ІІІ

Екскурс в історію

Та спочатку давайте завершимо наш з вами екскурс в історію. Навряд чи для когось буде несподіванкою, якщо з’ясується, що маєтності сотника Війська Запорізького П.С.Козельського були згодом заповідані, не без певного тиску, дружині графа В.І.Капніста одного із нащадків придворного блазня – Василя Васильовича Капніста. Як відомо, рід Капністів бере початок від грека Петра Капніста (Капніссі) полковника венеціанського двору. Так, в 1711 році В.П.Капніст прибув до Росії і поступив на царську службу, а вже у 1757 році він отримав звання бригадира (генерала). Ось, мабуть, у чому і криється першопричина отієї запопадливої вдячності збоку графських паростків. Пригадаймо принаймні окремий уривок із численних од В.В.Капніста:

«…Петровой подражатель славы

Днесь новый лавр и пальмы шлет

В победоносныя поля Полтавы

Из поля собственных побед…»

Кожен куплет цього, ганебної для автохтонного народу по суті пасквілю, завершується закликом «Красуйся, торжествуй Полтава и лавр обвей вокруг чела» і далі цинічна констатація злочину: «Ты зрела, как здесь Лев Полношный, кров чад твоих реками лил». Погодьтеся, якщо це не клініка, то принаймні аморально – матері, віддавши на поталу рідних дітей, «торжествуя зреть» ціною хоч би і лаврового вінця, пролиття зливою річок крові своїх чад.

Привертає до себе увагу ще й той факт, що саме 27-го червня 1811 року, цей хвалебний опус на честь московського царя Петра Першого в присутності його правнучка Олександра Першого був виконаний хором шляхетних дівиць під час урочистостей присвячених відкриттю манкуртами у самому центрі підкореного полкового козацького містечка – залізного стовпа  «Слави…». На вершечку якого вмостився позолочений мутант на кублі із блискавиць.

Треба не забувати, що московський цар Петро І наважився себе проголосити імператором «Всія Руси» рівно, як і перейменувати за прикладом свого батька Михайла Тишайшего – Московське князівство у Московське царство, а синок у свою чергу на Російську імперію лише у 1721 році, після підписання шведами Нієншанської угоди. Тож, ні про які перемоги російських солдат, чи там російської зброї під Полтавою у 1709 році, не могло бути і  мови. В Європі навіть у ХІХ столітті столицю північних варварів – Москву (назва якої означає «гиблоє мєсто») не визнавали за будь яку Білу, Червону, Чорну, Жовту чи ще там якусь Русь. Не зрозуміло ще, про яку таку круглу дату можуть говорити наші сучасні регіональні, м’яко кажучи, "патріоти”, коли навіть за дниною тих помпезних святок – 27.VI. 1811 року  пам’ятний знак московському царю завойовнику Петру І був встановлений із запізненням – у два роки.

 Врешті-решт час у незалежній Україні вже й переосмислити далеко не історичні цінності і моральні засади на яких варто виховувати своїх «чад». Не годиться волелюбному козацькому роду вважати цей ганебний "Андріївський стовп ” із зменшеною копією «Сенатської площі»  такою вже історичною спадщиною гідною поклоніння чи коліно припадання. Доречи, козаки не перед кім не схиляли свої голови, навіть перед турецьким султаном чи кримським ханом. Так, під час «Путешествия из Северной в Южную Пальмиру» цариці Катерині ІІ не поклонилися козаки із Градизької сотні за що і поплатилися наглою смертю в глиняних урвищах гори Пивихи (Полт.обл.). Якщо вже бути до кінця відвертим, то і сучасні державні мужі, чомусь вважають (на відміну від американців) викинутий догори імперський перст в центрі Полтави – геральдичним знаком, та ще гідним «Славы русского оружия». Хочеться вірити в те, що знеславлення козацтва, а від так і України, нарешті припиниться з приходом до влади національно свідомих сил, а подібні гігантовидні витвори, із ознакою приниження національної гідності, знайдуть свої місця якщо не в ливарні,  то принаймні, на смітнику історії.

Неймовірно, але історія рідного краю, як ніде в світі, чомусь ґрунтується виключно на наших з вами помилках і поразках. І що найбільше вражає, так це те, що під Полтавою у 1709р. у відповідь на  відмову збоку королівського оточення Карла ХІІ, щодо входження до шведського війська полків І.Скоропадського (призначеного московським царем Петром І на гетьмана замість І.Мазепи), козаки за зневагу віддячили шведам тим, що зайшовши їм в тил правого флангу завершили його оточення, а від так і розгром. Вчасна допомога Скоропадського панічно відступаючим московським військам (чудово описана О.С.Пушкіним в поемі «Полтава») стала вирішальним моментом у баталії. Як це не парадоксально, то була Пірова перемога козаків (під проводом Павла Полуботка та Данила Апостола), над своїм народом. Тому помпезне відзначення в Україні, та ще на державному рівні, 300-чя з дня поразки шведського короля Карла ХІІ в союзі із гетьманом Козацької держави Іваном Степановичем Мазепою і Речею Посполитою в національно визвольній війні дружніх народів є ніщо іншим, як деградацією українського суспільства.

 Неймовірно, але в основу металобрухтного нагромадження – «Слави  царю загарбнику» були закладені 18 козацьких гармат. Доречно зауважити, що 9 із 17 гармат, знайдених на рештках від козацької фортеці-переправі Перевалочній (погромленої царським полковником Яковлєвим у 1709 р. на передодні Полтавської трагедії), було перевезено до Полтави земськім комісаром князем Баратовим століттям пізніше різанини. Доставлені на підводах від берегів Дніпра ці чавунні жерла гармат теж звісно ніякої участі в жодному Полтавському побоїщі не приймали.

У зв’язку з доведенням сучасними науковцями факту підробки щоденника коменданта Полтавської фортеці, то наявний текст царського полковника-німця А.С.Келіна був написаним невідомим жартівником значно пізніше від подій під Полтавою. Звідціль і факт оборони Полтави від шведів має скоріше за все популяризаційний зміст. Доречно зауважити, що і лист Запоріжців до невідомо якого турецького султану мав таку ж сумнівну природу походження. За подібну цидулку викрадену архівним канцеляристом Яворівським поплатився Ілля Юхимич Рєпін своїм сином і всіма друзями, що погодилися йому позувати при малюванні клятої картини  «Письмо турецькому султану». Подібно, що і знайдені на місці Полтавської земляної фортеці інші вмуровані у підмурівок знеславлення – 10 гармат, теж ніякого відношення до вчиненої московськими завойовниками кривавої різанини під Полтавою теж не мають.

Для декого може і невідомо, що на час Північної війни 1701-1711рр. прицільний постріл з подібного роду гармат дорівнював 100 кроків. Так що не варто приділяти вже такій підвищеній увазі факту перевазі Петра І в 110 гармат у Полтавській баталії. Гармати в тодішніх війнах, скоріше за все, мали виключно психологічне значення. Витрата значного часу на заряджання гармат і наведення на ціль та ще горіння гнота, робила подібну зброю малоефективною. Так вважав не тільки  Карл ХІІ, але і вся Європа. Отож, окрім усмішки не викликають інших емоцій у відвідувачів «Музею заповіднику Поле Полтавської битви» (особливо у досвідчених у військовій справі фахівців), експоновані там малюнки замовних московським царем віртуального сюжету баталії із зображенням бронзових гармат (жовтого кольору), як і портрет литовського магната, який начебто написаний з гетьмана Козацької держави Івана Степановича Мазепи.

Кожному металознавцю відома дата винайдення вперше в світі (в Росії) гарматної бронзи, бо без відповідних домішок до сплаву 90 % міді і 10% олова отримана бронза мала крихкотілість. Так що подібні малюнку бронзові гармати з нарізними жерлами з’явилися вперше лише тільки під час Кримської війни у 1853 - 1856 рр., а наявні у царя Петра І на час Полтавської масакри мідні гармати, вивезені (мародером, сином конюха Алексашкой Меншиковим ) із Батуринської фортеці, мали природній червоний колір, відповідно як і чавунні – брунатно-чорний.

До сказаного варто додати, що в основу гігантоманіакальної купи мотлоху нагромадженої посеред обласного центру (більш знаної як пам’ятник «Слави…»), закладено у підмурівок також і гранітний камінь знайдений князем Куракіним у Кременчуці. «В песчаных горах с прієзду от Хорола и Полтавы и вблизи богоугоднаго заведення». До цих піщаних гір і до тих жахіть, які чинилися на місцях далеко не угодних Богу понад двохсотріччя опісля Полтавської трагедії, ми ще не раз повернемося у нашій  наступній розповіді. Після вимушеної історичної правки викривленої зайдами і манкуртами історії України і на перший погляд начебто випадкового відхилення від головної теми нашого твору, повернемося до подій які передували Другій світовій війні.