ХІІІ

Stammlager 346

Після всебічного вивчення звернень до громадської організації «Меморіалу» збоку колишніх в’язнів Кременчуцького «Шталагу -346» з приводу того: чи був це один концтабір розмежований дорогою чи їх було два або декілька, нам довелося уважно дослідити це питання і дати вмотивовану відповідь. Ось що ми встановили:

Як відомо, німецькі концтабори поділялися на три головні групи «Шталаги», «Офлаги» і «Дулаги».

«Шталаг» – німецькою мовою Stammlaqer der fur Kieqefanqene Mannschaften und Unteroffiziere – табір призначений для полонених солдатів і сержантів.

«Офлаг» – німецькою Offizierslaqer – табір призначений для офіцерського складу.

Оскільки, згідно заяви міністра пропаганди Німеччини Гебельса – Радянський Союз не підписував Женевську Конвенцію від 1929р., то радянським офіцерам ніяких привілей у німецьких таборах для військовополонених не давали і їх в основному утримували разом із солдатами в «Шталагах»,

«Дулаги» – розподільчі, транзитні (пересильні) табори для всіх у тому числі і цивільного населення.

Згідно Довідника таборів, тюрем і гетто на окупованій території України вподовж 1941-1944рр. жодного пересильного табору у м.Кременчуці не було, як то мало місце у м.Полтаві – «Дулаг №151», у м. Лубни – «Дулаг №132», у м.Хорол – «Дулаг №160», у м. Суми – «Дулаг №190», у м. Конотоп – «Дулаг №192» і т. д..

Відповідно до «Списку таборів військовополонених», що містилися на території України та Українського фонду національного «Взаєморозуміння і примирення», у Кременчуці німці утримували єдиний табір « Stammlaq -346», який проіснував із квітня 1942 р. до лютого 1943 р.. З квітня 1943 р до серпня 1943 р. «Stammlaq -346» був переведений до Старо-Константинова.

За свідченням комісії, що займалася розслідуванням злочинів гітлерівців у Кременчуці, на підставі розповідей свідків, встановлено:

«За період з 9 вересня 1941 року до 29 вересня 1943 року позбавлено життя понад 36тис. військовополонених червоноармійців. Поблизу знаходження Табору № 346 виявлено 11 ям таємного поховання в яких виявлено біля 30 тис. останків військовополонених. Навпроти, через шлях, виявлено 4 ями-могили в яких поховано до 2 тис. осіб. (Газета «Народна Армія» №66 (4918) 11.04.44р.»

У розпорядження Нюрнберзького міжнародного трибуналу було надано звіт начальника тилового району групи Армії «Юг» генерала Вермахту Карла Фон Рока від 21 грудня 1941р. В якому з німецькою педантичністю було зазначено:

В наслідок оточення двох радянських армій в серпні 1941 року під Уманню РККА втратила 100 тис. солдатів із яких біля 60% були взяті в полон. Станом на 20 грудня 1941 року в тилу німецької армії «ЮГ» знаходилося – 52,513 тис. радянських військовополонених. Безпосередньо віддавав накази про розташування військовополонених у чотирьох таборах для осіб постійного утримання в Хоролі, Кременчуці, Олександрії і Новоукраїнці начальник тилового району генерал Вермахту Карл Фон Рок.

( Нюрнберзьким міжнародним трибуналом Генерал К.Ф.Рок був засуджений на 20 років тюремного утримання.)

Із його доповіді витікало, що у Кременчуці в Штатлаге № 346 станом на кінець 1941 року утримувалося всього – 22,776 тис. військовополонених і він значився у німецьких зведеннях, як етапно-пересильний. В якості доказу процитуємо переклад з німецького документа: «И хотя концлагеря в Александрии и Ново Украинке не были готовы, то 20 тис. военнопленных (немцы) погнали на Кременчуг. Более тысячи пленных (1,2 тыс. – 1.5 тыс.) не дошли до Кременчуга».

Наведений вище переклад відповідає документальним матеріалам з Протоколу №12, по справі Верховного Головнокомандуючого Вермахту, що проходив в Нюрнберзі з 5 лютого до 28 жовтня 1948 року.

Про будь-який інший багатотисячний німецький конвой військовополонених червоноармійців до Кременчука не зазначено в жодному із документів педантичної раси. Всі наведені документальні факти свідчать про те, що напис на меморіалі «Вічно живим» не має нічого спільного з історичною правдою. Дослівно процитуємо:

«На этом месте

в 1941-43гг.

В застенках фашистского

концлагеря

Погибло

Более 97 тис.

Советских патриотов»

По-перше, саме на місці спорудження меморіалу «Вічно живим» ніколи не було німецьких концтаборів.

По-друге, кількість людей, що загинули в Кременчуцькому німецькому концтаборі «Stammlaq -346», який існував до лютого 1943 року, м’яко кажучи, перебільшена.

По-третє, німці ніколи не тримали цивільне населення разом із військовополоненими тим більше з жінками і дітьми.

Тому скульптурна композиція меморіалу «Вічно живим», м’яко кажучи, не відповідає дійсним подіям, які відтворені радянськими митцями. Якщо порівняти вказану на мармуровому постаменті жахливу кількість жертв із чисельністю мешканців Кременчука до війни, а це десь біля 115 тисяч, то отримуємо, що біля 90% міського населення було у роки німецької окупації практично знищено. Таке співвідношення втрат людей не витримує навіть голодомор блокадного Ленінграду.

Звідки взялася ця незбагненно-жахлива цифра в 97 тисяч жертв німецького терору? Відповідь досить парадоксальна. Вона отримана штучно, за рахунок математичної різниці між кількістю населення Кременчука до війни, а це 115 тис. і після – 18 тис.людей.

Більш того, встановлена на меморіалі «Вічно живим» скульптурна композиція за участю жінки і дитини більше підходить за змістом Полтаві, де було два концтабори: один для цивільного населення, а інший для військовополонених РККА. Відомо, що жінок німці завжди утримували окремо не тільки від чоловіків, але і від дітей.

Подібну фальсифікацію історії можна побачити ще на «Площади Победы» в Кременчуці. Мається на увазі скульптурна композиція «Партизаны», знайдена на платформі у залізничному кутку на контейнерному подвір’ї, із загубленим адресатом призначення. Вона прилаштована до обеліску «За власть Советов». Така скульптурна композиція пасує цьому обеліску, як сідло корові, оскільки партизанів, окрім анархістів Махновців, Зелених та загонів Марусі, під час Громадянської війни у Кременчуці практично не було.

Таким чином, приходиш до висновку, що меморіали потрібно встановлювати на місцях масових розстрілів і таємних захоронень жертв, а не товктися на людських кістках, як ото сталося з пам’ятником «Матросам» спорудженим за свій кошт аптекарем Дзюбою у Крюкові. Не личить спортивному стадіону «Кремінь» Кременчуцького національного університету ім. М.Остроградського перебувати на уламках бараків німецького концтабору «Stammlaq -346». На яких прикладах виховуємо ми своїх нащадків і чому навчаємо ми студентів? Хіба що зневаги до людських моральних цінностей і до своїх пращурів, а потім ще вражено кажемо, що звідки ота жорстокість береться у підростаючого покоління.

Викликає великий сум стосовно браку в Україні викладачів-істориків, які здатні були на всю аудиторію заявити, що українці теж хоробро воювали і героїчно гинули за рідний свій край. У боротьбі з німецькими загарбниками, українці поголовно не здавалися у полон і як всі представники багатостраждальної супер імперії СРСР вони гинули від голоду, холоду, висипного тифу та інших хвороб і навіть від біологічних дослідів в німецьких і радянських концтаборах.

Зрозуміло, що кремлівським поводирям не хочеться ділити лаври перемоги у Другій Світовій війні з іншими народами і державами. Вони, як це зробив Петро І під Полтавою у 1709 році, лаври перемоги адресували якомусь віртуальному великому руському народу. Мабуть, тому і з’являються, час від часу, у надуманих телефільмах в партизанських загонах українці-зрадники, або ще гірше поліцаї, які і розмовляти до пуття українською мовою не вміють. Проте, статистика річ вперта і вона чітко зафіксувала, що в німецькій поліції понад 70 % були таки росіяни, а в РОА під командуванням сталінського улюбленця (генерал лейтенанта РККА А.А.Власова) їх було понад 2-а мільйона.

Під час німецької окупації в Україні активно діяло націоналістичне антифашистське підпілля, яке очолювали націонал-патріоти, а не залишені на призволяща партійними босами фанати-нездари, а то і відверті зрадники свого народу. Саме створення на окупованій території України націонал патріотами такими як Слава Стецько «Червоного хреста», який опікувався військовополоненими, дало можливість вирватися і вижити багатьом представникам різних народів.

Треба тріумфаторам вчорашніх перемог на кістках наших батьків не забувати, що кожен другий хто загинув на переправі за Дніпро, був українцем. Україна одна із тих держав, що найбільше понесла втрат у Другій Світовій війні. Двічі прокотився нищівним смерчем по її території вогняний вал. Палаючим смолоскипом на грудях України, назвав Борис Польовий багатостраждальний Кременчук. Україна у Другій Світовій війні понесла понад - 10 млн. людей. Під завершення нашої розмови Євсилевський сказав:

«Я втомився доводити правду і воювати з вітряками. Тому змушений покинути Україну, де пройшла моя юність, молодість і зрілість. Поїду до сина доживати у спокої останки свого життя, щоб мою душу не тріпали, як ото Олесю Гончару.» – такими словами закінчив свою зповідь професор Л.І.Євселевський.

Стає зрозумілим, чому начебто у «Документальному очерку» під назвою з окликом «Слышишь, Днепр!» на стр.100 маємо, м’яко кажучи, алогічну розповідь лікаря Т.К.Жванії, який насправді був юристом, наводиться висмоктана з пальця байка про появу «нескольких крытых» автомобілів серед військовополонених у концтаборі №346-А.

Дослівно цитую: «распахнулась дверца кузова» і, мов чорт з табакерки, відбулася поява рижого, веснянкуватого, гитлеровца с девочкой лет трех на руках…Прозвучало несколько выстрелов. А через минуту рижий появился уже с другим ребенком».

Тільки щось тут до купи не в’яжеться. У попередній щирій розповіді, як на духу, колишнього партпрацівника Л.І.Євсєлєвського, серед розстріляних фігурувала одна дитина і вона не мала жодного вогнепального ушкодження. Більш того, педантичність німців не дозволяла перебування жінок і дітей у військових концтаборах. Тому групова скульптурна композиція «Вічно живим » з використанням дітей є одним із заборонених у всьому світі засобом для підсилення емоціонального сприйняття в радянській пропаганді низькопробного штибу.