VІІІ

Біохімічна зброя

Треба зазначити, що як стає зрозумілим з доповіді орденоносного і легендарного героя громадянської війни Маршала оборони СРСР тов. К.Є.Ворошилова, ( якого після втрати біля 250 тис. червоноармійців під час ганебної війни проти Фінляндії у 1939 р. тов. І.Сталін змушений був зняти із займаної посади) – майбутня (загарбницька) війна в 30-х роках розглядалася радянським керівництвом, як військовий конфлікт в якому будуть застосовані в першу чергу біохімічні отруйні «вещества» (БОВ). Ось чому в 1933 році заступник наркома оборони по озброєнню «червоний демон революції» Михайло Тухачевській, застосував проти свого народу – повсталих Тамбовських селян, отруйний газ. Цей відомий фахівець із застосування отруйних речовин у травні 1921 р., своїм наказом створив інститут РНІІ і вже у 1937 р. особисто приймав участь у випробуванні засобів доставки компонентів БОВ. Начиння в ампулах із штамами заразних бактерій: туляремії, педікульозу, тифу, чуми, сибірської виразки, або їх носіїв – комах, гризунів та речовин із фенольних сполук, що пакувалося у фарфорові контейнери і закладалися до головних частин реактивних снарядів РС-82, РС-132. Варто зауважити, що розробки біологічної зброї велися в СРСР ще до 1926 р. на рівні із вірогідними своїми супротивниками такими як: Японія, Німеччиною, США, Англією.

Порівнявши ці факти, можна з усією впевненістю стверджувати, що досліди на біологічних живих об’єктах (людях) в царині науки – медицини, біохімії, в СРСР проводилися задовго до початку Другої Світової війни. Враховуючи високий відсоток втрат серед піддослідних рекрутованих до РККА молодих солдат (переважно із західних регіонів СРСР), їх тоді замінили репресованими «ворогами народу». Якнайкраще до такої брудної справи пасував іноземний контингент польських офіцерів, статус яких, як військовополонені, був не визначений, оскільки Червона Армія офіційно ні з ким не воювала.

Ось за таких умов, у довоєнні часи, завбачливо біля кордонів СРСР насаджалися (переважно на теринах України та Білорусії) в якості випробувальних полігонів – радянські концентраційні табори НКВС. Таким чином, піддослідною сировиною для використання в якості щурів і кроликів, виступали люди. Додаткове тестування ефективності застосування виробів біохімічної зброї на людях проводилося у віддалених районах на полігонах-філіях концтаборів НКВС. Навряд чи назвеш це випадковістю, створення в 1931 р. на ст. Галєщина державної Біофабрики №17 "Нова заря”. Вона знаходилася в 10,5 км від Козельщанського жіночого монастиря де розвернула свою діяльність з одного боку – Ветеринарна-бактеріологічна лабораторія, а з іншого – концтабір НКВС. Під виглядом біологічних препаратів виключно для профілактичної вакцинації та лікування захворювань серед сільськогосподарських тварин і птиць, спецслужби налагоджували випуск препаратів подвійної дії, за  впливом, як на тварин так і на людей.

Згідно мапи СРСР із вказаними місцями знаходження хімічних лабораторій, підприємств зайнятих розробкою і виробництвом Біологічного зброї в СРСР серед 35 подібних об’єктів, а це: Москва, Ленінград, Мінськ, Загорськ, Свердловськ, Сталінград, Саратов і т.д. така собі Галещанська біофабрика №17 «Нова Зоря» на Полтавщині не зазначена. Втім двозначна цифрова нумерація цієї державної медичної установи, свідчить про існування далеко не поодинокого подібного біохімічного інкубатора, не кажучи вже про хімічні військові частини, мережа яких, аж так занадто була поширена на теринах Української РСР.

Не витримує критики запевнення радянських історіографів, щодо причини браку реактивних снарядів на початку «Великой Отечественной войны» і мотивування цього факту відсутністю виробничих потужностей у зв’язку з евакуацією промислового і сировинного запасу із України і Білорусії за Урал. І це тому, що подібна констатація історичного факту суперечить заяві одного із сучасних керівників Кремля, що начебто Росія обійшлася би і без інших держав співдружності у війні з гітлерівською Німеччиною.

Із радянських джерел, а саме з «Истории Великой Отечественной войны» відомо, що ще при обороні міст Одеси та Севастополя на військових базах Чорноморського військового флоту накопичилося чималий склад реактивних снарядів. Працівники аеродромного обслуговування морської авіації ніяк не могли дати їм ради. І врешті-решт, за відсутності бомб змушені були знайти цьому покидьку хоч якесь практичне застосування. Авіаційні механіки за  допомогою приєднаних під крила літаків рейок почали чіпляти реактивні снаряди в якості торпед чи бомб. Правда, політ РС на той час був непередбачуваним, а спроба керування ними з кабіни літака на ціль і оснащення головки РС електродетонатором одного разу закінчилася втратою в живій силі серед авіа механіків прямо на аеродромі. І це не дивно, оскільки головне призначення РС полягало у "килимовому покритті” (забрудненню) певної території супротивника. Історіографами наводиться лише один єдиний випадок вдалого застосування РС у небі над Чорним морем. Тоді у панічному жаху, наштовхуючись один на одного, літаки «Люфтвафе», шляхом самознищення, втратили біля 20 «лапотників» бомбардувальників «Юнкерс-88». Після цього випадку німці різко змінили свою тактику ведення повітряного бою і вже більше не літали зграями. Та попри це, вважається, що перший дебют БМ-13-16 (біохімічної метального пристрою), більш відомого як зброя «Катюша», відбувся чомусь саме 14 липня 1941 р. – залпом по залізничній станції Орша в Вітебській області. Вражає й те, що в радянських технічних довідниках «Катюша» подається пересічній людині, як БМ – бойовий міномет (неначе міномети були колись мирними). Таке довільне трактування пов’язано з тим, що «Катюши» за відсутністю тоді біохімічних військ була підпорядкована мінометним підрозділам.

Треба не забувати, що перші зразки пускових установок реактивних снарядів «Катюш» мали приземлені пристрої пуску (металеві-трампліни на які клали ящики з РС х 4. Дерев’яні рейки тари одночасно виконували функції направляючих елементів для заданого куту стартування ракет. Нерідко у поспіху, солдати, не звільнивши РС зі стопорів,  запускали їх разом із тарою, тому німці скаржилися, що по них «Іван» жбурляє ящиками. Так що баталісти-літописці запам’ятайте, що в перші роки війни пуск «Катюш» відбувався не з кузовів Фордів моделі АА (більш знаної як  «Полуторка»), чи там з автомобілів ЗІС-5, ЗІС-6В (теж американських Autocar-SA). Це вже під кінець війни пускові пристрої РС стали монтувати на колісних рамах «Студебекерів». І вже зовсім не зрозуміло навіщо сьогодні нам настирливо доводити по телебаченню, безумовно в надуманих сюжетах радянських фільмів, що «Катюшу» під час війни застосовували на шасі коліс автомобіля ЗІЛ-130.

Проте частково можна і погодитися з спотворювачами історичних фактів у тій частині, що на початку Другої Світової війни не всі наявні РС (реактивні снаряди) мали термітне чи тротилово-фугасне спорядження у головках. І у підтвердження сказаного заслуговує на увагу, так це наведений в енциклопедичних довідниках факт застосування ще 20 серпня  1939 р.( підчас чергового військового "конфлікту” з «міліарною Японією») в Монголії біля озера Хасан, підвішених до літаків-винищувачів І-15, І-16 реактивних снарядів (РС), які збили навіть два японських бомбардувальника.

Забігаючи на перед, скажу, в одній із телепередач на ТК «Мєга» навіть прослизнула інформація про те, що під час оборони Москви були скинуті з літаків на голови німців контейнери із враженими хворобами комахами. Виявляється саме педікульоз створив «Вермахту» головну проблему на підступах до Москви, а не казковий дід Мороз викликаний іконою Казанської Божої матері в руках І.В.Сталіна, чи там надуманим, кореспондентом «Красной звезды» Крівіцьким, подвигу 28 вояків 316-ої стрілецької дивізії на чолі з генерал-майором І.В.Панфіловим, описаним у нарисі літературного секретаря Коротеевим, та редактором газети редактором генерал-майором Ортенбергом. Правда, дехто з отих посмертних Героїв Радянського Союзу, як виявилось пізніше, стали німецькими поліцаями і прихвоснями, на кшталт, «хіві» і вояками РОА під командуванням безумовно талановитого генерал-лейтенанта А.А.Власова. Про це декому слід теж не забувати, перш ніж обливати брудом пам’ять національних героїв України, які на своїй землі, у лавах своєї Української Повстанческої Армії, обороняли свій український народ і свою державу Україну від зайд будь-якої національності. На «Долині смерті» під Кременчуком, під час «ложной» переправи через Дніпро в Успенських плавнях в 1943 р., гнані сибіряками в білих шубках на явну бійню не обмундировані селяни (сіряки), зігнані з навколишніх сіл і хуторів, під свинцевою зливою куль і російського мата з обох протилежних сторін добре зрозуміли політику «старшого брата». Наступним в історії застосування БОВ став Сталінград (Волгоград) із скиданням на голови оточеної 6-ої німецької армії під командуванням генерал-фельдмаршала Фридриха Паулюса контейнерів із зараженими хворобами гризунами, які погризли всю електропроводку в танках. Зрозуміло, що не з відчуття хворого чистолюбства чи будь-якої приписаної Паулюсу фобії у 1943 році цей співавтор плану «Барбароса», тричі на день міняв свою спідню білизну. Доречі, згідно мапи СРСР під Сталінградом теж була Біологічна лабораторія, як і під Москвою та Ленінградом, проте, про їх діяльність чи евакуацію навряд чи хто де знайде будь-яку інформацію. Ось тільки після капітуляції німецької військового угрупування під Сталінградом, командування Червоної Армії чомусь змушене було екстрено задіяти велику кількість лікарів, щоб припинити поширення хвороб (епідемії) серед полонених німецьких солдат Подібна практика застосування БОВ приводила нерідко і до зворотних наслідків, а саме масового зараження вже наступаючих військ РККА, бо коли червоноармійці займали німецькі окопи і бліндажі, то в якості «трофею» переможці отримували заражених комах. Від одного тільки висипного тифу і інших хвороб під Москвою тоді загинуло понад 10 тис. червоноармійців.

Безумовно в наші дні довести злочини вчинені почесними ветеранами-орденоносцями під час вірного служіння у каральних загонах і чекістських оперативних структурах СРСР – НКВС-НКГБ-МГБ на перший погляд здається неможливим. Адже відомо, щоб замести свої сліди злочинів, отих самих виконавців вироків теж нерідко знищували, як живих свідків. Пригадаймо долі вірних поплічників більшовицького тоталітарного режиму таких принаймні як: М.М.Тухачевській, Г.Г.Ягода, М.І.Єжов, Й.В.Сталін, Л.П.Бєрія; членів всесоюзної розстрільної «тройки» В.М. Меркулова, Б.З.Кабулова, Л.Ф.Баштакова і пізніше усунення від керма влади колишнього керівництва держави, – членів Політбюро ЦК ВКП(б): В.М.Молотова (Скрябіна), М.О.Булганіна, Г.К.Жукова, К.Є.Ворошилова, М.С.Хрущова. Але не все так безнадійно, як  декому з уцілілих злочинців  хотілося, щоб так і було. Хоча, ніде правди діти, залишаються і по сьогодні закритими «причесані» та «прилизані» імперські всілякі архіви, на кшталт, «Особого Сектора ЦК ВКП(б)-КПРС» у самозваних правонаступників СРСР, проте, відкриті на вимогу республіки Польщі деякі документи про масові розстріли польських офіцерів, лише у Катині, пролили світло і на факти таємного знищення великої кількості людей різних національностей під Харковом, Калініним – біля села Мєдноє, під Москвою, Києвом, Вінницею, Львовом… Ці документальні архівні матеріали продовжують знову повертати нас до подій пов’язаних із злочинами скоєними у передвоєнні роки не тільки в Козельщанському таборі НКВС СРСР на Україні в Полтавській області, але і на території Білорусії і РСФСР.