ІV

За крок до війни

На першотравневому параді 1939 р. на «Красной площади» нарком оборони К.Е.Ворошилов заявив: «Советский народ не только умеет, но и любит воевать». Заручниками, по суті цинічного, а не вимушеного, як декому це здається, «Пакту Молотова-Риббентропа», підписаного за тиждень до початку Другої Світової Війни – 23 серпня 1839 року, стали сотні тисяч поляків, мешканців Бессарабії - румуни, молдовани, цигани та українці Закарпатської України, Буковини, а також народи Прибалтійських країн – литовці, естонці, латиші, фіни.

Згідно додатка до угоди від 28 вересня 1939 р. про дружбу і кордони фактично було створено союз між Гітлером і Сталіним, що дозволило останньому «обменять» привласнені СРСР у відповідності з серпневими домовленостями Люблінське і частково Варшавське воєводства Польщі на Литву.

Москва, 23 серпня 1939 р.                                                                    Цілком таємно

Протокол

До договору про ненапад між Німеччиною та

 Союзом Радянських Соціалістичних республік

Уповноважені обох країн, що підписалися нижче, обговоривши у суворо конфіденційному порядку питання стосовно розмежування сфер взаємних інтересів у Східній Європі – прийняли наступне рішення:

1.У випадку територіально-політичного переулаштування областей, що входять до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія і Литва), північний кордон Литви визнається обома сторонами.

2.У випадку територіально-політичного переулаштування областей, що входять до складу Польської Держави, кордон сфер інтересів Німеччини і СРСР буде проходити по лінії річок: Нарев, Вісла і Сан.

Питання, що до збереження незалежної Польської Держави і про її кордони може бути остаточно вирішено в залежності від політичного розвитку подій.

3.Стосовно південного сходу Європи з радянського боку мається зацікавленість СРСР до Бессарабії. З німецького боку зроблена заява про політичну незацікавленість у цьому регіоні.

4.Протокол договору має зберігатися обома сторонами у суворій таємниці.

Уповноважений Урядом СРСР                                                                 За Уряд Німеччини

В.Молотов                                                                                         Й.Ріббентроп

Із порівняно недавно розсекречених архівних документів дослідникам стало відомо, що в Козельщанському соборі Різдва Богородиці і в корпусах Козельщанського жіночого монастиря, як і в Преображенській церкві, Наказом № 794/б від 5 березня 1940 року, Москва, за підписом Народного комісара внутрішніх справ СРСР – Лаврентія Павловича Барії, під пильною охороною конвойних військ, ешелонами в Козельщину були доправлені польські офіцери.

Це тих, хто 1 вересня 1939р. о 4 годині 45 хвилин ранку, першими прийняли на себе пекельний вогонь з гармат німецького лінкору «Шлезвіг-Гольштейн» по військовій базі «Вестерплятте». Авіабомби впали на залізничний вокзал Львова. Стояли розбомблені міста: Перемишль, Ярослав, Жешців і Тарнув. Далі були понад два тижні оборонних боїв на Хельській косі, за Краків, Варшаву, Львів, Брест-Литовськ та його фортецю – більше знаною сучасником як «Брестская крепость». Прикро, але і сьогодні на замовлення кремлівських моралістів, комерційні телеканали продовжують спотворювати історію Другої Світової війни. Так, в надуманих пропагандистських сюжетах, про, начебто, виявлені нові факти героїчного захисту «Брестской крепости» від "фашистських ” загарбників, фальсифікатори в своїх епізодах обминають у показі передсмертні послання захисників Брест-Литовської фортеці залишені на цеглинах мурів лише тому, що ті  видряпані багнетами польською мовою. В своїх низькопробних телесеріалах, на кшталт, агіт-фільмів 50-их, імперські режисери забувають уточнити, що саме з благословення тирана Йосифа Сталіна почав  свою загарбницьку компанію біснуватий єфрейтор Адольф Гітлер. Прикро визнавати, але саме Червона армія СРСР замість підтримки стікаючої кров’ю Польської республіки, о 5 годині 40 хвилин ранку 17 вересня 1939 року сама зробила підступний удар в спину стікаючою кров’ю дружній сусідній державі. Без оголошення війни, східний кордон Польщі перетнули війська РСЧА. Порушивши  Польсько-Радянську угоду про ненапад від 1932 р., термін дії якої був подовжений у 1938 р. – СРСР вчинив агресію за яку мав нести відповідальність перед Лігою націй. Фактично Й.Сталін помстився за поразку РСЧА під командуванням Тухачевського, отриману від легіонів Пільсудського в середині серпня 1920р. під Варшавою. Опинившись між двома мілітарними лещатами Уряд і Президент Польщі змушені були на світанку 17-го вересня виїхати до Коломиї і через Делятин та Заліщики рушити до румунського кордону. Залишивши Польщу, вони змушені були перебратися спочатку до Франції, а потім до Англії. Більш того, командування Польської Армії на чолі з генералом Едвардом Ридз-Смігли віддало наказ: "Радянським військам не чинити опору, не стріляти!”Так розпочався останній розподіл Польщі.

Треба не забувати, що спроби примусової радянізації 28 вересня 1939 року – Естонії, а вже 5 жовтня 1939 року – Латвії і 10 жовтня 1939 року – Литви, призвели в 1941р., у вересні 1945-го по травень 1947-го до «крупномасштабных» арештів і депортацій до Сибіру і Середньої Азії «буржуазных и антисоветских элементов». Фактично руками урядів Прибалтійських держав проводилося винищення в концтаборах НКВС СРСР політичної еліти нації.

З вересня 1939 р. до березня 1940 р. в таборах НКВС СРСР утримувалися польські офіцери і солдати, а з червня 1941р. місця на дерев’яних нарах-етажерках під куполами кафедральних соборів зайняли представники родин, так званих, контрреволюціонерів з Литви, Латвії, Естонії і Молдови. Відповідно до статистики Московського «Меморіалу» в табори НКВС СРСР було відразу відправлено:

Естонців – 3688 осіб. У 3-х  ешелонах;

Литовців –3425 осіб. У 4-х ешелонах;

Латишів – 5921 осіб. У 5 –х ешелонах .

Таблиця №2

Виписка з журналу відправки залізницею ешелонів за 17-18 червня 1941р.

Додаток: Після прибуття ешелону № 292 в Старобєльській табір НКВС СРСР сім же ешелоном – 1199 депортованих  естонців  було направлено 23.06.41 року до ст.Тавда, в Свердловську область – «Северураллаг». Проте, до станції призначення 12.07.41 р. прибуло живих тільки 698 чоловік. Для маленької Естонії смерть від голоду під час конвоювання 501-го громадянина, то є невідновлююча генетична втрата.

Проте, ультимативна форма СРСР відносно Фінляндії наштовхнулася на масовий супротив збоку фінського населення, яке ще не забуло наслідків від входження до Російської імперії. Тому логічно, що і 19 вересня 1939 року фіни вдруге проігнорували вимогу СРСР, щодо введення до Фінляндії військ РККА і анексії фінської території на Карельському перешийку. Хай хоч і під благими начебто намірами, щоб  віддалити кордон від колишнього шведського торгового містечка-порту Нієншанц (більш знаного сучасниками як Санкт Петербург), від споконвічних фінських густозаселених районів, в обмін на заболочений край.

Забігаючи на перед, можна констатувати, що якби не ганебна війна розпалена СРСР із Фінляндією ще у 1939 році, то і «Великой Отечественной Войны» не було. Втратою двох дивізій (44-ої повністю) за кілька місяців «Зимової війни» (105 днів) із порівняно маленькою Фінляндією, радянські стратеги (колишні унтер-офіцери царської армії такі як: С.М Будьоний, К.Е.Ворошилов, Г.К.Жуков і їм подібні) показали Гітлеру наскільки СРСР не готовий до війни, чим і заохотили «фюрера».

Однак, у Кремлі на засіданні вищого командного складу РСЧА Й.В.Сталін вихвалявся: «Питається, кого ми перемогли?...Уся оборона Фінляндії і війна велися по вказівці і за порадами Англії і Франції… Наслідок говорить сам за себе. Ми розгромили не тільки фінів – це вже не настільки важке завдання. Головне у нашій перемозі полягає у тому, що ми розбили техніку, тактику і стратегію передових держав Європи, представники яких були вчителями у фінів. У цьому головна суть нашої перемоги.»

Проте бравада Й.В.Сталіна була просто блефом. В дійсності начальник зовнішньої розвідки СРСР Судоплатов вчасно застеріг його, що затягування війни із Фінляндією на початку 1940 року може обернутися інтервенцією англійців і французів проти СРСР з території Турції і Ірана. Про план «RIP» (Російська індустрія і паливо) повідомив агент «№59». Видатний діяч грузинської еміграції Гигель, перебуваючи у Туреччині, тісно співпрацював з французьким військовим аташе в Анкарі. Йому стало відомо про підготовку повітряної атаки на головні центри добування нафти в СРСР Баку-75%, Грозний і Майкоп.

Саме бездарне керівництво ЦК ВКП(б) і радянського уряду на чолі з семінаристом-недоучкою  Йосипом Кобою, було винне у виникненні оточення навколо Ленінграду. Внаслідок голодомору понад 740 тис. ленінградців (виключно дітей і людей похилого віку) загинули від виснаження. «Иждевенцы» гинули, бо як непридатний для експлуатації людський ресурс, отримували по карткам на день по – 150 гр. сміття замість хліба. І це в той час як у Смольному кожен день смалили порося для партапарату на чолі із вірним ленінцем Ждановим, не важучі про цитрусові, цедру з яких знаходили на смітниках біля будинків партійців приречені на голод ленінградці. Цю жахливу статистику не можна вважати вичерпною, бо радянські обліковці не враховували останки тих біженців з навколишніх містечок і сіл, які шукали порятунку від  голоду в самому Ленінграді. Прибулих іногородців ніхто не брав на роботу, не прописував, а відтак не давав хлібні картки, як і не ховав до братських могил. Канібалізм у колисці пролетарської революції перевершив у кілька разів людоїдство під час голодомору в Україні. Можна не сумніватися, що вигідний для Сталіна і Гітлера голодомор мегаполіса в 2 млн. 887 тис. людей навмисно продовжувався з 1941-1944 рр.., а це біля трьох років –  872 дні  і тривав найбільше в порівнянні з іншою окупованою територією СРСР – Україною і Білорусією. Причина проста. Мешканці колишньої імперської столиці Росії в більшості були представниками заможних аристократичних родин, які мали родинні коштовності, прикраси тощо. Саме голод примушував їх вимінювати за коштовності кусень чорного сурогату, який звався хлібом. Замість того щоб рятувати дітей по кризі озера Ладога на автомобілях вивозилася кераміка для Московського метро – будівництво якого не припинялося під час війни, декорації і обладнання кіностудії «Лєнфільм», потрібні для подальшого одурманення народу штучною ілюзією. Набутий досвід збагачення під час голодоморів у 1932-37 рр. «Торгсінів»  став у нагоді більшовицьким нелюдам у голодному Ленінграді.

Навряд чи варто дорікати у організації кільця оточення навколо Ленінграда, втягнуту Радянським союзом у війну, Фінляндію, якій після підступного нападу Німеччини 22 червня 1941 року на країну Рад самій довелося на третій день війни – 25 червня, цього ж таки 1941 року, організовувати захист вже свого мирного, фінського населення тільки не від Вермахту, а від Червоної Армії. Та попри все, уряд Фінляндії постійно вів із Кремлем діалог через шведських дипломатів-посередників про умови припинення між двома сусідніми країнами кровопролитної війни. Проте, цей варіант аж ніяк не влаштовувало тирана свого народу І.В.Сталіна.

По-людські можна зрозуміти і появу «с ответным визитом» під Ленінградом у грудні 1942 року 250-ої «Division Аzule» іспанської "Голубої дивізії” сформованої виключно із добровольців. Зодягнуті  в голубі сорочки і німецьку уніформу франкісти у такий спосіб аж до 8 жовтня 1943 року «віддячували» за перетворення в 1936 році їх Батьківщини Іспанії в суцільний полігон по випробуванню у бойових умовах зразків новітньої радянської зброї: літаків, танків, гармат, торпедних катерів і т.п. Така «інтернаціональна» допомога Іспанії збоку країни рад обернулася для мирного населення волелюбної і доброзичливої країни, розпаленням громадянської війни, вивезенням до СРСР державного золотого запасу і тисячі виснажених дітей. У спадок від Радянського союзу Іспанія отримала тотальний голод, аж до самого кінця Другої Світової війни. До лав «Голубої дивізії» йшли люди далекі від політики з метою, щоб в такій спосіб врятувати від голодної смерті своїх немічних батьків і безробітних членів родин.

Давайте пригадаємо разом з якої такої причини почалися ці нещастя для дружніх прибалтійських народів. Фінська війна була інсценована підрозділом НКВС СРСР мінометним обстрілом (7 вибухів мін) 26 листопада 1939 р. по розташуванню 68-го полку РККА біля с. Маніла. Тодішня заява ТАРС про втрату 4 і поранення – 9 червоноармійців, у 90-х роках минулого століття була спростована російським істориком Аптекарем. Науковець дослідив усі наявні в архівах повідомлення і донесення 70-ої стрілецької дивізії, до складу  якої входив 68-й піхотний полк і не знайшов жодного повідомлення про обстріл з фінської сторони, чи втрат особистого складу на відрізку часу з 25 до 28 листопада 1939 року. Такий факт нападу на прикордонну частину РККА не був зафіксований навіть в жодному документі Наркома оборони СРСР.

Пригадаймо, що саме збройний напад СРСР на Польщу, а пізніше 30 листопада 1939 р. о 8 год. 30 хв. ранку – на Фінляндію, спонукав представників світової громади до виключення у грудні 1939 року більшовицької держави СРСР разом із її військовим сателітом, націонал-соціалістичною (нацистською) Німеччиною, зі складу Ліги Об’єднаних Націй.

 Маловідомим фактом є й те, що в Радянському союзі, задовго до початку агресії проти сусідньої держави Фінляндії в 1939-му, почалося формування корпусу Фінської Народної Армії (ФНА). За відсутністю національного військового однострою 18 тис. бійців ФНА одягли в знятий радянськими мародерами із розстріляних польських офіцерів і солдатів однострою, попередньо відпоровши шеврони із білокрилими орлами. Москвою також  заздалегідь був призначений маріонетковий уряд Фінляндської Демократичної Республіки на чолі з комуністом Отто Куусіненом зі столицею в окупованому Червоною Армією першому ліпшому фінському містечку – Терійоки. Про те як це трапилося піде мова у наступній  нашій розповіді.