Військовополоненні японці гинули в Крюківському гранкар’єрі!

В 1946 році майже 600 тисячна японська армія, була взята в полон в Манжурії, Південному Сахаліні...та була переміщена спочатку в сибірські далекосхідні табори. Приблизно кожен десятий не повернувся на свою батьківщину.Тільки в Іркутській області понад 80 цвинтарів на яких покояться японські військовополоненні.

Пам’ятні обеліски вже встановлені на цвинтарях в Іркутську,в селищі Листвянка, поруч з яким знаходився один з таборів. В 1991 році на цьому цвинтарі установлена 4 –х метрова меморіальна стіна, на якій позначено прізвища  60 похованих тут японських військовополоненних.

За участі японських військовополоненних була побудована залізнична дорога Ташкент-Братськ, працювали також на лісоповалі в селещі Шаманка (р.Іркут),побудували першу в Іркутську асфальтову дорогу по вул. Карла Маркса, побудували трамвайне депо та заклали першу трамвайну залізницю на вулиці,працювали вони в Таджикистані... Також на Україні...

На Крюківському гранітному кар'єрі з 1946 по 1947-48? в каменеломнях, як свідчить місцева мешканка, яка проживає поруч з самим кар’єром,  вік якої наближається до 90 років, і вона не все може з тих подій пригадати, в чомусь може і помилятися... Але, тих знесилених, військовополоненних в яких на ногах були одягнені дерев’яні колодки, гуркіт яких чувся при ходьбі на сотні метрів, вона запам'ятала на все життя! Вона розповіла, що військовополонені японці вручну били, та завантажували на автівки камінь, працювали  по 10-12 годин на добу (залежало від пори року), і утримувалися в нелюдських умовах, харчувалися буряками та картоплею, замість звичного для їх шлунку рису ! І лише потім їх почали годувати  рисом, і вже після цього їх смертність трішки почала знижатися... Але порція « їжі», залежала напряму від "норми" - не виконав - не отримав баланди.

Японці мешкали в бараках поруч з кар'єром, які вони самі і побудували, як свідчить Задушко Анатолій Іванович, який мешкає в одному з бараків, по вулиці Крупській 38. 

4 жовтня 1946 року Радмін прийняв постанову «Про репатріацію з СРСР японських військовополоненних та інтернованих громадян». Декларувалося що японців відпустять. Але, виконувати постанову не спішили, оскільки саме на військовополоненних японцях, на Курилах, Південному Сахаліні трималася вся промисловість.

До 1956 року, японців, які внесли непосильний вклад в розбудову соціалізму, все-таки відпустили.

Скільки японців перебувало в Кременчуці, поки ще достеменно не відомо.За деякими даними їх чисельність налічувала від 300-500 осіб... Також точно не відомо до якого часу військовополонені японці перебували в Кременчуці? Місто було зруйноване на 97 відсотків, а трудовий  ресурс був вичерпаний, оскільки Україна понесла в часи війни величезних втрат,тому на мою думку «їм» відпускати «раб» силу було б просто безглуздо,та недоречно.

Мені особисто не зрозуміло за які  гріхи ...японців спіткала така доля, коли Японія навіть війни не оголошувала СРСР...(це вони напали). Масові поховання Японських вояків були в Кременчуку  (напроти 38 будинку,по вулиці Крупській). Колись там і цвинтар був (з хрестами), потім в 1960 роках, «замітаючи» сліди останки полонених японців, ніби -то перепоховали на якійсь там «братній могилі» маскуючи їх під червоноармійців...

А хрести спалили.

Нині команда журналу "Музеї України" та Музею епохи тоталітаризму розпочала власне розслідування цієї трагічної сторінки. Можливо буде пам'ятний знак...


Анатолій Шолудько, директор Музею епохи тоталітаризму при журналі "Музеї України"

http://mus-ep-tot.do.am/