час спливав швидко і все впиралося у координацію дій керівного складу польського антирадянського опору із зовнішнім світом. Антон, як представник місцевого населення став для польських патріотів мов знахідка. На нього табірне підпілля покладало великі надії – бути отією з’єднуючою ланкою з польською громадою у Кременчуці, яка бракувала полякам для здійснення свого плану втечі. Проте чи могли полонені офіцери довіритися першій ліпшій людині. Та допоміг курйозний випадок.

Одного дня в монастирі перестала працювати підкачка води. Комендант Козельщанського концтабору НКВС Соколов викликав до себе Антона і наказав йому у найкоротший термін відремонтувати водогін, а якщо ні, то нехай там, у підземеллі і залишається назавжди, як покидьок. Антону начепили, мов собаці нашийник чи римському рабу на горло, алюмінієвий жетон із тисненням, звісно не «Бесс раб», а герба РСФСР – «Серпа і молота у променях сонця», та напису «Лагерь № 4 НКВД СССР -34». До водозабори довелося добиратися отим злощасним ліфтом. Це був найнижчий рівень підземної тюрми. Спочатку Тягнирядну було не зрозумілим, чому електродвигун на помпі не міг набирати обертів і шалено нагрівався та надривно так ревів, як ото підірваний віслюк. Проте ця задачка була, скоріше за все, розрахована для школяра по фізиці, а не для колишнього електрика 5-го розряду місцевого цегляного заводу. Хтось навмисно наплутав кінці дротів виходу обмотки статора у пучку підключення напруги на клемах «борно» асинхронного електродвигуна. Прововтузившись добряче Антон скрутив до купи кінці мідних електрообмоток двигуна, а їх початок з’єднав алюмінієвими дротами до живлення. Насос знову запрацював у робочому режимі, але чи на довго? Внаслідок електролізу між двома агресивними металами, міддю і алюмінієм, через кілька діб кінці з’єднань оплавилися і Тягнирядно знову став украй потрібним фахівцем по ремонту електричного обладнання, оскільки електромотор знову відмовився обертати вал водяної помпи. А тоді, як це вперше сталося, новоспечений посібник табірної варти не видав дійсної причини аварії, бо за диверсію чи саботаж дехто з поляків міг поплатитися головою. Опісля ремонту Антон звісно розвішував на вуха червоним лайдакам локшину. Він із надмірним пафосом молов їм щось про закон Кіргофа і Ома, але для обмежених типів придатних тільки вбивати і катувати, то була надто висока матерія. Нелюди у відповідь тільки мугикали і кивали значуще головами, як ото коза у спасівку. Тоді то поляки і збагнули, що мають справу з достойником і тому запросили Антона якось на склянку чаю. Проте вже порозумнішавши трохи після перебування у нетрях печери, козельщанець, відмовився від гостин і поставив умову, що буде мати справу лише з однією людиною. На тому змовники і порішили. Дещо розуміючи по польські Тягнирядно отримав від польського офіцера на прізвище, здається, Томаша Домбровського інформацію про ті злочинні досліди професорів Івана Ілліча Іванова по пересадці репродуктивних органів від приматів, що практикувалися в концтаборі. Бачили тут і інших подібних параноідальних професорів фанатів по створенню вірусної сиворотки «слухняності» при незначних дозах зараження чи миттєвого враження мас при підвищених дозах. Якимось чином, а скоріше за все, ціною підкупу полякам стало відомо, що табірна команда енкаведе готується до зачистки підземної в’язниці вже від поляків для прибалтів. Це відбулося напередодні Фінської війни. Ні для кого не було секретом, що вже прибуло двадцятеро виконавців вироків «стрілків» з Москви, Харкова, Мінська, Полтави зі своїм причандаллям, шкіряними фартушками, крагами і захисними окулярами та повною валізкою набоїв до німецьких наганів системи «Кольт», бо табельна зброя радянського виробництва револьвери не витримувала інтенсивної стрілянини і частенько заклинювали або давали «осечки»

Тож вже в кінці грудня 1939 року начальник Упраління по справам військовополонених НКВД СССР майор держбезпеки Сопруненко доповідав до Наркомату внутрішніх справ про готовність 6 названих раніше таборів НКВС до прийому фінських військовополонених лімітом на 27 тис. чоловік. Всі ці концтабори були «обжиті» військовослужбовцями Польської армії. В якості резерву трималися ще 3 табори – Карагандинський (Спасо-Заводський), Тайшетський і Велико-Устюжський.

Як пізніше з’ясувалося, проявлена пересторога, для Антона виявилася доречною і головне слушною. Серед полонених затесався у довіру завербований енкаведистами агент, якій здав усе керівне ядро табірного повстання. Як мовиться – у сім’ї не без урода. Зв’язковий під час допиту і тортур не видав Антона. Хорунжий Томаш Домбровський геройські загинув у катівнях Козельщанського концтабору. Проте тоді у Тягнирядна обірвався зв’язок з польським опором і йому самому треба було вирішувати, як не гаючи часу діяти далі. На ранок ініціаторів повстання у підземному таборі-тюрмі за організацію втечі було розстріляно у графських глинищах. Можливо серед останків були непритомні і тяжко поранені, але їх лікарі не оглянули і не виключено, що їх ще живими привалили кручею з глини. Про що свідчать післявоєнні жахливі знахідки під час ексгумації біля Пісчаної гори в м.Кременчуці невідомо звідки звезених туди 20 тис. трупів людей.

На початку сорокових більшовицька імперія почала готувалася до прийому нових полонених з Литви, Латвії, Естонії і Фінляндії. Антон звісно цього не міг знати, але чудово розумів, що за польськими офіцерами знищать і його, або відправлять на дослідницький живий матеріал. Рабське життя у таборі смертників протікало одноманітно. Частенько заради забави енкаведисти провокували сутички поміж поляками і євреями біля буфету чи біля туалетів.

Нерідко серед ночі операційних медсестер виводили з хазяйського блоку на якісь термінові виклики. Жінки відмовлялися йти плакали, але їх силоміць змушували йти до трапезної кімнати, перетвореної чекістами на операційну, і асистувати професорам-фанатам прибулим то з Харківського університету ім. О.М.Горького, то Московської ветеринарної академії ім. К.І Скрябіна або Ленінградського медичного інституту ім. І.В.Павлова. Одного разу Тягнирядно навіть поцікавився, кому дівчата отак терміново сьогодні вночі життя рятували. У відповідь Антон почув, що якщо він буде надто допитливим, то вони і його врятують. А товста операційна медсестра Пріська так та напряму пообіцяла йому відрізати мошонку і доточити бичачу. Дивним було й те, що від здавалося такого хай і чорного жарту, але ніхто з присутніх не розсміявся. Тому Антон зробив для себе висновок, що у тих нахвалках є доля правди.

Порятунок несподівано виявився у Антона під самісіньким носом. У центральній електрощитовій була наклеєна на дверцятах однолінійна електросхема живлення усіх електричних комунікацій табору. Мов на географічній мапі, на ній видно було куди заведені електрокабелі і дроти живлення. Підземелля неначе нутрощі гидкого павука враз розгорнулося у нього перед очима різнокольоровими, мов артерії, дротами. Тепер стало зрозумілим навіщо тут вузькоколійка. Ніяких верстатів, чи будь-яких виробничих обладнань під землею не було. Електропотяги шахтного типу з вагонетками призначалися виключно для вивозу відпрацьованого людського матеріалу і підвозу живого із зовні. Розгалуження вузькоколійок вели до залізничного полотна станцій Козельщина, Говтва через Ганівку, а також до цегляного заводу. Як пізніше з’ясувалося, там малася піч для спалення не тільки зараженої худоби.

Коли в черговий раз медсестер покликали до операційної, Антон і собі непомітно вислизнув за двері. Далі в проміжку промінів потужних ліхтарів, що обшарювали подвір’я, він прокрався до кабельної шахти. Звідти по тунелю, що вів вправо подався до залізничного вокзалу Козельщина. Втікач непоміченим добрався до замаскованого виходу з тунелю у пристанційній прибудові. На його щастя грати і двері, що вели до підземелля були кимось у поспіху не замкнутими. За світлофором Тягнирядно діждався товарняка і коли той призупинився на червоне світло, вскочив на підніжку останнього вагону. І тут в тамбурі він ніс до носу зіткнувся із провідником.

Сцепщика вагонів, Івана Онішка, мало чим можна було здивувати, отож раптова поява Антона викликала у нього хіба що деяку цікавість від такого прикрого вчинку збоку людини вже літнього віку. Провозити «зайців» без квитків не входило, до його службового обов’язку, проте обставини що змусили до такого ганебного вчинку викликали у залізничника певну зацікавленість. Це ж вам не хлопчик, що втікає від батьків на північний полюс, та і потяг прямував на південь. Привітавшись, як годиться вихованій людині, Антон вибачився за своє несподіване вторгнення і запитав дозволу трохи під’їхати:

– Та що ж ви питаєте, коли вже сіли і їдете. Краще розповіли б мені, що то за причина змусила вас отак на ніч дивлячись кудись ото добиратися.

Прибулець пояснив свій вчинок тим, що пасажирській потяг мав бути лишень на ранок, а у нього така термінова справа, що до ранку чекати не може. На що отримав від Івана глузливу посмішку. І як ото кажуть, не всіло не впало, Антон Тягнирядно взяв та й виклав доброзичливому чоловікові усю яку не є свою невеселу історію. Йому, по-правді кажучи, ще крупно повезло, бо натрапив на представника українського підпільного опору радянській владі. Патріоти перед початком Другої світової війни мали підняти повстання на залізниці, що стало б сигналом до всеукраїнського виступу народних мас за визволення України з під більшовицького ярма. Безумовно Іван був більш обережнішим аніж Антон. Тому залізничник порадив завербуватися і податися на Донбас до шахт. Він повідав також Антону про дійсний стан речей у вугільній промисловості:

– За браком робочої сили на шахтах особливо не придираються до документів, бо там майже кожен день трапляються викиди гірського газу метану і багато людей гинуть під завалами вугільної породи.

Та поглянувши ще раз на втікача він зрозумів, що то не в того коня харч. Вік вже не той. Отож, трохи помовчав, Іван сповістив втікачу:

– Ось вже на обрії з’явився залізничний полустанок Чередники. Наступна зупинка має бути станція Кременчук. Тобі туди з’являтися зовсім не обов’язково – додав він.

– Доберешся через Занасипь до Дніпра, а там рибалки тебе перевезуть на правий берег. Ось тримай троячку, цього вистачить. Висадитися біля мосту у тебе не вийде, бо там параходна бистрина, але тримай курс на чудову козацьку церкву побудовану в стилі українського бароко, як би не за кошт ще Івана Мазепи. Проминувши лісосплав, склади з сіллю, візьмеш ліворуч повз Вознесенську церкву і військові інтендантські склади. Здаля вони нагадують кінські стайні. Там після Вітчизняної війни з французами у 1812 роках стояв Катеринославський гусарській полк на чолі з рубакою, поетом і гульвісою Денисом Васильовичем Давидовим. Далі обминеш парового млина із величезним таким залізним димарем, що цілодобово коптить небо і попрямуєш на Раківку. Увесь час тримайся береге Дніпра і держи напрям на купол собору Усипіння Пресвятої Богородиці. За цвинтарем зразу звернеш у перший провулок. Там, на горбку біля будинку, побачиш вриті у землю невеличкі кам’яні стовпи для конов’язі. У людей спитаєш де знайти родину Швеця. Зрозумів? – Антон ствердно кивнув головою.

Як тільки потяг трохи пригальмував свій хід на Горці, співрозмовник Івана сплигнув з нього. Ніхто з них тоді ще не міг знати про те, що перед самою війною комсомолець Володька Швець, синок підпільника Ілька, буде заарештований і розстріляний енкаведистами у центрі міста на вулиці Леніна лише за одну оту хлоп’ячу витівку. Точніше за бравурну фразу , яку проронив він у червоному кутку під час ранкового читання політичної інформації:

– Хочеш потрапити в історію? Вбий Сталіна!

Та то буде пізніше, а зараз це був справді великій ризик – першому ліпшому назвати явочну квартиру у посаді Крюкові, але то були люди іншого гарту, що не раз скуштували біду. Потяг підходив до міста, а відтак втікач наближався до річки. Проте без будь-яких зайвих пригод Антон, на рибальському човні-душогубці переправився на правий берег. На фарватері бистрина була така сильна, що керманичу весь час доводилося тримати ніс човника проти течії. Як наставляв залізничник він прибув за вказаною адресою де на нього вже чекали підпільники. Вони переодягли його у одяг залізничника, а пізніше влаштували працювати малярем до вагоноремонтного заводу. Можливо його хто і шукав, але щоб отак ховатися під самим носом у енкаведистів, то це вже було зухвальством. Циганською поштою підпільникам  вдалося незабаром повідомити Явдосі, що з Антоном все гаразд і що у неділю вони мають зустрінуться на привокзальному Крюківському базарі. Тоді дружина й передала Антону його особисті речі і документи. Вона розповіла, що його скрізь шукають і що її вже декілька разів викликали на допит. Проте вона стоїть на одному, що проспала коли де подівся її чоловік.

– Слідчі нічого не розповідали про тебе і тоді я зрозуміла, що ти утік з під їхньої варти.

Підпільники порадили жінці продати хату і перебратися від гріха подалі, бо ота тяганина по допитах добром не закінчиться. Вона так і зробила. Під виглядом повернення до своєї рідні стара Клименчиха купила хату у Жовнино.

Невдовзі розпочалася Друга світова війна. На початку вересня під Харковом німецькі бомбардувальники«Юнкерси-87»,прозвані «лапотниками» розбомбили військовий ешелон, якій супроводжував Іван Онішко. Офіцери, переважно росіяни, посплигували із залізничних вагонів рятуючись у копни сіна, кинувши на призволяща усю військову техніку і солдатів. В полі ніде було сховатися – жодного куща чи деревинки. Німецькі хвалені аси на своїх винищувачах «Henkel-129» тоді відкрили полювання, неначе у спортивному тирі. Тільки тут за мішені кулеметникам правили живі люди. Гори трупів і калюжі крові на випаленій землі, ото все що залишилося від того військового ешелону. Івану нічого іншого не залишилося, як повернутися до тяжко хворої, а відтак не транспортабельної дружини і двох діток: малого Валика і трохи старшу від нього Галинку. Рідну домівку окрім нього обороняти вже не було кому.

Звісно тоді, ще напередодні війни німців з совітами, Антон Тягнирядно не знав, що після «вигрузки» Козельщанської підземної в’язниці на місце полонених польських офіцерів до чотирьох радянських концтаборів направлять їх родини, що знаходилися за межею лінії Керзона у сфері радянських інтересів. Тоді то і вийшов Наказ Сталіна «Об ответственности по родству» продубльований 5 жовтня 1941 року у блокадному Ленінграді за № 0098.

Так на початку 41-го зі станції Кішенів до Козельщанського табору НКВД СССР прибудуть три літерних ешелони з Молдови заповнені людьми різних національностей з Румунії, Бессарабії (Придністров’я), Буковини. Були там румуни, роми (цигани), молдавани, гагаузи, євреї і українці західних областей. Але то окрема жахлива розповідь.

Під час німецької окупації Антон перебрався до жінки на село Жовнино. Разом зі своїми односельцями одного разу він натягнув кусок дроту і зрізав двох німців що їхали по большаку на мотоциклі. Після війни якось за чаркою він розповів, що якби не утопили тоді у болоті мотоцикла з німецькими зв’язковими та їх зброєю, то есесівці спалили б повністю село разом з жінками і дітьми. Випадків знищення повністю селищ було достатньо і на Полтавщині. Отак Антон Тягнирядно став ще і червоним партизаном. А Іван Онішко із підпільниками односельцями з села Потоки улаштувався в міську управу. Але після того як німці помітили, що почали безслідно зникати «Ausweis» – посвідчення особистості, та різні медичні довідки на звільнення від відправки до Німеччини, то почалися арешти і допити в гестапо. Проте декого з працівників управи підпільники встигли перевести звідти. Та на жаль не всіх.

Багато хто з кременчужан були вдячні одному із них це Івану Онішко, за те що не потрапили на примусові роботи до Німеччини, або не були розстріляні, як кілька тисяч заручників посаду Крюків, після диверсії на залізниці навпроти Крюківського гранкар’єру. Нерозважливий вчинок партизан та ще в межах міста дорого коштував крюківчанам, бо серед схоплених під час облави на Крюківському базарі були чиїсь батьки, сини і доньки, брати і сестри, рідні і знайомі. Тоді, ешелон із вугіллям, пущений під укіс партизанським загоном «Набат» із села Білецківки, на повороті колії на рівнинній місцевості наніс більше шкоди не німцям, а своїм ні в чому не винним людям. За кілька годин німці підняли на рейки вагони і відновили рух потягів.

Націонал патріотичне підпілля намагалося, як можна непомітно саботувати німецькі накази. Бувало вийде на ганок комендант Кременчуцького базару Іван і почне на пальці обертати в’язку ключів, то всі вже знали, що незабаром почнеться облава. Люди кидали все і мерщій тікали, Три склади членів управи, як і редактора міської газети «Дніпрова хвиля» Михайла Щепанського було тоді розстріляно разом з його родиною; чотирма доньками і дружиною за доносом зрадника. Вірогідно, то був заступник голови міської управи. Після відступу німців з міста Іван Онішко у складі Червоної Армії дійшов аж до Берліна. Проте після демобілізації і повернення до Кременчука цей орденоносець і повний кавалер «Слави» був заарештований «смершем» і отримав 15 років концтаборів суворого режиму, за участь у антигітлерівському націоналістичному підпіллі. Разом із ним були засуджені і відбували свій срок покарання у сталінських концтаборах на лісоповалах і командир партизанського загону «Набат» політрук Червоної Армії Іван Ус, на призвісько «Овод», і багато рядових членів націоналістичного антигітлерівського спротиву такі як Іван Матюшенко, що відсидів 10 років.