Українська голгофа 

                         Історичний роман

В світ друкованого слова виходить історичний роман Валерія Наддніпрянського «Українська голгофа» , який підводить певний підсумок довготривалих зусиль багатьох людей,що берегли пам`ять,свідчення і документи про злочини радянського  тоталітарного режиму проти людства.

В середині вересня 1939-го року із півночі вітри передчаснр принесли холодні дощі. Скоро тоненькою кригою вкрились калюжі. У протопленій білесенькій мазанці, що причілком виходила на центральну вулицю села, що не такий вже і старий, Антон Тягнирядно, все ніяк не міг заснути-давали взнаки давні рани. Після крекиання та вовтузіння на плечі, нарешті  у того увірвався терпець. Чоловік сповз звідти на причіпок і далі зліз додолу. Зашарудівши своїми старими шкіряними чобітьми, по покритій сінцем долівці,він тихесенько вийшов із хати. То був колишній учасник  ганебної Радянсько-Польської війни більш знанної,як похід на Варшаву. У 1920 році під проводом лицеміра і кар»єриста комкора Робітничо-селянської Червоної Армії-Михайла Тухачевского була зроблена чергова спроба окупації Польщі,як це трапилося з Україною. Тоді , в кінці грудня 1917  року уряд радянської Росії розпочав відкриту агресію проти УНР , а у січневі дні 1918 року, з декількох напрямків до Києва рвалися три більшовицькі армії групи під загальним командуванням колишнього царського полковника-авантюриста Михайла Муравйова. НЕ останню скрипку у зупиненні переможного походу Червоної Арміїна Віслі під Варшавою зіграв і гонористо пихатий колишній унтер-офіцер царської армії Семен Будбонний. Він в середині вересня 20-го року, на вимогу командуючого Західного фронту Тухачевського,не направив з-під Львова полки Червоної Армії  на підмогу проти легіонерів маршала Польщі Юзефа Пільсудського.

    Як було раніше сказано. Антон Тягнирядно ,якраз і був одним із отих небагатьох полонених червоноармійців , що 50 тисячним війчьком так ніколи і не повернулися до своїх домівок. Притримав рукою на вхідних дверях металеву клямку,щоб та ненароком не теленькнула та не розбудила сварливу дружину,той неборака опинився на подвір»ї . Не поспішаючи.як завше,підспівуючи сам  собі під ніс народну пісню:

      -У неділю пана син,

      На конику грає,

       А бурлаки-напас воли,

        За плугом рушає...

       Антон мовчки присів на призьбу. Не поспішаючи,він дістав з кишені штанів кисет з тютюном і креасалом, з якими не розлучався ані в день, ані вночі. Покаліченими шрапнеллю пальцями.колишній червоноармієць почав поважно длубатися в ньому,допоки не набив тютюном свою незмінну подругу-глиняну люльку.Він вправно викресав на висушений гриб-трутовик іскру і роздмухав вогника та запалив куриво.Запашний клубок сизого диму від власного самосаду приємно торкнувся його прокурених вусів. Небо над головою рясніло незбагненною множиною мерехтливих зірок . У голові чоловіка промайнула слушна думка;

       - Мабуть це на мороз.

       Місяць на небі чомусь здавався окрайцем,що улігся і задрімав на чорному оксамитовому простирадлі,усіяному коштовними камінцями. Навколо все було гарним і загадковим. Від хати до клуні на землю падала чорна,мов сажа,тінь. Стара яблуня,що росла посеред двору,була єдиною прикрасою цього обійстя. Та раптом гомін,що  непрохано вдерся у нічну тишу.

        -Нічого собі!-подумав він.

        -Щоб це воно могло означати, та ще опівночі ?

         Проте цікавість  узяла верх. Хоч і зойкнув від болю в попереку,але, не поспішаючи,піднявся з призьби і почимчикував по стежці до паркану. І треба ж було оце йому так необачно проченити хвіртку,щоб потрапити у халепу. Правда,визирнувши на вулицю,селянин відразу відсахнувся Йому здалося,що у темряві,з боку залізничної станції ,по вулиці сунулась якась примара. Антона вразило,що їй не було кінця ні кінця, ні краю.Заляканий від несподіванки чоловік тільки і спромігся перехреститися.

       -Свят! Свят! Святий Боже,безсмертний,оборони і помилуй нас !-шепотіли молитву його тремтячі,враз пересохлі губи.

        - Та що ж воно таке діється? Людоньки добрі!

       Із пітьми,у суцільному чавканні багна,до нього долинув людський зойк:

         -« О  Matka Boska!» - А потім ще щось на кшталт – Біс би тебе втратив.

          Неначе блискавкою,  нащадка антипольської авантюри.пройняла пекельна думка:

           -Та це ж поляки приступом йдуть на Козельщіну...

           - А з якого ж це такого,скажіть мені,лиха?-заперечив спм собі.

           - Хіба ми вже встигли чимось завинити перед ними?

               Угледівши осторонь колони крокуючих із гвинтівками на перейми конвоїрів,Антон зовсім розгубився. Спантеличений чоловік,за звичкою,почухав потилицю і заклав свого чуба-оселедця за вухо:

-          А це ще,що за вибрики?МИ ж полякам не об»являли війну ?Звідки ж тоді у нас узялися їхні полонені,та ще стільки? Хіба так буває?Роззявкуватий Антон стояв,добре освітлеий місячним сяйвом. Отож і не вчувся,чк ні сіло,ні впало,отримав добрячого стусана,прямісінько у груди,та ще від кого- отого «свого». Огрітий прикладом гвинтівки, він заточився назад у двір і ледь не впав навзнак.Підступно,із пітьми від паркану до нього вигулькнув глистоподібний конвоїр.

-          « Чяво вытращился?Захотелось узнать где Макар телят пасет?Так енто у нас запросто делается! Я тебе,хохлатская твоя морда,такое удовольствие организую в один момент!Не успеешь даже одним глазом моргнуть !»-проказав той прямісінько йому в обличчя. З рота представника конвойних військ НКВС запахкотіло так,неначе там спорожнився,принаймні, ескадрон меринів. А я рябий синьо-кашкетник ухопив старого за грудки зі словами:

            -«Шуруй,бидло, к своим панам!» - з усієї дурі шарпонув остовпілого чоловіка на себе і штовхнув до колони поляків.

           Неначе підбитий білий легінь, Антон полетів зі свого двору,аж до крокуючого натовпу полонених.

           Як більшість довірливих українців.поляки теж повірили брехливим запевненням радянських листівок,які починалися польською мовою:

                           Солдати !

Переходите смело к нам, к вашим братьям,к Красной Армии!У нас вы найдете понимание и заботу.

Помните,что тоько Красная Армия может освободить польский народ от несчастливой войны и обеспечит возможность мирной жизни.

    Верьте нам! Красная Армия Советского Союза-это ваш единственный друг!

                                                                               Командующим Украинским фронтом Семен Тимошенко”

Виконуючи наказ командування Польської армії на чолі з генералом Едвардом Ридз-Смігли-«Радянським військам опору  не чинити, не стріляти!», солдати Тарнополя,Галича,Ровна, Дубна, у кількості 60 000 осіб, перейшли на бік Червоної Армії. 22 вересня 1939 року останнім добровільно здався в полон гарнізон Львова.

   Те,що енкаведисти так брутально поводилися не тільки з цим мешканцем села,через яке гнали етап арештованих,не було випадковим. Справа у тому,що на той час ось така секретна інструкція: « Никогда и нигде, ни при какаих обстоятельствах, не оставлять живых свидетелей акций»... «Хранить в строгом секрете места отправки и пребывания этапированых заключеных»...

   Ці нелюди не щадили навіть дітей. Ось чому випадковий свідок конвоювання через Козельщину польського цвіту, Антон Тягнирядно,змахнув руками вгору тай полетів сторчма головою до середини колони. Дужі руки підхопили його і не дали впасти.

       -Дякую вам!-тільки й спромігся вимовити Антон.

       Не зупиняючись місячи коричневими  чобітьми осінню багнюку,полонені, під ударами озброєних гвинтівками оскаженілих конвоїрів,  сформованих переважно з числа малоосвічених представників совєцьких нацменшин,переважно азійців,мусили продовжувати рух на свою Голгофу. Треба визначити,що у своєму припущенні польські офіцери мали рацію. На прибулих залізницею в’язнів із пітьми насувалася ота чорна громада Козельщанської гори, яку було звідси видно за десятки верств.

     Трохи оговтавшись,Антон звернув увагу на те, що колона польських офіцерів безкінечною річкою впадала в розчинену  навстіж дерев’яну браму,обкуту металевою бляхою,і зупинялася  у своєму невпинному русі  на огородженому стовпами з колючим дротом майдані. Перед монастирським собором,під променями направлених з вартових веж потужних ліхтарів,на поляків вже чатувала табірна команда з собаками. Розставивши  циркулем ноги,поперед всіх стояв начальник Козельщанського табору НКВС СССР старший лейтенант служби безпеки (СБ СРСР) Василь Соколов. Прибулих полонених привітав капітан НКВС Федір Акуленко. Цей комісар Козельщанського концтабору пояснив польським офіцерам,що ті прибули у фільтраційний табір,де їх будуть тимчасово утримувати до відправки на Варшаву. Він пообіцяв,що згідно Женевської конвенції від 27 липня 1929 року «Про утримання полонених,під час військових конфліктів», підписано 25 серпня 1930 року Наркомом СРСР Максимом Литвиновим(Віллах)  їм будуть створені належні умови.Зараз організовується харчування, і вже на ранок прибулі отримають їжу.

    Також усім буде надано право переписки поштою і пересилки грошових переказів до своїх родин. Їм будуть виплачуватися добові відповідно до військового рангу.На територыъ табору незабаром почне працювати буфет. Ще намічається для них організована розважальна програма- показ кінофільмів «Волга-Волга», « Принцесса цирку», «Веселые ребята».Але їм слід трохи потерпіти,бо новоутворений табір не розрахований на таку кількість людей.

    Безумовно,подана інформація не відповідала дійсності,оскільки ще до прибуття поляків, принаймні до 1937 року в підземних казематах собору вже утримувалися піддослідні в’язні. Азгідно наказу НКВС № 0308 від 19 вересня 1939 року,за підписом наркома СРСР Лаврентія Берії,на базі восьми таборів НКВС СРСР таких як: Путивльський, Старобельський, Юхновський,Козельській, Оранський Южський, Осташковський і Козельщанський розраховані на утримання 5 тисяч осіб,повинні бути доведені,до 1 жовтня 1939 року,-чисельністю до 10 тисяч.

    Подібним популяробріхством страждав,двома роками пізніше у 1941 році,і міністр пропаганди Німеччини Йозеф Геббельс,під час відомої на весь світ його красномовної промови з даху газових камер німецькомого концтабору «Auschwitz-Birkenau”  перед приреченими на знищення в’язнями.Всього цього Антон не знав.Він почув,як від когось із червонопиких командирів Козельщанського концентраційного табору НКВС СРСР прозвучала груба команда:

                                                      -«Генералам,полковникам и офицерским чинам до капитана на пра-во!»

                                                      -«Поручникам,хорунжим и вся прочая на ле-во !Левое плечо вперед.В здание по п’ять человек,шагом-арш!Раз два-левой!Раз два-правой!»

       Оскільки у спідній домотканій білизні Іван не міг претендувати на вищий чин,то йому хоч не хоч,а довелося приєднатися до «прочия».Ой,як то було давно,пригадував Антон,коли це він в останнє побував тут.Всередині монастиря побудованого ще на початку двадцятого століття,були помітні мародерські зміни:голі стіни з обдертими фресками,розрабований і розтрощений мармуровий іконостас. Із тих далеких часів,як цей православний Собор Різдва Богородиці пограбували войовничі атеїсти-костомольці,його нога тут не ступала.Тоді,у 1929 році , в суцільній штурханині,Антон виніс під сорочкою родинну ікону Капністів-Пресвяту Діву Марію,яку потім передав на збереження сестрі,до Нижньої Мануйлівки.

      Вірогідно,що саме з того 29-го року і почалося перепрофілювання Козельщанського жіночого монастиря під піддослідний центр НКВС СРСР по випробуванню біологічної зброї на «ворогах народу».

      Ось тепер,оця релігійна будова з товстими стінами, глибокими вікнами-бійницями, з високим склепінням і дала притулок полякам.Тільки зараз у середині цього монастирського храму з’явилися по-під стінами дерев’яні риштовання. Вони сягали аж до самої стелі. Антон відразу і не второпав,що то були приготовані для людей лежаки. До того ж,відстань між ярусами з дощок сягала десь менше аршина.Хто молодші,так ті зразу злазили аж під самісінький купол. Антон не втримався і з’яхидничав:

   -Ну зовсім як ото у цирку»Шапіто».

  Весь час до Собору все прибували і прибували люди. Ставало не зрозумілим,куди ж ото вони всі йдуть. Хай хоч це яка була значна споруда,але щоб в ній розмістилося понад  1179 осіб, то це вже занадто.

  -Що це? Казка про загублену дідову рукавичку?-подумав про себе Антон.

    А скринька просто відчинялась, бо збоку малась дірочка. Точніше,навпроти вівтаря,в підлозі, викладеній з мозаїчного кахлю,під відчиненою подвійною лядою виявився отвір,десь два на два метри.Коли прибулі підпирали,то передні зіштовхувалися по сходах,неначе до приймальні в пекло. Далі черга доходила і до задніх,які не бажали залишатися зовні на холоді під дощем. Їх теж підпирали наступні і через кілька хвилин вже ці летіли по кам’яних сходах в тарари.Прілий подих затхлого підземелля різко  дихнув смертю на Антона. По пихилій глиняній підлозі ноги самі по собі несли в’язнів кудись далі у морок. Тільки ото встигай ними переставляти і дивитись,щоб ненароком не перечепитися об рейки вуськокалійки, прокладеної тут кудись вниз і в бік Говтви через Ганівку.У голові кожного прибульця закралася одна і таж думка:

   - Тільки не впасти і не бути затоптаним ошалілим натовпом.

    З усіх боків чутно було польську лайку:

    Psiakrew!Pieczara!-Печера!

-          Як же звідси угору вибиратися і чи доведеться?-лякався Антон.

      Збоку на стіні тунелю тягнулися якісь підвішені на металевих гачках електричні кабелі,товщиною з чоловічу руку,а на протилежному від них боці стирчали  вмуровані чавунні кільця із залишками від ланцюгів і кайданів. Далі,під самою стелею,блимала підсліпувата жовта лампочка Ілліча,що не горіла на селі без могорича.У самому кінці тьмяною освітленого глухого кута проглядалася якась перепона.

  Там, на лебідці, подібній тій, що на річкових баржах застосовується для підйому якоря, підвищена була металева клітка. Коли вона вщент заповнювалася партією прибулих піддослідних людей, то тяглова прислуга відпустила запобіжник, з торохтінням об зубці шестерні, спускала її кудись вниз.(Продовження роману буде далі)

Надніпровський