Х

Катинські катівні

Як стало відомо із архіву Вермахту, вперше 2 серпня 1941 р. від військовополоненого Меркулова німці дізналися про місце знаходження секретних захоронень польських офіцерів під Смоленськом. Лише після чергових поразок під Сталінградом німецька сторона 13 квітня 1943 р. зробила заяву по радіо про масові розстріли польських військовополонених біля села Катинь за 18км. від міста Смоленська  вчинені московською «зондеркомандою» (у складі 30 осіб) з «ГУГБ-НКВД СССР».

Однак, ставши всесвітньо відомою подією розстрілів в Катині, цей документально доведений криміналістами факт злочину саме НКВС-СРСР встановив місце знищення  лише вилучених із 7 могил 4,143 тис. останків польських офіцерів (при наявності 8-ми секретних поховань). До того ж із загальної кількості знайдених  останків польських офіцерів тільки – 2730 осіб були ідентифіковані. Причому по знайденим у кишенях жертв квитанціях на здачу майна встановлено, що то були в’язні виключно з Козельського табору НКВС СРСР.

Але взимку 1939-1940 рр. у призначених членами Політбюро ЦК ВКП(б) восьми таборах для військовополонених знаходилося в підсумку біля 69000 поляків, що відповідає «ємкості» закладеною у Наказі № 0308 НКВС СРСР.

Багато чого про злочини НКВС могли  також розповісти нам уламки катівень, які містилися по всій Україні. Окрім Вінницької, Львівської, Івано-Франківської, Харківської та Київської в’язниць відомою на всю Країну Рад була ще і Кременчуцька в’язниця. Провінційне містечко Кременчук, якому мабуть і не снилося  знову стати губернськім містом, хай низенько вклониться Холодному Яру та його лісовикам. Саме завдяки їм виникла нагальна потреба Радянської влади в 1920-1921рр. створити новий губернський центр ближче, як вони казали, до «осиного гнізда бандитизму»... Обравши своїм центром базування не Полтаву, а саме Кременчук каральні підрозділи більшовицьких ЧК перетворили його майже на два роки в суцільну катівню. Своїми розправами над героями Холодного яру чекісти знеславили це козацьке містечко Кременчук, яке волею долі опинилося в центрі повсталого краю. Чекають на дослідження підвали торгових складів у центрі Кременчука під пам’ятником «Воїну визволителю», які були частково зруйновані і спалені реактивними снарядами «Катюш» разом з усім містом. Чекають своїх дослідників і кладовища на території колишніх «Артилерійських складів». Там на об’єкті НКО (Народного комісара оборони СРСР) в «Запретной зоне» обнесеного кількома рядами колючого дроту під військовою охороною і приховувалися поховання жертв НКВД. Трупи цивільного населення віднайшлися і у Піщанському кар’єрі (на Песчаной горе) та на інших місцях масових секретних поховань на правобережній частині міста (Зараз місцеве звалище).

Як відомо 22.ІХ.1943 р. перший залп «Катюш» на Україні пролунав під Диканькою. Проте, замовчаним залишається факт наступного залпу, а саме 29 вересня 1943 року по Кременчуку, зроблений 308-им гвардійськім мінометним полком підполковника З.Э.Гольдина, що входив до складу 5-ої Червоної армії на чолі з генерал-лейтенантом Я.С. Жадовим. Цей гвардійський залп «Катюш» повністю знищив місто Кременчук. В пам’ять того, з дозволу сказати, "подвигу” одна із вулиць (біля Міської ради) навіть носить ім’я такого "героя-визволителя” – ген. Жадова. У своїх спогадах «У днепровских круч» – гвардії полковник у відставці, колишній командир взводу управління 308-го гвардійського мінометного полку А.В.Комоцький писав:

 «…Особенно отличились гвардейцы-минометчики при освобождении Кременчука. 29 сентября 1943 года. Тогда 308-му гвардейскому минометному полку «Катюш» было присвоено почетное наименование «Кременчугский…» і далі по тексту: «…города того фактически не существовало. Всюду – черные руины опустошение. Даже не верилось, что здесь когда-нибудь снова обживутся люди…»

Про те, що відбувалося у в’язницях і таборах з репресованими чи арештованими, так званими, «ворогами народу» і їх посібниками (батьками, жінками, малолітніми дітьми і навіть тими, хто був прописаний за однією адресою з арештованим), можно частково собі уявити із спогадів очевидців:

У будь-якої влади до непокірного і волелюбного народу завжди було упереджене ставлення. Особливо це торкається циган, які завжди опинялися чомусь у самому що не на є епіцентрі гоніння. У радянської влади, як і у німців, такий підхід завжди був за правило. Забігаючи за хронологією трохи вперед, слід визнати, що щоб хто не казав, а першими полягли у Бабиному Яру два циганські табори. Отож, знаючи гірку правду, стосовно віками утвердженого стереотипу приниження і аксіоми того, що циган завжди неправий, Семен як не відмовлявся, але таки змушений був піти на перекір із своїм сумлінням. Слідчий взяв у візника підписку про нерозголошення таємниці і призначив йому трудову повинність, відвозити на старе закрите кладовище страчених. Коли всі улягалися спати за муром у центрі міста чомусь частенько гуркотіло авто або трактор. Та одного разу, мотор чомусь заглух, а виконавці присуду цього не помітили. На постріли з сусідніх домівок повискакували в одних спідніх мирні мешканці міста. Тоді то, за цей недолік в роботі НКВС, перший секретар обкому партії отримав донос від одного із вірних ленінців.

Коротка літня ніч нарешті спускалася на домівки. Густі, мов цукровий маляс, тіні від дерев, під своїми шатами приховували жахливу картину. По обтесаній бруківці котилася стара хура. Та ось вона повернула на бокову дорогу вимощену ламаним камінням. Від  тряски із неї почали витинатися то руки, то ноги. Старий з білою, мов лунь, бородою циган зупинив конячину і лагідно, мов своїй приспаній дитині, поправляв на грудях руки чи прикривав старим просякнутим кривавими плямами килимом ноги небіжчику. На Артилерійських складах його вже чекала воєнізована охорона, яка завбачливо відчиняла перед цією траурною процесією обкуту колючим дротом браму. Заросле чагарником єврейське кладовище, мов ненажерливе чудовисько, все приймало і приймало новоприбульців до свого мертвого царства. Семену здавалося, що цьому присуду не буде ніколи а ні кінця, а ні краю. Яке ж це треба мати воляче серце, щоб перетерпіти оте бачене майже кожен день жахіття.

Ось ще одна розповідь очевидця. Сталося так, що втративши зір, в обласну лікарню потрапив із району чоловік середнього росту, худорлявої статури. Лікар уважно обстежив пацієнта і вражено промовила, що той виплакав свої очі. Хіба таке може бути. В той рік осінь ще ніяк не наважувалася вступити у свої права, і в тихі вечори у богоугодному закладі, опікуном якого був І.П.Котляревський ми почули страшну правду:

« …Після розформування нашої стрілецької військової частини мене, ще молодого на ту пору юнака, направили в охоронну команду на Полтавщину. Моїм товаришам, як я думав тоді, менше поталанило, бо вони потрапили з однієї війни на наступну (з Японією). Кожен день я піднімався на центральну  вежу в’язниці. На невеличкому майданчику тут був встановлений кулемет «Максим» спарений з прожектором. Маючи скляний рефлектор, цей, знятий з якогось підбитого корабля морський прожектор, світив вночі так, що, мов у день, як на долоні проглядалася майже вся територія режимного об’єкту. Десь так із ранку, через металеву браму до двору в’їхав пошарпаний «Студебекер» і порівнявшись із багатоповерховим Блоком № 5 – зупинився. Не раз я бачив цю бортову вантажівку, яка іноді кілька разів на день снувала туди-сюди по території, мов неприкаяна. Коли я вже переводив свій погляд на інший об’єкт спостереження, то краєм ока помітив якийсь незрозумілий мені рух біля багатоповерхового того корпусу в’язниці. Раптом, стіна будівлі, десь так на рівні другого поверху, розчахнулася і в кузов «Студебекера» з темного пролому посипались з глухим гуркотом, як мені здалося дрова. Коли я, з цікавості, уважно придивився до того місця, то по моєму тілу наче пробіг електрострум. Мене відразу вкинуло в піт, бо я помітив за відкинутим підбіленим вапном пологом з брезенту: голі людські трупи. Завершивши загрузку, команда, кинула зверху бездиханних людських тіл просякнутий брудними плямами (від крові) брезент і швидко засмикнула на своє місце маскування. Переповнений  «Студебекер», викинувши з вихлопної труби в повітря чорний чадний дим, потріскуючи і важко перевалюючись з боку на бік на вибоїнах, поповз до внутрішньої брами. Далі він проїхав у «передбанник» і після того як зачинилася внутрішня брама –  відчинилася зовнішня. На глуху вулицю, де зшитою у клубок ганчіркою гралися у футбол діти війни, виїхав цей жаб’ячого кольору катафалк. Кінцева зупинка авто-перевізника трималася у великій таємниці у відповідності з інструкцією НКВС: « О хранении в строгом секрете места отправки и доставки контингентна.»

Якби своїми очима я не побачив того жахливого темного  отвору в пекло, то ніколи в житті не повірив би у те, що творилося за мурами цієї в’язниці, та ще під моєю охороною. Коли прийшов час заступити на вежу моєму напарнику я звісно йому нічого не розповів. Нам суворо заборонялося, під особистий підпис, обмінюватися інформацією від усього побаченого. Тоді у моїй душі наче щось обірвалося. Від відчуття своєї безпорадності, а відтак причетності до цієї машини смерті. Я про себе подумав, що краще фронт і куля в серце, аніж бути мовчазним свідком злочину над своїм народом. Ставши заручником людиноненависницької тоталітарної системи, я втратив сон. Варто мені було тільки прикрити на хвильку повіки, як перед моїми очима поставала жахлива картина –  отих жнив смерті. Сьогодні я каюся перед своїми нащадками за скоєне не по своїй волі зло і за те, що народився і жив в злочинній державі ім’я якій – СРСР».

Зразу за відступом військ «Вермахту» під тиском переважаючих сил Червоної Армії, нацистський окупаційний режим був підмінений на радянський. В передмістях і селищах України таких як: Вінниці, Львові, Смоленську, Мінську, Харкові, Києві і т.д. стали начебто випадково виявлятися місця масових розстрілів людей. Кременчук не став винятком із цього жахливого правила.

Трапилося це перед самою війною. Якось на черговій політінформації на Крюківському вагонобудівельному заводі, як завжди,  молодь під час цієї нудної процедури дозволяла собі іноді зайве. Щоб чимось виділитися своєю неординарністю перед дівчатами, хлопці були ладні на любі дурниці. От і на цей раз комсомолець Володька Швець, не подумавши, бовкнув:

–  Хочеш потрапити в історію –  вбий Сталіна!

І він таки  потрапив в історію. Правда, тільки в жахливу із смертельним кінцем. Але в той момент у «Червоному куточку» раптом всі принишкли. Чути було навіть, як десь у шибку вікна б’ється муха і дзижчить. Знаю точно, що з кімнати ніхто не виходив, проте дерев’яні перегородки, як виявилося теж мали не тільки довгі вуха. Десь через незначний відрізок часу двері до ленінської кімнати прочинилися і людина в шкірянці запитала:

– Кто из вас  будет Владимир Швець?

А далі спокійним таким голосом він запросив Володю:

– Прошу вас выйти со мной на минуточку!

Погукав цей тип хлопця  на хвилинку, а вийшло, що назавжди.

Скільки не бідкалася його старенька ненька, скільки не оббивала порогів партійних і державних установ – та все дарма. Ніхто нічого їй не обіцяв і навіть не збирався допомогти бідній вдові врятувати свою останню кровинку. Тільки одного разу знайшовся таки міліціонер Костя, який порадив нещасній жінці даремно не носити сюди передачі, бо Володі тут вже немає, а все що вона приносить поїдають вартові.

– А де мій синок? Заради Бога, повідай чоловіче добрий матері.

– Пробач, старенька. Я  і так тобі зайве бовкнув. Повір, що мене і самого за це можуть теж не погладити по голівці. А як дізнається начальство, то най скоріше відправлять і мене туди ж – провідати твого сина.

Від цього щирого зізнання у посивілої жінки з рук випав вузлик і з розбитого горнятка на бруківку потекла юшка. Старенька за останні копійки, купила курча і зварила домашнього супу для свого єдиного колосочка в житті…